Історія української літератури як галузь літературознавчої науки

Розміщено Екзаменаційні твори в 22 февраля 2011

Історія літератури - галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв’язку із суспільними та культурними умовами, виявляє внутрішні закономірності літературного процесу. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямків і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь. Серед видатних істориків української літератури, які створили концептуальні праці з власним поглядом на особливості й закономірності її розвитку, - М.Петров, М.Дашкевич, І.Франко, С.Єфремов, Б.Лепкий, М.Грушевський, Л.Білецький, М.Зеров, М.Возняк, Дм.Чижевський.

Давня  українська література - література українського народу ХІ-ХУІІІ ст. Належить до особливого типу літератур, так званих середньовічних. Вона, постійно розвиваючись, змінювалася, виробляла свою жанрову систему, обумовлену характером середньовічного мислення як авторів, так і читачів, а також нерозривним зв’язком її з історією, релігією, філософією, великою залежністю стилю твору від жанру. Тільки давній українській літературі властиві жанри: житія, літописи, повчання, слова, хожденія, трактати, послання, містерії, міраклі, мораліте, інтермедія та ін. Переважна частина творів ХІ-ХУІІІ ст.. анонімна. Вони, як правило, побутували у рукописній формі. При переписуванні допускались зміни, скорочення, збільшення тексту. Тому відомо багато редакцій відомих творів („Києво-Печерський патерик”, „Повість минулих літ” та ін). Порівняно небагато письменників зазначували своє авторство: Іларіон Київський, Кирило Туровський, Серапіон Володимирський, Г.Смотрицький, М.Смотрицький, І.Вишенський, Л.Баранович, Д.Братковський, І.Величковський, К.Зіновієв, Ф.Пропокович, І.Некрасевич, Г.Сковорода. Останнім часом літературознавцями запропоновано нову періодизацію давнього письменства, що базується на схемі Д.Чижевського, поданій в „Історії української літератури”: І період - доба монументального стилю, що охоплює ХІ-ХІІ ст.. Традиційно у підручниках ця епоха називається періодом Київської Русі. Вона принесла українській літературі такі визначні пам’ятки, як „Повість минулих літ”, „Київський літопис”, „житія Бориса та Гліба, житія Феодосія Печерського”; ІІ період - ХІІІ-сер.ХУ ст. Літературна творчість побутувала в жанрах, зафіксованих ще в попередню епоху, проте відбувалося їх олітературнення. Продовжує побутувати літописання (Галицько-Волинський, Західно-Руський), агіографія, ораторська проза. Це був час також рукописних збірників, які вбирали в себе пам’ятки Київської Русі-України, зберігаючи їх від знищення. Особливо був поширений на українських землях „Ізмарагд”, що вміщав понад 150 проповідей. Здійснювалися також нові переклади Євангельських текстів, укладалися нові „Чьтьї-Мінеї”; ІІІ період - український ренесанс (сер.ХУ - к.ХУІ ст..). Впроваджується латино мовна та польсько мовна література, виходять перші друковані книжки. Представниками були Ю.Дрогобич, П.Русин, Г.Чуй, І.Туробінський Рут енець, С.Оріховський та ін. Їх творчість визначала культурну переорієнтацію України на Європу і сприяла її виходові з консервативної ізольованості. Більшість літературознавців відносять до цього періоду і деякі зразки полемічної прози; ІУ період - українське бароко (кін.ХУІ - ХУІІІ ст.). У цей час спостерігається культурний спалах, який приніс в українську літературу багато нового, наприклад, шкільну драму, україномовні вірші, модифікуються традиційні жанри - ораторська проза та літописання. Невід’ємною сторінкою українського бароко була творчість Г.Сковороди. Давня українська література мала великий вплив на нову українську літературу. У другій половині ХУІІІ ст. визріли всі необхідні умови для повного переходу від старих літературних форм і змісту до нових. Найсильнішими з давніх традицій у новій літературі були бурлескно-травестійна та мемуарно історична. Вони простежуються у творчості І.Котляревського, П.Білецького-Носенка, К.Думитрашка, Т.Шевченка, М.Костомарова, Є.Гребінки, П.Куліша.

Нова українська література - українська література ХІХ ст., що базувалася на іманентній національній основі - народній мові. Започаткована виданням „Енеїди” І.Котляревського (1788), яка підсумувала  ідейно-естетичні пошуки давньої української літератури та виводила письменство на нову творчу перспективу. Нова українська література переживала тимчасовий спалах сентименталізму (І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко). Особливо яскравий слід лишив у ній романтизм, зумовлений віянням тогочасного європейського мистецтва та посиленим інтересом до національного фольклору. (Харківська школа романтизму, „Руська трійця”, ранній Шевченко, П.Куліш, Ю.Федькович), а відтак до вивчення етнографії та історії рідного народу, до усвідомлення  його трагічної долі, та потреби служіння йому. Тому ідеологія народництва, що найголовніше позначилася на засадах ідеології народництва, що найголовніше позначилося на творах Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка, П.Грабовського та ін. Нова українська література переживала різні фази своєї еволюції.

Розпочинаємо вивчати курс історії української літератури, що започатковується давньою українською літературою, що веде початок від (умовно) Х ст.. до появи „Енеїди” Котляревського.

Ця література залишила нам багатющу спадщину, яка, на жаль, не вся досліджена. Але тішить те, що все частіше і частіше з’являються розвідки про новознайдені пам’ятки.

Хочу наголосити, що вивчати цю літературу нелегко, бо мова, якою переважно писалися твори - це мертва мова: багато слів незрозумілі, значення деяких змінилося, важкий для розуміння пересічного читача і синтаксис.

Але головна трудність у вивченні давньої української літератури не у мові. Справа у тому, що вони віддалені від нас часом і всі їх реалії: назви предметів, імена, деталі побуту - все потребує відповідного коментаря: реального та історичного.

На відміну від нової літератури давній властива своя художня специфіка, яка обумовлена характером середньовічного мислення як письменників, так і читачів, а також нерозривним зв’язком літератури із історією, релігією, філософією, культурою (синкретизм), її синтетичністю, а також великою залежністю стилю твору від жанру.

Давня українська література - література середньовічна до реалістична, але це не знижує її художнього і історичного значення. Бо давня українська література мала свій власний художній зміст, виходила із своїх власних естетичних принципів і творила твори не менш художньо досконалі, які є у новій літературі.

Але перед нами до реалістичний спосіб бачення і відображення світу. З цього приводу дуже влучно зазначив проф.Ігор Петрович Єрьомін. Він сказав, що перед нами особливий світ, двері в яких зачинені, а ключ загублено. Завдання медієвістики і полягає в тому, щоб знайти його, привідкрити двері у далеке минуле, в той загадковий і разом з тим незрозумілий нашій свідомості світ, створений авторами середньовіччя.

Створюючи свої твори, автори ніби створювали якийсь ритуал. Вони про все розповідали у відповідних формах: хвалили і негативно відносились до того, що звично хвалити і навпаки. Тому тексти були позбавлені художніх „випадковостей”. Ці „випадковості” небажані у творі, тобто автор повинен придержуватись „літературного етикету”. Але зустрічалися і відступи від цього. Це виникало під впливом певних обставин: негідними вчинками князів, співчуття до їх підлеглих. Таким чином в літературу проникає особистісне, авторське начало.

Давній літературі властиве таке поняття, як „середньовічний історизм”, що полягав у тому, що художнє узагальнення будується у більшості випадків на основі одиничного конкретного історичного факту. Це, наприклад, повісті про битви, про княжі усобиці, про забудову церков, про чуда. Але немає творів на явно видумані сюжети, бо домисел за середньовічною точкою зору прирівнюється до брехні.

Одними із важливих факторів розвитку давньої української літератури були церква і релігія. Бо інтенсивний розвиток нашого письменства пов’язують із прийняттям християнства.

Давня українська література розвивалась в своєрідних умовах. Як ми вже зазначали, вона була цілком рукописною. Книгодрукування, що з’явилося у ХУІ ст., майже не вплинуло на характер і способи її побутування. При переписуванні писарі (а це були в основному монахи) вносили свої поправки, зміни, скорочували або ж розширяли текст. В результаті цього пам’ятки не мали стійкого тексту. Нові редакції творів з’являлися під впливом змін літературних смаків (редакція літописів, Києво-Печерський патерик).

Що ж являє собою давньоруські і давньоукраїнські рукописи? Найбільш поширеним видом розповсюдження рукописів були збірники. Переписувачі переписували різні тексти в один зшиток, зошит.

Але бувало і так, що та людина, яка переплітала, збирала всі зшитки(зошити) і зшивала їх через те, що вони були однакові за змістом. Такі збірники, переписані різними переписувачами, а часом і в різний час, називають конволютами.

Із збірників, писаних одним переписувачем також є збірники визначеного, тобто традиційного, змісту („Златоструй”, „Измарагд”, „Торжественник”, „Києво-Печерський патерик”).

Як же вивчають тексти літературних творів, які збереглися в рукописах?

Перш за все треба вияснити, чи тексти ці видавалися. Якщо же твір видавався, то необхідно дослідити, чи тексти співпадають, чи немає у тексті яких-небудь індивідуальних особливостей.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций