Процес оновлення та збагачення в прозі Б. Грінченка

Розміщено Українська література в 17 февраля 2011

 Це почасти ми бачили на прикладі оповідання «Дзвоник», хоч с у його доробку і ряд творів, де новаторські шукання виявилися ще яскравіше: оповідання 900-х років «Покупка», «Болотяна квітка», «На замку св. Янгола», «Історія одного протесту» тощо.

Цікаво, що в процесі написання деяких з них письменник певною мірою оволодівав новелістичними прийомами. Так, в оповіданні «Покупка», моторошній розповіді про те, як селянин привіз свого хворого сина до крамниці, щоб купити йому все необхідне на смерть, персонажі розкриваються майже виключно у діалогах, авторські коментарі та описи зведені до мінімуму. Власне, за винятком останнього речення, в якому прозаїк висловлює співчуття до зображеної ним трагедії (зовсім не зрозумілої для крамаря, з погляду котрого вся ця історія з покупкою для ще живого парубка засвідчує хіба що відсутність «чувствія» у «грубого на-Р°ДУ»), присутність автора у творі більше нічим не виявлена.

Безпосередню причетність до тенденції «крайнього реалізму» в українській прозі Б. Грінченко засвідчив, крім «Покупки», й оповіданням «Палії» (1900), де відображено, як у класову війну з гнобителями було втягнуто й малих дітей (знаючи, що хлоп’яків не буде запроваджено до Сибіру, батьки, з повної безвиході перед утисником, намовили їх підпалити панське сіно - «нехай ні нам, ні йому»; під час цієї акції малий Петрусь потрапив у вогонь…). Виразні стефаниківські інтонації звучать для прикладу в такому епізоді, що його переказує; Петрусева бабуся: «Молока вже нема,- діти плачуть: - Недобрі баба, недобрі мама: то давали молочка, а то вже й не дають.- А, мої голуб’ята! Коли б я приміла (могла.), я б вам свого серця вколупнула!..- Пішли вони, двоє меншеньких, дівчатка, до корівки: - А чого ти молочка не даєш? га? - А тая корівка стоїть, похнюпилась,- тілько жива…»

Однак найпомітнішою особливістю прози Б. Грінченка 900-х років став цілеспрямований його вихід з «селянського круга» (як тоді було говорено) до інтелігентського середовища, що відповідало історично назрілій потребі розширення тематичних обріїв українського письменства, чим була стурбована більшість тогочасних літераторів. Відгукуючись і на цей запит часу, Б. Грінченко скористався, проте, переважно викривально-сатиричними засобами зображення, адже, як уже зазначалося, більшого ідейного ворога, ніж недбала, сонна, продажна «національна» інтелігенція, в письменника не було.

Почасти тема відступництва інтелігенції від народу звучала ще в оповіданнях Б. Грінченка кінця 80-х років «Зустріч» і «Байда». Але якщо в останньому творі стверджувалося, що збайдуямлого до рідного краю колишнього «радикала», а тепер поважного столоначальника Степана Корнієнка знову могла навернути до національних витоків звитяжна українська пісня, то в оповіданнях прозаїка 900-х років від подібних ілюзій не лишилося і сліду. На перший план виступило натомість бажання, яке одного разу висловлене було письменником так: «Ех! нема у нас такого, щоб умів одразу усім (мова про українську інтелігенцію.) дати доброго потилишиика, розбуркати сили і погнати могутнім словом до праці» (III, 40809, лист до Т. Зіньківського від 25.Х.1888 року).

Но лише про віддаленість панства від народу, але і його моральне виродження йдеться, зокрема, в багатому на психологічні деталі оповіданні «Болотяна квітка» (1901). «Квіткою з брудного болота» названа тут донька колишнього міського голови Ліна Гламачсвська, у яку закохався сповнений щиродемократичних поривань адвокат Горинович. Йшлося вже до одруження, як раптом з’ясувалося, що всі ті розкоші, у яких живе Ліна,- крадені, підступно привласнені батьком у її бабусі по матері. Саму ж матір деспот чоловік довів до самогубства, а бабуся ось уже упродовж десяти літ перебувала під замком у тісній коморі, аби нікому не могла поскаржитися та запротестувати. І ось ця вже «немічна, сліпа, обідрана потвора» раптово з’явилася у кімнаті, де якраз перебував Горинович… Звичайно, що герой був приголомшений: як могла Ліна безтурботно жити «в одній господі з закатованою мученицею», розкошувати на стражданнях  нещасної жінки  в той час,  як

а із остання у прямому розумінні слова перебувала в ув’язненні у власному будинку, вмирала з голоду та замерзала в дранті? Не було-бо в Ліни навіть спроби виявити гуманність та справедливість., У результаті герой твору доходить висновку: під зовнішнім лоском приховується в середовищі Гла-мачевських «гидка таємниця, зрада, інтрига», переважає тут моральна гниль.

Про безмежну прірву, яка пролягла між «панами» й «мужиками», Б. Грінченко у комедійній формі веде мову в оповіданні «Сам собі пан» (1902), з якого випливає недвозначний висновок: панівний клас ніколи не зможе самохіть визнати право «мужика» на людську гідність та суспільну рівність - таких потворних форм набрало класове розмежування. (До речі, троє селян, від одного з яких автор «записав» всю цю історію,- то фактично колеги та однодумці Зінька Сиваша: як і він, зайняті вони тим, що виборюють у місті позитивну ухвалу з приводу важливої для громади справи). А твори «Історія одного протесту» (1905) та «З заздрощів» (1907) написані прозаїком на матеріалі добре знаного ним життя літературного та білялітературного середовища. Зображені тут сатиричні типи в’їдливо увиразнюють його пусту суєтність та дріб’язковість, віддаленість від життя й нікчемність «малоросійсько-патріотичної» метушні.

Особливо гострим сатиричним пафосом відзначається автобіографічне оповідання «Як я вмер» (1901), назване М. Коцюбинським одним з кращих у альманасі «Дубове листя» (1903), де воно було надруковане. Спрямовуючи його проти українських ліберально-буржуазних діячів, що прислуговували «рабству, невільництву духовному», прозаїк кидає на адресу бурягуазних писак вбивчі слова: «Ви чули, як продають невільниць у гареми? Гинь із зненависті до покупця, але кохай його, бо він тебе купив! Ось вам поетова душа - невільниця! Хай вона ридає, хай вона кричить, б’ючись у хижих кігтях,- ніхто їй не пособить: це ж так натурально - бути проданою на базарі… Лицемірство - всякі слова про любов до рідного слова й народу, доки існує цей ганебний продаж!» Публіцистична наснаженість твору, який відроджує у пам’яті сучасного читача відомі слова В. І. Леніна про залежність буржуазного письменника від грошового мішка (стаття «Партійна організація і партійна література»), мистецьки придалася В. Грінченку для розвінчання «патріотичної летаргії», у якій перебувають ліберальні «проводирі», для ствердження думки, що від влаштовуваних ними декламацій, зборів, роковин і всяких інших «парадів» народові нема ані найменшої користі.

«Тільки одно діло»,- підкреслює прозаїк,- має вимагатися від національної інтелігенції: «щастя рідного народу». Однак хто ж його виборюватиме, коли не то в громадському житті, а навіть у власних сім’ях культивують «проводирі» «рабство, невільництво духовне»: там «батько не вчить своєї дитини віддавати рідному народові всі свої сили», там «богам забуття рідного народу кланяються». Отже, «все чуже вкраїнському поетові в ваших кам’яницях, і труною, труною пахне від їх!» - так закінчує письменник цю інвективу, спрямовану проти національної буржуазії, пов’язуючи всі свої надії на те, що у житті країни вже грядуть симптоми перемін, «уже світає світ».

Цікаві в Б. Грінченка й твори найменшого прозового жанру, названі ним «дрібничками». Фактично - це поезії у прозі, що відзначаються сконденсованою образністю, експресивною напругою. Як приклад розглянемо твір «На замку св. Янгола» (1907), в якому письменник обігруе деталь, що так вразила його під час короткого приїзду до Риму навесні 1907 року: високо на ватіканському палаці «стоїть янгол з мечем у руці і боронить той замок і все, що в йому діялось». А діялося ж те, виправдання чому не може бути: гинули «такі світла людської думки, як Джордано Бруно, і такі невинні мучениці, як Беатріче Ченчі». Усе те - в підземеллі, у льохах, зате понад ними у папських покоях, «помальованих веселим малюванням» на еротичні теми, «серед принадного квітника обголених жіночих тіл одпочивав папа». «Льохи були глибоко,- іронізує письменник,- і як там пекли когось огнем, ламали комусь кістки, рвали тіло кліщами - сюди нічого не було чути…»

Однак не тільки у гнівному викритті католицизму - «сіль» твору. Ватіканський палац постає в уяві прозаїка як символ несправедливої вселюдської влаштованості, що її з волі самих же людей освячує релігія. Так з’являється у творі якість, що її у наш час називають планетарністю художнього мислення. Письменнику нараз здалося, що то не лише Рим, але «і вся Італія, і всі країни за нею ближчі й далекі - повні таких замків» і що по всьому цьому безмежному просторі у тисячах інквізиційних вогнів гинуть люди; «янгол же, стоячи на замку, боронить усе те…» Оповідання, отже, засвідчує, що чуле серце Б. Грінченка було відкрите для страждань не лише рідного народу, але і для вселюдських болей.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций