П’єса І. А. Кочерги «Ярослав Мудрий» — вершина майстерності письменника

Розміщено Екзаменаційні твори в 23 февраля 2011

Іван Антонович Кочерга народився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї службовця залізничного транспорту. Учився в Чернігівській гімназії. Закінчив 1903 року юридичний факультет Київського університету. Творчу діяльність розпочав 1904 року як театральний критик. Перший художній твір - драматична казка «Пісня в келиху» (1910, рос. мовою), в якій зображено епізод з історії німецького середньовічного міста. П’єса «Дівчина з мишкою» у 1914-1915 роках з успіхом йшла в театрах Петербурга, Москви, Києва, Житомира, була екранізована.

Першою п’єсою, написаною українською мовою, стала комедія «Фея гіркого мигдалю» (1926), дія якої пов’язана з минулим славного Ніжинського ліцею. Історичній тематиці присвячені також п’єси І. Кочерги «Алмазне жорно» (1927) та «Свіччине весілля» («Пісня про Свічку», 1930).

Популярність драматургові принесла п’єса «Майстри часу» (1933). Спершу І. Кочерга подав її на розгляд українського репеткому, але п’єсу було відхилено. Драматург переклав її російською мовою і під назвою «Часовщик и курица» надіслав на Всесоюзний конкурс до Москви, де вона і була відзначена третьою премією. Після цього і в Спілці радянських письменників України наперебій заговорили про небуденний талант І. Кочерги та визнали за ним першорядне місце в українській радянській драматургії.

Пізніше І. Кочерга писав п’єси на сучасну тематику, але вони важко давалися драматургу й не мали великого успіху.

З початком війни І. Кочерга живе в Уфі в евакуації, де редагує газету «Література і мистецтво» та працює в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Справжнім творчим досягненням І. Кочерги стала драматична поема «Ярослав Мудрий». У ній універсальні, загальнолюдські проблеми осмислюються в контексті проблем, які постали перед нашим народом у період завершення Великої Вітчизняної війни й відродження країни. Вперше п’єса була поставлена 1946 року на сцені Харківського українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Останній визначний твір І. Кочерги - поема «Пророк» (1948, опублікована 1961) присвячена Т. Шевченку. І. Кочерга був також автором наукових статей із теорії драматургії («Драматичний елемент у творчості Т. Г. Шевченка», «Тема патріотизму і боротьба за свободу Вітчизни в драматургії» та ін.).

Помер І. Кочерга 22 грудня 1952 року.

Як митець І. Кочерга сформувався під впливом символізму, тому в кожній його п’єсі обігруються певні символи. Основним конструктивним принципом п’єс І. Кочерги є взаємодія закладених в тексті певних символічних кодів із центральним символом твору (світло - «Свіччине весілля», закон - «Ярослав Мудрий»).

Це справжній гімн не князеві, хоча б і названому Мудрим, не вождеві, а безсмертній творчій силі народу, полум’яному патріотизмові, любові до Батьківщини.

Образ Ярослава Мудрого привабив Івана Кочергу передусім як образ суперечливий, у якому тісно поєдналися, з одного боку, лицарська відвага, державний розум, підтримка науки, знань, культури, щедрість, а з іншого - честолюбство, лукавство, лякливість. В уяві драматурга постала трагічна постать людини енергійної, запальної, активної, яка шукала істину і помилялася, дбала про добробут вітчизни і забувала про деяких гідних її синів.

Ця постать і стала композиційним та сюжетним центром п’єси. Уже у першій частині І. Кочерга майстерно намічає ті лінії, за якими буде розгортатися драматична дія. Він знайомить нас із ченцями - переписувачами книг Сильвестром, Микитою, Свічкогасом, родиною київського князя - дружиною Інгігердою, доньками Єлизаветою та Анною, майбутнім зятем Гаральдом. Читач довідується, що Ярослав має не лише однодумців, а й ворогів. Так, чернець - «списатель книг» Микита - розмірковує:

Та хочу все ж тепер я сам пізнати, Чим він людей отак причарував, Владика Русі, Мудрий Ярослав…

Це питання для нього досить важливе, бо він, син новгородського боярина, не може забути, що Ярослав стратив за непокору його батька. Душевна рана хлопця тим пекучіша, що він добре знає, як Коснятин, інші новгородці не раз виручали київського князя в скрутну хвилину. Але жадоба помсти і гнів на кривдника змінюються у серці Микити глибоким розумінням державотворчої, високопатріотичної діяльності Ярослава, хай і не позбавленої помилок:

…пізнав так близько розум дивний Мудрішого з усіх земних царів, Пізнав того, хто не лише в добрі, А навіть в злі і в хибах все ж нехибний, Немов насправді вишнього рука Його веде до правди в помилках! Що б не робив і як би не блукав,- Завжди мети доходить Ярослав! Ця сюжетна колізія перегукується за своєю напругою і внутрішнім

драматизмом зі стосунками великого князя і Журейка. Журейко -

будівничий, зводить храми, живе за правилом:

Раніш ніж храми будувать святі, Годиться правду ствердити в житті.

Його душа така ж висока, як і творіння рук. Чимало сторінок п’єси присвячено змалюванню родинного життя великого князя. Він - люблячий батько, ніжний і лагідний у ставленні до дочок. Але, дбаючи про інтереси держави, одружує їх з іноземцями, хоч сам гірко переживає розлуку з дітьми. Складні стосунки Ярослава з дружиною Інгігердою, шведською принцесою. Ця вольова і владолюбна жінка не завжди підтримує наміри свого чоловіка, особливо коли йдеться про варягів. Вона вступає у змову з родичами, щоб знищити Ярослава. І тільки щаслива випадковість рятує князя. Зрада найближчої людини боляче ранить його серце так само, як і смерть Єлизавети, перед якою він відчуває свою провину.

Отже, майстерне переплетіння різних сюжетних ліній служить розкриттю образу головного героя. Зображення його діяльності як політика, князя, захисника рідної землі доповнюється змалюванням Ярослава як людини з властивими їй вадами, помилками, ваганнями. Герой - воїн і будівничий - керується правилом: «Раніш закон, а потім благодать». Та складне, багатогранне життя змушує цю людину йти на компроміси із самим собою, своєю совістю і переконаннями, але при тому завжди пам’ятати про інтереси держави.

Отже, кістяк твору, його композиційне ядро становить образ Ярослава. Він поступово, хронологічно розкривається перед нами від дії до дії. П’єса має класичну побудову - п’ять частин (дій), кожна з яких окреслюється якоюсь поетичною назвою. Перша - «Сокіл». У ній майстерно використано художню деталь: саме птах привів Гаральда до Єлизавети, хоча норвезький принц переслідував на полюванні її сестру. Цим епізодом вводиться в дію «варязька» сюжетна лінія.

Друга частина - «Закон і благодать» - характеризує державні пріоритети Ярослава Мудрого, його прагнення до миру і спокою в країні, до забезпечення цілісності і недоторканості її кордонів, до розбудови міст, храмів, до поширення книг. У третій частині автор звертається до образу незвичайного снігу, що випав раптово навесні. Тому ця частина має назву «Квітневий сніг». Вона сповнена різними несподіванками, іноді трагічними, як, наприклад, смерть Милуші. Сюжетним ядром четвертої частини є стосунки Ярослава Мудрого і Журейка, який рятує князя від варязької змови. І, нарешті, остання частина - «Гуслі і меч» - підкреслює в характері героя дві найважливіші основи: оборонця рідної землі і мирного будівничого.

Такою гармонійною є побудова п’єси, яка виявляється і в детальному, яскравому зображенні не тільки головних, а й другорядних дійових осіб: і в доборі закоханих пар, де чоловік втілює мужність, рішучість, а дівчина - лагідна, ніжна, тендітна (Гаральд - Єлизавета, Журейко - Милуша); і в чергуванні сцен драматичних із жартівливими (уже згаданий епізод полювання на сокола, життєва історія Свічкогаса чи блюзнірство купця Парфенія).

Романтична поема І. Кочерги «Ярослав Мудрий» - гімн рідному народові. Але водночас поема - апологія князівської жорстокості, в чому позначився тиск на драматурга його деспотичної доби.

Ярослав Мудрий… Цікава й складна, дуже суперечлива постать. Жорстокий войовник і мудрий книголюб; творець першого зведення руських законів - «Руської правди», і князь, що залізною рукою скарав у міжусобній боротьбі навіть найближчих родичів; лукавий політик і натхненний будівничий…

У своїй п’єсі «Ярослав Мудрий» І. А. Кочерга відкрив нам завісу на моральні цінності наших далеких предків, їхні ідеали. Перш за все ми можемо говорити про їхню безмірну, всеосяжну любов героїв до батьківщини.

Заради неї, її спокою і розквіту, князь Ярослав веде свої полки проти Чюді, проти печенігів. А вже вставши - хоч не на довгий час - з бойового сідла, береться будувати храми, бо для нього «мир і труд» - це благо основне». Ярослав твердо переконаний, що благо на своїй землі можна утвердити лише твердими законами:

Раніш закон, а потім благодать…

Свою любов до рідної землі князь зумів передати і своїм дочкам - Анні та Єлизаветі. Скільки любові, тепла, щастя в словах Єлизавети, коли вона говорить про Київ:

Коли сюди приїхали ми в маї, І солов’ї співали над Дніпром, Що миготів на сонці серебром, З того часу я Київ полюбила. І Анна, і Єлизавета з сумом діляться про те, що їм доведеться розлучатися з рідною землею, коли їх батько видасть заміж - Анну за французького короля, Єлизавету - за норвезького витязя Гаральда.

Але ще більш виразно драматург передає силу любові до батьківщини у представників простого народу: Свічкогаса, Милуші, Журейка.

Веселий монах Свічкогас, любитель випити й пожартувати, тікає з варягами, подорожує, плаває морями, але не може втопити у вині, заглушити дзвоном золота любові до рідного краю і повертається до Києва:

Стужився я за цвітом рути-м’яти, За Києвом знудився у сльозах… Ладен я свині пасти в цих ярах, Ладен свічки гасити по церквах, Ніж рицарем вельможним і багатим Розкошувати по чужих краях. Це й не дивно, як каже Сильвестр:

Хто вип’є раз дніпрової води, Тому ніколи Київ не забути.

Ідеали справедливості були священними для наших предків.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций