Загальнолюдські цінності в п’єсі М. Куліша «Мина Мазайло»

Розміщено Екзаменаційні твори в 23 февраля 2011

Микола Гурович Куліш народився 6 грудня 1892 року в селі Чаплинка на Херсонщині в бідній селянській родині. Початкову освіту М. Куліш здобув у школі того ж села в 1901 - 1905 роках. 1909 року він закінчив у містечку Олешки (тепер Цюрупинськ) училище та вступив до приватної гімназії. 1913 року в м. Сочі склав екстерном іспит за 6 класів гімназії, а влітку 1914 року вступив до Одеського університету. Але розпочалася Перша світова війна, і майбутній драматург потрапив до школи прапорщиків. Влітку 1915 року М. Куліш одружився. У серпні того ж року він був направлений на фронт, де перебував до 1917 року. Наприкінці 1917 року М. Куліш повернувся до Олешок, де брав активну участь у культурному, громадському й політичному житті району. У липні 1918 року він потрапив до в’язниці, звідки вийшов у листопаді. Від травня до червня 1919 року він був членом дніпровського політвиконкому і завідуючим управлінням народної освіти. У липні 1919 року М. Куліш вступив до КП(б)У, сформував і очолив Дніпровський селянський полк, у складі якого брав участь у боях з денікінцями. Під час окупації України денікін-ською армією він у підпіллі займався формуванням повстанських загонів. Після розгрому Денікіна М. Куліш повернувся в Олешки на посаду голови відділу народної освіти, 1922 року переїхав до Одеси, де також керував народною освітою.

1924 року М. Куліш написав свою першу п’єсу «97», темою якої став голод 1921-1923 років на селі. Прем’єра цієї п’єси відбулася в столичному Харківському театрі ім. І. Франка і стала подією в культурному житті України, зробивши загальновідомим ім’я драматурга. 1925 року М. Куліш переїхав до Харкова, де працював спочатку в народному комісаріаті освіти, а згодом - у редакції журналу «Червоний шлях».

Прибувши до Харкова, М. Куліш одразу активно включився у літературне життя. З початком літературної дискусії у квітні 1925 року він стає на бік М. Хвильового. Коли наприкінці того ж року утворилася ВАПЛІТЕ, М. Куліша обирають членом президії, а згодом і президентом цієї літературної організації. Він пише п’єси «Комуна в степах» (1925), «Зона» (1925), «Хулій Хурина» (1926), «Отак загинув Гуска» (1927) та ін.

У 1928-1929 рр. знаменитий режисер Лесь Курбас у театрі «Березіль» ставить п’єси М. Куліша «Мина Мазайло» та «Народний Малахій», що викликали палкі дискусії. Пізніше, після саморозпуску ВАПЛІТЕ, М. Куліш очолив українське товариство драматургів і композиторів, був членом редколегії журналу «Літературний ярмарок» (1929), членом президії ПРО-ЛІТФРОНТу. Коли під тиском Компартії 19 січня 1931 року ПРОЛІТ-ФРОНТ припинив своє існування, хмари над головою драматурга починають густішати. Але восени 1931 режисер московського Камерного театру А. Таї-ров поставив нову п’єсу М. Куліша «Патетична соната», яку не дозволяли ставити в Україні. Проте невдовзі п’єсу заборонили. Останнім твором М. Куліша, який 1933 року йшов на українській сцені, була трагедія «Маклена Грасса», але і її після кількох вистав також заборонили.

Після цього життя драматурга іде до свого трагічного кінця. 14 червня 1934 року його виключають з партії, не дають можливості писати й друкуватися. 7 грудня 1934 року М. Куліш був заарештований і засуджений на 10 років. Його заслали до Соловецького табору, де й розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох в Карелії на честь святкування 20-ї річниці Жовтневої революції.

П’єси М. Куліша позначені впливом естетики експресіонізму, що виявляється в «нервовій» емоційності та ірраціональності дії, використанні символіки, гіперболи, гротеску, підкресленого контрастування барв і мотивів. З іншого боку, суттєвий вплив на творчість М. Куліша справив Мольєр, зокрема у використанні принципу драматичного контрапункту (антитетичності дії, коли синхронні репліки суперечать одна одній за змістом, бо відбивають протилежні позиції або бажання персонажів).

У декого з нас нерідко виникає думка: от би змінити своє ім’я на краще, вдягтися наймодніше чи поміняти зачіску на найсучаснішу і - готово! Одразу з’явиться багато друзів, прийдуть авторитет і повага, успіхи в роботі чи навчанні. Але так не буває. Мені здається, що причини вдалої чи невдалої життєвої дороги криються не у зовнішних факторах, а у внутрішніх, у душі людини. Як кажуть, зустрічають по одежі, а проводжають по розуму. І часто буває так, що до людини не дуже вродливої чи з чудернацьким прізвищем, але порядної, доброї, більше, ніж до інших, тягнуться люди.

Головний герой п’єси М. Куліша Мина Мазайло теж думав, що причина його життєвих невдач криється в українському, немодному прізвищі: «Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти - Мазайло! За репетитора не брали - Мазайло! На службу не приймали - Мазайло! Од кохання відмовлялися - Мазайло!»

Але ж і школу, і міське училище він закінчив, і посаду, очевидно, дістав непогану - службовця в апараті тресту «Донвугілля», і одружився, і квартиру має, та ще, мабуть, і домробітницю. У його дітей, незважаючи на прізвище, багато друзів.

Отже, справа не в прізвищі, а в тій ідеї, яка оволоділа людиною.

Вузький і обмежений у своєму міщанському світогляді, Мина докладає стільки зусиль, стільки переживає, щоб змінити прізвище. Після цього, як йому здається, він автоматично одержить підвищення, буде користуватися більшим авторитетом, у нього з’явиться багато впливових друзів. Мазайло йде навіть на сімейну сварку, адже син Мокій категорично не погоджується на зміну прізвища.

Ідею українізації Мина Мазайло сприймає вороже: «Серцем передчуваю, що українізація - це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». На питання тьоті Моті, хто такі українці, він говорить: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української - і це наша малоросійська трагедія». При цьому зовсім забуває, що він сам з діда-прадіда українець, і предки у нього - мужні та славні люди. Коли у маренні до Мазайла з’являються його діди Запорожець, Чумак, Селянин, то він лякається своєї зради і кричить: «Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене…» Цікава тут відбувається гра слів. Мина говорить про граматичний корінь свого прізвища, а читач відчуває глибинну думку - ідеться про корінь роду, родове дерево.

Отже, деякі сучасники драматурга М. Куліша, побачивши себе в Мині Мазайлі чи Лині та Рині, мабуть, замислилися, якими смішними, вбогими та жалюгідними вони виглядають.

Комедія М. Куліша була настільки популярною, що її фразами заговорили в народі, в усіх містах і містечках. А сам Мина Мазайло переступив сторінки твору і пішов у самостійне життя, навіть виступав у харківській пресі зі скаргами на утиски. В одному з номерів «Літературного ярмарку» за 1929 рік було надруковано інтермедію «Лист Мини Мазайла до наркома освіти М. Скрипника», де цей герой писав: «Я спростовую клеветницький виступ проти мене письменника Куліша, що у формі своєї п’єси написав на мене доноса та ще й повідомив, що мене буцімто звільнено. Нічого подібного! У наших установах ще є досить людей цілковито свідомих у справжній національній політиці… Я на службі свої обов’язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомосу чи до якоїсь місцевої української установи. Але до мого приватного життя нікому немає діла. Тому мене й залишили на роботі».

Які знайомі слова! І, здається, сказані вони не близько сімдесяти років тому, а зараз. Скільки ще таких «Мазайлів», які соромляться говорити рідною мовою, навіть насміхаються над нею, хоча там, де потрібно, вигідно, виголошують «правильні» промови і виступають нібито на захист державної мови.

Отак геній Миколи Гуровича Куліша перекинув місток між епохами. І доки будуть жити Мини, що роду не пам’ятають, буде ця п’єса актуальною. Тож, як говорив незабутній Остап Вишня, «читайте «Мину Мазай-ла», товариші!»


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций