Філософське осмислення краси людини і краси природи

Розміщено Екзаменаційні твори в 23 февраля 2011

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. в місті Сосниця на Чернігівщині в селянській родині. Навчався в Сосницькій початковій школі, пізніше - в Глухівському вчительському інституті. У серпні 1917 р. прибув до Києва на посаду вчителя Київської вище-початкової школи та водночас подав документи на право бути вільним слухачем економічного відділу київського комерційного інституту. Тим часом почалася громадянська війна, у якій О. Довженко брав найактивнішу участь на боці Центральної Ради та УНР.

Від кінця 1917 року до повернення О. Довженка з-за кордону до Харкова 1923 року - багато темних місць у біографії митця. Є свідчення, що О. Довженко в складі куреня чорних гайдамаків під проводом С. Петлюри брав участь у штурмі київського заводу «Арсенал» у січні 1918 року. Відступивши до Кам’-янця-Подільського, після поразки військ УНР О. Довженко потрапив до концентраційного табору, і наприкінці 1919 року його справу розглядала ЧК.

Кожний наступний фільм О. Довженка ставав подією - «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932). Кожний фільм викликав пристрасті. Наприклад, відомий революційний поет Дем’ян Бєдний відгукнувся на появу «Землі» фейлетоном «Філософи» у газеті «Известия», в якому висміяв твір як просякнутий куркульською ідеологією. А 1958 року на Всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн назвали «Землю» в числі 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. Після критичних нападок фільм «Іван» було знято з прокату, а О. Довженко з дружиною Ю. Солнцевою їде на Далекий Схід, де знімає фільм «Аероград». Епізод авіаційного параду з цього фільму по кілька разів полюбляли переглядати як Сталін, так і Гітлер.

Пізніше О. Довженко поставив такі фільми, як «Щорс» (1939; Сталінська премія 1941), «Мічурин» (1948; Сталінська премія 1949), що вивели його на перші місця серед радянських кіномитців. З початком війни О. Довженко створив кілька оповідань, два документальних фільми і «Україну в огні», яку розкритикував та заборонив особисто Сталін, звинувативши автора в українському націоналізмі.

Майже до кінця життя художник був позбавлений права вільно творити та права повернутися в Україну. Як страждав від цього О. Довженко, можна побачити, переглянувши його «Щоденники».

В історію української культури О. Довженко увійшов не лише як визначний кінорежисер, а також як творець нового літературного жанру - кіноповісті. «Земля», «Україна в огні», «Зачарована Десна» стали шедеврами української літератури.

Помер О. Довженко 25 листопада 1956 року.

Мабуть, природа вклала в Олександра Довженка ще змалку стільки оптимізму, що він бачив у світі тільки неповторну красу, а все потворне, зле відкидав від себе. Дитинство його проходило серед «неладу, плачу, темряви і жалю», тяжкої праці рідних, постійних нестатків. Але хлопець умів знаходити прості життєві радощі, радіти їм і самому життю.

Великими ласощами Сашкові здавалися «мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових», він смакував зеленими калачиками, вишневим клеєм та іншими нехитрими дарами природи, а найбільше любив моркву.

Вчитаймось уважно в рядки кіноповісті. Письменник не прикрашає життя, не «лакує» його під впливом дорогих для нього дитячих спогадів.

Ось батько. Довженко пише про нього: «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. …Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий». Разом із тим пив горілку і бив матір, мав негарний одяг. Письменник розумів, що це не від гарного життя, і батько, напевне, сам розумів ганебність такого стану, адже в очах його «завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи». «І все одно був красивий,- стільки крилося в ньому багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї,- однаково. Коли стояв він на майданах безпритульний у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний».

Мати Довженка - невсипуща трудівниця, над усе любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Любила співати, була ніжною і турботливою матір’ю. Але теж не безгрішною змальовує її письменник: вона ворогувала з дідом і бабою, вважала себе ворожкою, спалила дідів Псалтир. Та не це головне було в неї, якщо згадати, скільки роботи було на її плечах (родина була великою), скільки горя їй довелося пережити. За словами Сашка, у них «уже вмерло п’ять хлопчиків і дві дівчинки».

Дід Семен, який «більш за все на світі любив сонце», «гарну бесіду і добре слово», був добрим духом «лугу і риби». Він умів так добре розповідати про «казкові нетрі старовини», що діти забували про все, вслухаю-чись у дідові слова. Але цей же дід Семен був войовничим та запальним, особливо у бійках за сіно. Та хіба можна не замилуватися його могутньою столітньою постаттю, читаючи, як він найкраще за всіх збирав у лісі гриби і ягоди, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, із старою грушею і дубом - з усім живим, що росло і рухалось навколо».

Теплим словом згадує О. Довженко не лише своїх рідних, а й односельців. Причому робить він це з об’єктивних позицій, вважаючи, що у кожної, навіть скромної за здібностями й непомітної людини є свій талант. Наприклад, Самійлу-косареві нічого більше так не вдавалося добре, як косити сіно: «Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою,- легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша». В усьому ж іншому він був зовсім «нездатний», але користувався повагою селян за свій косарський талант і невтомну працю.

Читаючи Довженкові рядки про людей, про чарівну Десну та інші принади природи, не перестаєш дивуватися, скільки любові вкладено в них письменником, скільки доброти, прихованого гумору! Думаю, це тому, що Олександр Петрович - вірний син свого народу і увібрав у себе кращі риси його національного характеру: пошану до людей, працьовитість, потяг до краси, природжений гумор, оптимістичне світовідчуття, терплячість.

Не закриває письменник очі й на вади: «Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі і радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей».

Хіба ці слова не звернені прямо до нашого покоління? Якщо поглянути ширше, то кіноповість «Зачарована Десна» - не лише автобіографія великого митця, а й біографія нашого прекрасного трудового народу на чудовій зачарованій землі. І палкий заповіт прийдешнім поколінням - любити життя, творити добро.

У кожної людини, мабуть, настає така пора, коли виринають у пам’яті найпривабливіші образи дитинства, згадуються дорогі, але далекі тепер люди, і вона намагається «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Для О. П. Довженка це кіноповість «Зачарована Десна» - щира лірична сповідь, каяття у своїх та людських зроблених і незроблених гріхах. Читаючи цей твір, ми глибше проникаємо в духовний світ митця, в його творчу лабораторію і вчимося так любити життя, усе прекрасне в ньому, як любив його письменник. У кіноповісті переплітаються два плани розповіді - від імені малого Сашка і від імені зрілого митця. Тож і «гріхи» переплітаються малі й великі - від вирваної потай недозрілої моркви до покинутого у фашистській неволі старого батька.

Письменник переживає біль усього народу, сприймає його як свій власний. Розповідаючи про те, як зникло з лиця землі у ворожому вогні його прекрасне село, він описує свій стан як крик душі: «Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдався на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних. З м’язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, ви-утюжена танками останньої війни людства». Роздумуючи над сенсом буття, Довженко приходить до висновку, що «життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ». Вбачає своє покликання як митця в тому, щоб показати народові саме це, піднести його над щоденним мінливим «в постійній драмі і радості» життям і допомогти осягти вищі істини.

Письменник досліджує в «Зачарованій Десні» риси національного характеру свого народу. І дивується безмірній любові до праці свого батька, матері, діда, односельців, милується їхніми талантами, красою. Дід Семен, наприклад, як «китайський фокусник» ловив рибу руками, найкраще збирав гриби і ягоди в лісі, був майстерним оповідачем. Батько орав, сіяв так красиво. Навіть, коли ложку тримав у руці, можна було зами-луватись. Мати невтомно насаджувала все в городі, щоб росло і радувало око, добре співала. А дядько Самійло був неперевершеним косарем.

Разом із тим О. П. Довженко відзначає покірність долі та безмежну терплячість своїх земляків, у житті яких було «багато неладу, плачу, темряви й жалю», і топили вони їх «в горілці та сварці». Але ж і оптимізм їх, здатність до гумору теж гідні подиву! Згадаймо сцену з повінню: «Ой, як же не зарегоче наше затонуле село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, чоловіки, діти! От народ! Отак сміятися з святої паски, з самих себе, з усього на світі на Великдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й голови стирчать з холодної води».

І в дорослому віці з душевним трепетом пригадує митець, який вплив на його дитячу душу мали народні пісні, щедрівки, колядки, присвячені персонально кожному члену родини. І він у дівочих колядках уже не бешкетник Сашко, а «молодець Сашечко», що по торгу ходив, коня продавав та «сватав паняночку з-за Дунаєчку».


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций