Провідна ідея трилогії Карпєнка-Карого

Розміщено Українська література в 19 февраля 2011

У 1903-1904 рр. Карпенко-Карий повертається до свого улюбленого жанру - соціальної комедії на сучасному матеріалі. За кілька років перед тим в листах до сина Назара Іван Карпович писав, що його захопила тема «батьки і діти». Очевидно, то і був первісний задум майбутньої трилогії, дві частини якої оформились у комедіях «Суєта» (1903) і «Житейське море» (1904). Третю частину, яку передбачалося назвати «У пристані», драматург не встиг написати.

Провідна ідея трилогії - заклик до трудового, «натурального» життя, позбавленого штучних умовностей, відстоювання здорової моралі, засудження паразитизму і «суєтних» прагнень.

У «Суєті» Карпенко-Карий гостро і дотепно висміює мораль буржуазної інтелігенції, що, потрапивши в полон кар’єристських прагнень, втратила «натуральність» своєї поведінки, відірвалась від народу. В такому плані розкриваються образи вчителя гімназії Михайла Барильченка і його брата, кандидата прав, Петра.

Карпо Барильченко, виразник позитивних ідеалів автора, проголошує: «Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені па твої достатки діти і кидають село у тьмі! Хоч задушіться тут нема їм діла. Вони чужі нам, а ми їм. Забрали все, що можна від землі, виснажили гречкосія і покинули! Ані лікаря, ані ученого хазяїна, а ні доброго адвоката - нікого нема в селі! Тільки вивчився: прощай, батьківська стріха, прощай, село, навіки!»

Але моральних покручів драматург бачить не лише серед освічених людей. Невіглас і хвалько унтерофіцер Тарас Гупаленко, заможний селянин Терешко Сурма, який прагне вивести свого Матюшу «в пани», - також захоплені нікчемною житейською суєтою: намагаються показати себе не такими, якими вони є насправді.

Устами того ж Карпа автор нещадно засуджує відступників від здорової народної моралі. «Немає гірше,- каже Карпо, - як чоловік, зіпсований життям і оточенням, потсряє натуральний розум: в голові макітриться, все ходе вверх ногами, і він сам ходе у тьмі та стукається лобом то об той, то об другий чужий одвірок і до смерті вже не вийде на шлях простої, звичайної людини!» Широко охоплюючи своєю критикою різноманітні прояви «житейської суєти», Карпенко-Карий не обминув і мистецтво. Тимто цілком закономірним є те, що в «Суєті» письменник гнівно засудив опошлення, профанацію театральної справи і проголосив вимогу поставити театр на службу високим виховним завданням.

Сила «Суєти» - в її гострій комедійності, в майстерному використанні засобів соціальної сатири.

Сценічність, гостра комедійність і сатиричність забезпечили «Суєті» незвичайний успіх на сцені. Поставлена вперше на початку 1904 р. в Києві, вона, як писав сам автор, прославила його, «як ще досі ні одна п’єса так не славила».

Проблема мистецтва, частково порушена в «Суєті», стала основною в комедії «Житейське море», де показано сценічну діяльність одного з персонажів першої частини трилогії - талановитого актора Івана Барильченка. Використовуючи власні спостереження, драматург зумів глибоко розкрити залежність митця в буржуазному суспільстві від «грошового мішка». В комедії засуджується розтлінний вплив буржуазної моралі па акторів. Автор показує, як чесні, талановиті митці, до яких належить і сам Іван Барильченко, пориваються звільнитись від пут деморалізуючого оточення і присвятити свої сили служінню справжній красі і правді життя.

«Суєта» і «Житейське морс» - останні завершені твори Карпенка-Карого. ‘ [имало інших творчих задумів письменника не були здійснені.

Вже на початку 1905 р. І. Карпенко-Карий відчув приступи важкої хвороби - рака шлунка.

В січні 1907 р. через цю хворобу довелось КарпенковіКароміу залишити сцену, тепер уже назавжди. Хвороба дедалі прогресувала. Всі заходи лікарів були марними.

2 вересня (16 вересня за новим стилем) 1907 р. талановитий драматург і актор помер в м. Берліні, куди він їздив лікуватися. Виконуючи волю небіжчика, його тіло перевезли па Україну і поховали недалеко від хутора Надія на кладовищі села Карлюжиио, поруч з могилою батька.

Вивчення життєвого і творчого шляху І. Карпєнка-Карого треба закріпити, використавши для цього основні пункти плану лекції. Домашнім завданням учнів по цій темі може бути складання хронологічної таблиці життя і діяльності Карпенка-Карого.

 З вісімнадцяти драматичних творів, написаних І. Карпенком-Карим, у 9 класі текстуально вивчається лише один - комедія «Хазяїн». Звичайно, ця обставина не дозволяє вчителеві з вичерпною повнотою розкрити учням все багатство творчої спадщини видатного драматурга. Однак, якщо врахувати, що «Хазяїн» - це вершина творчості письменника, коронний його твір, то, без сумніву, ґрунтовне вивчення навіть цієї однієї п’єси дасть учням цілком достатнє знання ідейнохудожніх особливостей драматургії Карпенка-Карого.

Відправним моментом у вивченні «Хазяїна» є попереднє ознайомлення учнів з текстом п’єси, засвоєння її змісту. Цю роботу учні проводять самостійно. За кілька днів до початку аналізу комедії в класі учитель дає учням завдання прочитати її вдома. Для того щоб це читання було цілеспрямованим, учнів слід попередити, що від них буде вимагатись вміння стисло передати її зміст.

 «Хазяїн» - це художній твір, який належить до драматичного роду літератури, цебто такого роду, де життя відображається в безпосередній дії, під час якої саморозкриваються і взаєморозкриваються характери людей. «П’єса - драма, комедія, - писав М. Горький, - найважча форма літератури,-важка тому, що п’єса потребує, щоб кожна діюча в ній одиниця характеризувалась і словом, і ділом самосильно, без підказувань з боку автора. В романі, в повісті люди, зображувані автором, діють за його допомогою, він весь час з ними, він підказує читачеві, як треба їх розуміти, пояснює йому таємні думки, приховані мотиви дій зображуваних постатей, відтіняє їх настрої описами природи, обставин і взагалі весь час тримає їх на ниточках своїх цілей, вільно і часто - непомітно для читача - дуже спритно, але довільно керує їх діями, словами, ділами, взаємовідносинами, всіляко піклуючись про те, щоб зробити постаті романа найбільш художньо ясними й переконливими.

П’єса не допускає такого вільного втручання автора, у п’єсі його підказування глядачеві виключаються. Дійові особи п’єси створюються виключно і тільки їхніми словами, тобто чисто розмовною мовою, а не описовою. Це дуже важливо зрозуміти, бо, для того щоб постаті п’єси мали на сцені, в зображенні її артистів художню цінність і соціальну переконливість, необхідно, щоб мова кожної постаті була суворо своєрідна, гранично виразна, - тільки при цій умові глядач зрозуміє, що кожна постать п’єси може говорити і діяти тільки так, як це твердить автор  і  показують артисти сцени»


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций