Психологічна драма «На новий шлях» (1905)

Розміщено Українська література в 17 февраля 2011

Рівняння на європейські взірці помітне тут і на проблемному рівні - розвінчування буржуазної моралі, показ теми жіночої емансипації. На відміну від інших п’єс Б. Грінченка, сюжет цієї драми повністю взятий з «вищого круга»: героями тут - міський голова Карбовський, професор хімії Гаєнко, поміщик Тищенко, освічені жінки Лідія та Галина, котрі виховалися, зокрема, на ідеях Чернишевського. Час від часу з уст персонажів зринають французькі вислови, латинські сентенції. Але не тільки для того, аби засвідчити своє вільне почування у «високій сфері», зацікавився нею драматург. Його мета передовсім викривальна: на прикладі, здавалося б, усіма шанованого міського голови Карбовського, котрий, як виявилося, не гребував елементарними хабарями, що сплачувались йому за добродійні труди, показати моральну нечистоплотність «вищої касти».

Та, зрештою, суть п’єси не лише в розвінчуванні зовні такого порядного, інтелігентного Карбовського. Незмірно важливішим є показ того, як дружно, об’єднавши всі свої зусилля, повстають подібні «інтелігенти» проти того, хто відважується порвати з їхнім середовищем,- тоді-то й спадають остаточно маски, пускаються у хід пайнеморальніші прийоми, мета яких - присилувати, провчити. Саме такої помсти з боку міського громадянства (аж до викрадення дитини) і зазнає дружина Карбовського Ліда. Неймовірно   тяжкі   випробування   випадають   на   її долю, однак у своєму прагненні вийти «на новий шлях», порвати з середовищем, у якому довгий час жила, вона непохитна. На адресу носіїв буржуазної моралі кидає молода жінка схвильовані звинувачення: «Скільки підлоти, гидоти, скільки грязі й злочинств ховається під цією прилизаною благопристойністю!.. Зрікаюся цього громадянства лицемірного, зледащілого!.. Піду до інших людей, що хочуть іншого - здорового й чесного - громадянства, іншої - здорової й чесної - сім’ї! Справжньої сім’ї, а не про людське око тільки!.. От що на тій дорозі, якою я пішла, і я з неї не вернусь!»

Своєю прогресивною концептуальністю п’єса, як бачимо, найближче перегукується з оповіданням «Як я вмер», вона ще раз потверджує вагоміш світоглядний злам, який характеризував Б. Грінченка в останні роки його життя. Значно вищі, ніж у попередніх п’єсах, і художні достоїнства твору: строгий, позбавлений «розчуленості» виклад (хоча сюжет і дає для цього приводи), місткі діалоги, психологічна достовірність висловлювань, дій і вчинків персонажів.

Попри ідейно-художню нерівноцінність, п’єси Б. Грінченка посіли певне місце у репертуарі сучасних йому провідних театральних колективів. Так, І. Карпенко-Карий неодноразово грав роль Алі-паші у виставі «Ясні зорі», а також включив до репертуару п’єсу «На громадській роботі». Драми «Нахмарило», «Степовий гість» та «Ясні зорі» виставляла трупа М. Кропивпицького. Великий інтерес викликала п’єса «Серед бурі» у М. Занько-вецької, про що вона телеграфувала авторові: «Прошу вьіслать первой почтой цензурированньїй серед бури» (III, 38161). А в одному з листів до матері письменник з приємністю повідомляв: «Я   очень  рад,   что   Заньковецкая   поставила   зту ньесу»5. Відомо, що в деяких творах Б. Грінченка геніальна актриса виконувала й головні ролі. Трохи пізніше кращі драми Б. Грінченка були в репертуарі трупи І. Мар’яненка, де провідні ролі у виставах грали Г. Борисоглібська, Л. Ліницька, І. Мар’яненко, І. Замичковськии та інші видатні актори.

Незважаючи на те, що для сучасного читача п’сси Б. Грінченка складають здебільшого історичний інтерес, вони відіграли свою позитивну роль у розвитку української драматургії.

Простежено життєві шляхи письменника, котрому присвячено цей нарис, розглянуто напрямки його еволюції, схарактеризовано його доробок в основних родах літературно-художньої творчості. Здавалося б, можна завершувати книжку… Одначе яка непроста річ - ставити крапку в розмові про творчу особистість, цілий ряд граней діяльності якої лишається ще тут неохопленим! Це тим складніше, що деякі з них варті не тільки уважливої згадки, а й окремого дослідження…

Ось, скажімо, Б. Грінченко - критик та літературознавець. Спадщина письменника у цих галузях діяльності настільки різноманітна і значпа, що могла б скласти кілька томів. Та чи багато ми знаємо про ті, поки що незібрані, томи?

Відомо, що під кінець життя сам Б. Грінченко мав намір упорядкувати і видати свої літературознавчі праці у кількох випусках під назвою «Книги і письменники», але цей задум не вдалося здійснити, а відтак численні його виступи лишилися розпорошеними в тогочасній періодиці. Це - десятки і десятки рецензій та статей, нариси про окремих письменників, узагальнюючі історико-літературні та літературно-соціологічні розвідки.

6 з-поміж них, правда, і такі, які Б. Грінченку вдалося видати окремими книжками або відбитками: «Три жіночі постаті» (про героїнь творів Ф. Шіллера), «Йван Котляревский. Описание его жизни», «П. А. Кулиш. Биографический очерк», «Л. Глебов. Биографический очерк» (спільно з М. Загірньою), «А. Е. Кримский как украинский писатель», «Петро Кузьменко», «Перед широким світом» тощо. Крім того, статті про український літературний процес та розвідки фактично про всіх письменників, в тому числі й маловідомих (починаючи від давніх часів), Б. Грінченко надрукував (як засвідчують архівні матеріали, у скороченому вигляді) в дванадцятитомній «Большой знциклопедии», що видавалася у 1900-х роках С. Южаковим. Відомі також його передмови до творів українських письменників - Т. Зіньківсько-го, Ганни Барвінок.

Загалом же з певністю можна стверджувати, що ні в сучасному йому літературному процесі, ні в історії письменства не було жодного більш-менш помітного явища, яке проминуло б уважне око Б. Грінченка. Все, що з’являлося на літературному обрії, він фіксував, осмислював і не лише оцінював, а й активно докладав зусиль до спрямування літературного процесу. Відома також роль, що відігравав Б. Грінченко як ініціатор ряду літературних дискусій, за що І. Франко назвав його у одній зі  статей  «не вже письменником,  а  справдішнім борцем за українське слово» .

Навіть у тих випадках, коли ці дискусії започатковувалися ним з недостатньо чітких, а іноді й вразливих ідейно-естетичних позицій, вони все ж відчутно пожвавлювали літературно життя, сказати б, підкидали в нього «хмизу», сприяли з’ясуванню назрілих питань літературного розвитку.

Це стосується, зокрема, і вже згадуваної полеміки з М. Драгомановим. Незважаючи на те, що Б. Грінченко розпочав дискусію якраз у ті роки, коли перебував на ідейному «розпутті», її розгортання цілком потверджує висловлену І. Франком думку про його належність до тих «немногих письменників, що без духовних центрів, без бібліотек, товариств і вільної обміни думок, без освіченого товариства, без підмоги і заохоти загалу, без усього того, що для розвою літератури дає вища цивілізація, працюють без утоми, додивляються до життя суспільного, додумуються до сяких чи таких загальних поглядів (принципів) і сміло, не раз з нараженням усієї своєї будущиии голосять їх на рідній мові» 2. Цю характеристику І. Франко дав ще до завершення публікації «Листів з України Наддніпрянської», тобто до відзначеного нами істотного коригування Б. Грінчонком своїх позицій, та показово, що, за всієї суперечливості цих засад, І. Франко зумів, проте, побачити (зокрема і в «не раз многоцінних» Грінченкових «статтях критичних і популярно-наукових») визначальне, провідне: письменникову «гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності» .

є немало не те що дискусійного, а й просто неприйнятного, що особливо стосується підкресленого М. Драгомановим «глазоміра» «етнографічного патріотизму». Але не можна не помічати й того, що, починаючи вже з перших розділів «Листів…», В. Грінченку стає «тісно» в рамках національної ідеї, тож паралельно з її з’ясуванням він простежує розвиток в літературі ідеї соціальної, веде до висновку, що найпослідовнішими представниками національної самосвідомості були якраз ті українські літератори, котрі стояли на міцних демократичних позиціях. Чимало слушних міркувань висловив Б. Грінченко з приводу «теорії» літератури «для домашнього вжитку» та драгоманівської концепції «чотирьох літератур», доводячи теоретичну неспроможність уявлень про українську літературу як літературу місцевого, провінційного значення. Позитивно характеризують його й виступи проти антихудожніх писань, за спільний літературний рух Східної України і Галичини. Надто ж важливо те, що, з’ясовуючи причини «слабкого зросту» українського письменства, в заключних розділах «Листів…» Б. Грінченко значною мірою еволюціонував до радикалів: зміщуючи свої акценти з вузь-конаціональної площини, він пов’язує справу майбутнього розвитку літератури з виборенням «політичної волі» та знищенням «режиму російського», вказує на те, як шкідливо позначається на стані літератури ретроградно-клерикальна, антидемократична тенденційність у творах письменників на-родовського табору.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций