Поділ історії українського письменства

Розміщено Українська література в 23 февраля 2011

Справжні, складені історичним методом праці з історії українського письменства попереджено, з 30-х аж по 60-ті роки, оглядами поточного письменства тих часів. Такі огляди стали навіть своєрідним шаблоном для всіх, хто торкався тоді українського письменства. Починаючи з Осипа Бодянського (1808 - 1876), що під псевдонімом Мастак надрукував ще 1834 р. перший огляд нашого письменства, беручи за вихідну точку видання Квітчиних повістей - такі праці стрічаємо у М. Костомарова (в „Молодику” за 1844 р., згодом ще в „Поэзіи славянъ ” Гербеля, 1871 р.), А. Метлинського, Ол. Котляревського („Скубентъ Чуприна”), М. Гатцука, П. Куліша (в „Русской БесПдП”, „Русскомъ ВПстникП”, в „Хаті” й „Основі”).

Всі названі автори українське письменство починають звичайно з „Енеїди” Котляревського, не спиняючись на його попередниках і взагалі не ставлячи наше нове письменство у зв’язок з його першоджерелами. Витворився був у них так само й однаковий погляд на значення того чи іншого письменника. Так, усі автори цих початкових оглядів більш або менш негативно ставляться до Котляревського - „бурлацьке, мовляв, юродство”, - вище за нього ставлять Артемовського-Гулака і власне аж Квітку мають за правдивого батька українського письменства, а тоді - найвизначніше в ньому місце відводять Шевченкові, спиняються докладніше на творах Марка Вовчка, побіжно згадуючи таких письменників, як Боровиковський, Гребінка, Метлинський, поряд з поодинокими книгами, як „Чари” Кирила Тополі або „Наські українські казки” Іська Материнки (Бодянського).

Ця схема найвиразніше проступає у найпізнішого із згаданих авторів, у Куліша, і він же, мабуть, найвлучніше й висловив думки свого покоління на процес зароду письменства на Україні - цього „нового слова між народами” - та на справжнього його батька, Котляревського. „Як появився Котляревський із своїм Енеєм, - писав Куліш у „Хаті”, - усі зареготали щиро, що який то справді чудний той простий люд український, од котрого ми, дякуючи деяким старосвітським добродіям, одрізнились. Зареготали, і той регіт був - найстрашніша проба нашому писаному слову українському. То було всеодно, як родиться дитина серед п’яних баб, та ще й сама сповитуха вп’ється. Коли витримає бідолашнє немовлятко перше безумне привітання на божому світі, то то буде ознака, що вродилось воно собі живучим аж надто. Вже такої страшної проби пізніше йому й не трапиться. Тим реготом над „Енеїдою” трохи не згубили самі земляки свого ж новонародженого слова”. Чується тут швидше стурбованого критика голос про дошкульну злобу дня, аніж спокійного та об’єктивного історика.

Бачимо в цьому загальному тоді погляді на перший твір відродженого письменства нашого насамперед нехтування історичної перспективи: опікшись на „котляревщині”, отих справді блазенських витворах нездар-наслідувачів і не зауваживши традиційного коріння творчості Котляревського в минулому, письменники наші пошили й самого батька українського письменства в несвідомого пустуна, ніби рятуючи цим честь рідного слова. Не маючи ж перспективи, з усіма навіть часто влучними й справедливими увагами та оцінками поодиноких письменників, ці перші огляди українського письменства все ж грішать проти самих основ історичного розвитку в письменстві. Українське письменство вони розглядають не в історичному його процесі, не як самостійний даного національного осередку витвір, а в залежності од письменства російського і тих поглядів, що там були витворились і запанували. Тому-то одпадає все, що було до Котляревського, бо звичайні схеми історії російського письменства одно загарбали собі, а про інше мовчать, тому-то й на факти пізнішого письменства українці дивляться очима російських літератів і ті факти оцінюють з погляду російського письменства. Навіть полемізуючи з ним, наші люди, як Ол. Котляревський, все ж висловлюють думку зв’язану утертими шаблонами й не можуть вільно міркувати. Ще не прийшов-бо час історії, а критичний аналіз гальмувався од недовершеної свідомості національної - і люди йшли напомацки, певних критеріїв не здобувши, ясного шляху не добачаючи.

Цей період ніби історичних оглядів нового нашого письменства замикає П. Петраченко, автор „Краткаго историческаго очерка украинской литературы “, надрукованого додатком до курсу „Исторіи русской литературы ” (Варшава, 1861), йдучи слідом за Кулішем, Петраченко, по занадто короткім „общемъ взглядП”, розглядає на 10 сторінках творчість Квітки, Шевченка й Марка Вовчка, долучивши до них ще й самого Куліша. На праці Петраченка, як найменш оригінальній серед усіх, найбільше, може, позначились хиби всіх оглядів і нарисів цієї доісторичної, скажу так, доби в історіографії нашого письменства, а саме - їхня неісторичність та погляд на українське письменство, як на додаток тільки до російського.

Глибше з принципового погляду і навіть з фактичного ширше підходять тоді ж до справи ближчі земляки Могильницького, галичани - Іван Вагилевич (1811 - 1866) та Головацький Яків (1814 - 1888). Легко зрозуміти - чому. Бо стоячи осторонь од російських впливів, вони в своїх поглядах не були спутані шаблонами, схемами й традиціями російського письменства і вільну через те руку мали якраз там, де треба було історичну перспективу держати незатемненою й прозорою. Бо, з іншого боку, на тій віддалі вони здужали зберегти й деяку позитивну традицію самостійного літературного розвитку українського народу і цю традицію поставити проти чужої узурпації. І от галицькі вчені пішли іншим шляхом - слідами Могильницького, якому взагалі мають багато завдячити початки літературного відродження в Галичині.

Названі автори в 40-х роках дають справжні вже огляди історії українського письменства, пов’язуючи - утертій схемі наперекір - нове наше письменство (через творчість литовсько-польських часів) аж із старо-руським письменством княжої доби. Так складено „ЗамПтки о руской литературП” (1848) Вагилевича й особливо Головацького „Три вступительніи предподаванія о руской словесности ” (1849). ,,У викладах моїх, - заявив Головацький, - гадаю історичним шляхом перейти головніші й важливіші творіння народу руського, аби ясніше дух тих творів розпізнати можна було”. І справді, Головацький пильно дотримується історичного методу, розглядаючи долю рідного письменства од „словесності, котра розпочинається аж із прийняттям віри християнської”, до письменників - сучасників автора. Але поруч правдивої схеми та досить добре витриманого методу, обидві праці галицьких учених і хиби мають не абиякі. У Вагилевича здибаємо безліч фактичних помилок, які показують, що автор не все мав під рукою, про що писав, і через те його характеристики (новіших письменників особливо) не підносяться над загальними фразами, а вся загалом праця має вигляд дилетантського виробу. Більшого можна сподіватись було од Головацького, цього визнаного спеціаліста і справді тямущого знавця у сфері історії письменства. З усіх галичан того часу він таки найкраще був ознайомлений з українським письменством, маючи до того ж і всі найважливіші видання з України: з нього був патентований авторитет у літературних справах, ,,літературний диктатор”, як любили в Галичині тоді говорити: не дарма ж Головацького, а не когось іншого обрано на кафедру української мови й письменства, засновану 1848 р. у львівськім університеті. Тим часом практично виявилось щось інше. Спинившись докладніше на старому письменстві, нове Головацький збуває немов знехотя як настирну якусь і нелюбу повинність, не вкладаючи в свою працю ані трохи щирого запалу й душі та розуміння, і в своїх концепціях літературних не йде далі свого менш авторитетного товариша. Знамениті „Три вступительніи предподаванія” Головацького, цікаві з методологічного боку і як схема історії нашого письменства, саме в останній частині своїй, яке стосується нового письменства, може служити зразком беззмістовності, поверховості й того специфічного шаблону, що вже тоді почав закорінятись у літературних справах на галицькому ґрунті, щоб процвісти пишним цвітом трохи згодом.

Видно, що в Головацькому обізвався вже пізніший москвофіл; ерудит-рутинер без доброї школи та схоластик, що не стерпів ні демократичного духу, ні народної мови, цих двох у нашому письменстві найголовніших прикмет. Що це не самий лише здогад, маємо цьому докази в самій праці Головацького. Наприкінці його студій ніби несподівано проскочила думка, що всі, з Котляревського починаючи, українські письменники намагаються „висказати все народним малоруським духом, малоруським словом, щоб відокремити його від книжного російського, виявити самодостатнім. Для того, - додає професор українського письменства, - часом впадали в другу крайність - простонародного недоречного (sic!) висловлення”. Треба думати, що саме цей погляд на недоречність „простонародності” в письменстві й одбився тією неохотою Головацького до нового українського письменства, яку зазначають і університетські слухачі цього першого професора-українця (Ом. Огоновський), і пізніші дослідники літературного життя (І. Франко, М. Возняк). А втім мусимо додати ще, що праці галичан не були свого часу у нас відомі й через те кращою своєю стороною ніякого не мали впливу на розвиток щиро історичного погляду щодо українського письменства.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций