Поема І. Франка «Мойсей»

Розміщено Українська література в 25 февраля 2011

Поема І. Франка «Мойсей» належить до найкращих творів поета. Одна з найголовніших тем поеми - взаємовідносини ватажка і народних мас. Уже сорок років пророк Мойсей веде свій народ до незримої цілі - до обітованого краю. Люди, захоплені ідеєю, повірили Мойсею і пішли за ним. Але пройшло надто багато часу, і народ зневірився. Усі перестали чекати дива і зайнялись звичайними, буденними справами.

Один лише Мойсей, «дідусь слабосилий», палає незгасимим вогнем. Наприкінці життя він нічого не придбав для себе, бо завжди опікувався тільки людьми. Народ же його не зрозумів, не піднявся до усвідомлення вищих цілей, які не можна осягнути одним поглядом. До того ж з’явилися лжепророки - Датан і Авірон, котрі звинуватили Мойсея в глупоті, в небажанні прислухатись до народу, навіть у намірі знищити все єврейське плем’я.

Мойсей змушений покинути єврейський табір і піти під ніч у пустелю. Там пророк щиро молиться за щастя людей: стоїть цілий день навколішки на горі, і величезна тінь його падає на весь табір, розташований внизу, в долині.

У душі пророка зринають перші сумніви: чи правильно він вів народ? Чи Божі це, чи, може, його власні бажання, що виникли в розпаленій уяві? Сумніви поглиблюються. У творі вони зображені в символічному образі демона відчаю Азазеля. Демон будь-що намагається відвернути пророка від його мети, розказуючи міф про Оріона. Чи можна наказати річці, якщо не в силі повелівати навіть піною з води цієї ріки? - підсумовує Азазель. І коли він показує Мойсеєві картину жахливого майбутнього його племені, пророк у розпачі скрикнув: «Одурив нас Єгова!»

За те, що Мойсей хоч на мить зневірився в Божому промислі, він мусить померти. Сам бог карає Мойсея, але врешті-решт переміг не Аза-зель. З’явився новий єврейський проводир Єгошуа, який привів свій народ до бажаної мети.

Мойсей вірив, поки з ним був народ. Саме народ наснажував енергією свого пророка. Якщо народ висуває пророків, він же їх і знищує,- ось у чому полягає трагедія народів.

Мойсей у творі не гине, цієї сцени немає в поемі, але він уже не той полум’яний пророк, яким був раніше, а знесилений, розчарований старець. Проте ідеали, яким він присвятив життя, здійснилися.

Пройде небагато часу після створення Франкової поеми - український народ спробує визволитися з-під національного і політичного поневолення. Правда, ця спроба тоді не вдасться. Наступна хвиля підйому національної свідомості припадає вже на наш час - 90-ті роки ХХ століття.

Для Івана Франка характерні твори, головними героями яких є активні, глибоко порядні, віддані народній справі люди. Один із таких творів - повість «Перехресні стежки». У провінційне місто приїжджає молодий талановитий адвокат Євгеній Рафалович. Адвокат має можливість заможно і спокійно жити, зробити блискучу кар’єру, але він свідомо обирає інший шлях - шлях оборони селян - найбезправнішого прошарку тодішнього суспільства. Чому саме такий вибір зробила його душа? Вразливий хлопчик змалку відчував біль від споглядання будь-якої несправедливості, зростав розважливою, відповідальною людиною.

Знайомлячись із містом та його мешканцями, Євгеній уважно вислуховував усіх, хто до нього звертався, і робив свої висновки. А потім пішов на несподіваний крок - вирішив захищати хлопа. Ані вмовляння, ані погрози «матадорів» повіту не змусили його відмовитися від цього наміру. Адвокат твердо вирішив іти обраним шляхом. Хоч це і важко (йому здалося, що він піднімає гору), але він повинен робити добро народу.

Слова письменника: «Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією (інтелігентністю) відплатитися йому»,- можна трактувати як життєве кредо молодого адвоката. І дійсно, реальне життя це підтверджує: «Він поклав собі головним правилом говорити кожному щиру правду, не дурити нікого марними надіями…» Незабаром жоден документ із канцелярії Рафаловича не виходив польською чи іншою мовою, а тільки «руською», себто українською. Євгеній мав національну гідність, українською мовою виступав і в суді.

Наділений неабияким психологічним чуттям, він швидко розумів характер людини і поступово усвідомив суть народних проблем. Діяльність Рафаловича зустріла спочатку «товариські» нарікання, а потім відкритий і прихований шалений опір з боку керівників повіту. Подеколи й самі селяни, навчені численними гіркими уроками, відходили від адвоката, побоюючись обману. Але це було тимчасовим явищем. Через певний час, пересвідчившись у чесності та порядності нової для них людини, вони поступово прониклись його ідеями. Навіть духовні пастирі - о. Зварич і о. Семенович - не витримали життєвого випробування, але їх місце заступили такі проводирі з народу, як селяни Дем’ян Горішній та Марусяк. Це вже не ті люди, що блукають у пітьмі і ніяк не знайдуть дороги, а свідомі борці, які знають, чого прагнуть. Вони висувають тепер не лише вузько економічні, а й політичні вимоги.

Колись Рафалович, дивлячись на заблуканого в лісі селянина, питав сам у себе: «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?» - і сам же вирішив провести селянські маси через життєву школу. Результати своєї праці Євгеній невдовзі побачив. Саме таким людям, які починали справу всебічної освіти селянства, завдячуємо ми нині розвитком демократичних свобод і, навіть ширше,- розбудовою демократичного суспільства.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций