Оригінальна література Київської Русі

Розміщено Екзаменаційні твори в 22 февраля 2011

Українська література доби християнського Середньовіччя - тривалий період у її розвитку, що охоплює приблизно триста років. Художньо-естетична творчість цього колосального, як за часовими межами, так і за кількістю матеріалу, періоду не була статичною. Література перебувала у процесі постійної творчої динаміки. Змінювалися її погляди на світ, форми творчого осмислення дійсності. Зі стилістичного боку, „творам київської літератури 11 ст. властива певна стилістична „монументальність”, вибудована з окремих нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті. Першим завданням авторів, здається, був „діловий” виклад змісту. Наслідком цього є відносно проста композиція творів. Характерно, що думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу, зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї: виклад „моно тематичний”, з однією темою” [1].

Отже, визначальними рисами монументального стилю є економність у використанні стилістичних елементів, обмеження кількості прикрас, простота синтаксису, зосередження на змісті, на його „діловому” викладі. Автори прагнули довести головну думку до афористичної формули, зробити її блискучою, довершеною з точки зору не тільки змісту, а й форми. У центрі так званих монументальних творів - одна тема. Навколо неї вибудовується струнка система деталей, які покликані розкрити головну ідею твору. Безперечно, що автори, які працювали у такому стилі, не ігнорували стилістичних прикрас. Але ці прикраси набували форми чіткої і логічно довершеної. Вони укладалися в систему. Особливо популярними у монументальному стилі є паралелізм, що веде до повторень слів, імен, а також алітерації, порівняння, епітети (їх небагато, але вони дуже яскраві, промовисті).

Основними ідеологічними рисами ранньої київської літератури були: ідеологія „великодержавна”, уявлення про династичну та державну єдність Русі, християнський оптимізм. Така світоглядна система цілком гармоніювала з „монументальною” формою подачі матеріалу.

Оригінальна література цього часу формувалася як продовження попередньої літературної традиції.

Категорія літературного жанру - категорія історична. Літературні жанри проявляються на певній стадії розвитку мистецтва слова, а потім змінюються. Справа не тільки у тому, що одні жанри приходять на зміну іншим і жоден жанр не є для літератури „вічним”, а змінюється сам принцип виділення окремих жанрів, змінюється характер жанрів, їх функції у ту чи іншу епоху. Сучасний поділ на жанри, що базується на чисто літературних ознаках, проявляється пізніше, десь у ХУІІ-ХУІІІ ст.  А до цього часу літературні жанри в тій чи іншій мірі, виконують, крім літературних функцій, функції поза літературні. Вони визначаються їх використанням: богослужінням, юридичною чи дипломатичною практикою (літописи, повісті про княжі злочини).

Але у нашому літературознавстві проблема взаємодії між жанрами не з’ясовувалася.

Кількість жанрів надзвичайно велика  - „двословія”, діяння, діалог, житіє, заповіт, ізборник, сповідь, моління, похвала, притча, роздуми, азбуковники, послання, похвала, сказання, слово, спор, толкування, ходіння, читання.

Точний перелік жанрів дав би цифру приблизно біля сотні. Характерно, що в літературі цього періоду інтенсивно жанри збільшуються.

Дуже часто жанри змішувалися між собою. Причиною такого нечіткого розмежування було те, що основою для визначення жанру було призначення.

Щоб чіткіше розмежувати жанри („Слово о полку Ігоревім” і „Слово на антипасху Кирила Туровського”) книжники часто ставили у заголовок одночасно по два жанрових визначення („Сказание и беседа премудра”, „Сказаніє і веденіє”, „Житіє і дєяніє”).

Поєднання декількох жанрових визначень у назвах творів вказує не тільки на хитання у визначенні жанру, а також і результатом того, що давньоруські пам’ятки дійсно поєднували в собі декілька жанрів.

Як вказує акад. Д.С.Лихачев, що основна причина змішання і неясного роз’єднання окремих жанрів в давній літературі і була у тому, що основою для виділення жанрів, поряд з іншими ознаками, виступали не літературні особливості викладу, а сам предмет, тема, яким присвячено твір. І дійсно, жанрові визначення Київської Русі дуже часто поєднувались з визначенням предмету оповіді: видіння, житіє, страсті, хоженіє, діяння.

У долі багатьох визначень жанрів можна простежити, як поступово визначення предмету оповіді обростало літературними ознаками, з якими цей предмет повинен бути зв’язаний за середньовічним літературним етикетом, і у власному розумінні цього слова.

Для давньоруського книжника слово „житіє” було не стільки вказівкою на жанр, як на предмет оповіді. Тільки пізніше (ХУ-ХУІ ст.) слово „житіє” починає твердо означати літературний жанр.

Дуже складний процес система взаємопроникнення жанрів в Київську Русь.

Акад.Лихачев Д.С. визначає „жанри-сюзерени” і „жанри-васали”.

У розмові про давнє письменство, а особливо оригінальну літературу Київської Русі, не можемо обійти „Веселову книгу” і „Послання оріянхозарам”. О.Мишанич назвав їх „містифікаціями, фальсифікаціями, реконструкціями, що тільки баламутять довірливого читача, нав’язуючи різні домисли й фантазії, породжені позанауковими чинниками. Вони популяризуються з політичною метою й супроводжуються псевдо патріотичним гаслом.

Автентичність пам’яток дохристиянської доби - одне з найбільш дискутованих питань у сучасному літературознавстві. Вони мають як своїх ревних прихильників, так і тих, хто категорично заперечує можливість їх реального побутування як оригінальних творів. Ми не робимо навіть спроби доводити „істинність чи ложність” таких пам’яток, як „Рукопис Войнича” („листи до Божого ока” чи „Послання оріян хозарам”) в якому нібито є відомості про нашу передісторію з У ст.до н.е.; „Вересова книга” (пам’ятка ІХ ст.), реконструйований М.Брайчевським „Літопис Аскольда”; повіди, помниці та билиці, збережені в пам’яті одним із нащадків князів ростовських (про це знято документальний фільм „Слов’янський детектив”), договорити київських князів-язичників із греками тощо.

Наша позиція - спокійно вивчати ці пам’ятки, бо вони вже побутують у нашому літературознавстві, незалежно від того, автентичні вони чи підробки, фальшивки. В усякому разі, „Послання оріян хозарам” („Листи до Божого ока”), „Велесова книга” - це міфологія, і це наша українська міфологія. Хочеться запитати тих, хто говорить про пам’ятки язичницької Русі як фальсифікати, вимагаючи доведення їхньої автентичності: а хіба вже доведена автентичність Біблії та грецької(еллінської) міфології, записаної начебто Гомером. Чому ж від українських учених вимагається доведення автентичності „Велесової книги”, „рукопису Войнича”? Можливо, це наша міфологія. У такому випадку вона доведення автентичності не потребує. Українці мають право на свою міфологію, котра проливає бодай якесь світло на найдавніші етапи формування національного мислення і світовідчуття, нашої суспільно-політичної думки і літератури.

Перш ніж повести розмову про “Велесову книгу”, зупинимося на інших проблемних питаннях, які безпосередньо стосуються даної проблеми.

Палкі дискусії відбуваються навколо язичницької пам’ятки „Послання оріян хозарам” („Листи до Божого ока”), або так званого „Рукопису Войнича”, що широкому загалу українських читачів фактично невідома. Окремі її фрагменти були надруковані у перекладі українською мовою у спеціальному випуску часопису „Індоєвропа” 1995 року.

Історія пам’ятки така. 1912 р. бунікіст В.Войнович знайшов в італійському місті Фраскаті, у школі єзуїтів „Мондрагог”, стародавній манускрипт.

Після смерті В.Войнича власником рукопису став Г.Каус, який після невдалих спроб продати пам’ятку подарував її Бібліотеці рідкісних книг і рукописів.

Наукові студії над твором розпочав дослідник давніх слов’янських мов і культур Джон Стойко. 1975 року в американському журналі „національний антикваріат” він прочитав статтю „Невідома мова віками не піддається дешифруванню”, де йшлося про „Послання оріян хозарам”, Саме Джон Стойко зробив прорив - йому вдалося дешифрувати давню мову і прочитати пам’ятку. Вчений назвав цей унікальний твір пам’яткою української язичницької культури. 1978 р.Джон(Іван) Стойко видав у Нью-Йорку книгу „Листи До Божого ока. Рукопис Войнича, вперше розшифрований і перекладений англійською мовою”. Можливо, це дійсний переклад тексту, можливо - здогадки і навіть фантазії перекладача…

Нині „Рукопис Войнича” зберігається в Єйській бібліотеці рідкісних книг і рукописів ім.Байнеке під шифром МS 408. Рукопис являє собою 234 пронумерованих пергаменних сторінки середнього формату (225х160 мм). Він прикрашений різноманітними ботанічними, астрономічними, біологічними ілюстраціями. Бібліотека Байнеке підготувала бібліографію праць про „Рукопис Войнича”.

Пам’ятка визначається як об’єкт дослідження в „Історії української літератури. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти” (Київ, 1999), укладеної Ю.Ковалівим під грифом Міністерства освіти України та Київського університету ім.Т.Шевченка. Тут у розділі „Література праукраїнського періоду” зазначено: „Етноментальні джерела, міфологічна свідомість та специфіка праукраїнського періоду, відображена у фрагментах етногенетичної пам’яті, не зафіксованих у національних писемних текстах, відомих за фольклорними джерелами, за пам’ятками Трипільської, Ямної, Зарубинецької, Черняхівської та ін.культур, відрефлексованих у шумерській, індійській, грецькій, вірменській та ін. літературах.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций