Повість «Сонячний промінь»

Розміщено Українська література в 17 февраля 2011

Повість «Сонячний промінь» цікава й у плані засвоєння Б. Грінченком досвіду видатних класиків російської літератури, передовсім І. Тургенєва, що було помічено вже першими рецензентами. Згодом окремі місця повісті дослідники порівнювали з творами російського письменника. Так, реферуючи статтю С. Якимович «Сонячний промінь» Б. Грінченка - російський тенденційний роман і Тургенєв» («Літературний архів», 1930, кн. З-4), академік О. Білсцький зробив такі, зокрема, чернеткові нотатки: «Від Тургенєва Грінч [енко] запозичив першу половину сюжету «Новь», епізод сутички - з «Накануне» і епілог - «Отцн и дети». Крім сюжетної залежності від Тургенєва, Грінч[ен-ко] наслідував Тургеиєву також і в композиційностилістичних засобах, але щоразу переробляючи тургенєвську    манеру…»    Знаходимо    в    записах

Тургенєва: «Грінч[енко] менше за Тург[енева] був обізнаний з великопанським життям, а тому він і переказує панське життя дуже часто за тур-геиєвським романом» (вчений мав на увазі пере-гуки з романом «Новь» щодо змалювання поведінки і зовнішності ряду персонажів «з вищого світу», відтворення порядків у панському будинку тощо). Чи й такі принагідні констатації вченого: «Конфлікт поміж Голубовим та Кравченком із-за Катерини Городинської - конфлікт Інсарова з нім-цем-нахабою». Або: «Кравченко, як і Нежданов, охоче цитують німецькі вірші та пишуть досить швидко докладного листа своїм ириятслям-спіль-никам про загальну ситуацію, серед якої вони перебувають». Підсумковий висновок О. Білецького з цих спостережень такий: «Грінч[енкова] манера перероблювати запозичення полягала в тому, що Гр[інченко! залишав тільки основні схематичні риси оригіналу і на запозиченій схемі пробував бути самостійним»22. Подібні зіставлення твору письменника з повістями й романами і. Тургенєва, як зауважує вже у наші дні Н. Є. Крутікова, «правомірні па рівні художніх засобів, наприклад, активної функції діалога в розкритті ідейного змісту твору, а також в соціально-психологічній спрямованості в зображенні життя інтелігенції» .

Вплив романного досвіду І. Тургенєва спостережено дослідниками і в наступній повісті Б. Грінченка- «На розпутті» (1891), яка, порівняно з попередньою, має значно вищі ідейно-художні якості, її назва, як і «Сонячного променя», символічна. «На розпутті» - реально становище, в якому, на думку автора, опинилась українська інтелігенція, не знаючи, як діяти, як зблизитися з народом. «Подивись навкруги, подивись на нашу інтелігенцію! - каже один з персонажів.- Всі ми на розпутті!»

Справді, твір Б. Грінченка - перша в українській прозі спроба показати різноманіття шляхів, якими йшла (чи сподівалася іти) тогочасна українська інтелігенція. Схарактеризовано тут різні напрямки, погляди, уявлення, відтворено, сказати б, болісний процес пошуків в освічених колах суспільної перспективи. Представників інтелігенції у повісті - цілий ряд. Бачимо молодь, як-от Квітковський, що захоплюється толстовством, ба навіть засновує «толстовську колонію»; знайомимося з прибічниками терористичних дій на взір Пачинського, котрий, вважаючи, що за існуючих обставин нічого зробити не можна, пропагує «скинути» уряд - саме у спосіб «кривавого вибуху» - терору (Квітковський, почувши на одному з зібрань терористів зловтішно-захоплені слова про те, що «половини того набою, що кладуть у бомбу, досить, щоб людину порвало на дрібненькі шматочки», принципово не бажає «такими способами здобувати людське щастя». («Я розумію революцію ще, але не терор»,- каже він); зустрічаємо «всеросійських патріотів» на кшталт Давиденка, що починає з порад дочасно «сховатися з своїм українофільством», аби не відштовхувати од себе «ліберальні елементи в Росії», а закінчує відвертим ренегатством - публічною підтримкою урядових дій; представлені, нарешті, й такі «інтелігенти», як Келешинський, впевнені, що розмови про працю для народу - то все іграшки, що у ставленні до життя слід керуватися одним - узяти від нього якомога більше насолод…

До запальних дискусій, що відбуваються між цими персонажами, спрагло прислухаються головні герої повісті - Демид Гайденко та Гордій Ра-денко. Жоден з окреслених тут шляхів їх не влаштовує, адже перейняті вони бажанням якомога ближче зійтися з народом, «розв’язати йому очі». Тому після закінчення університету приїздять вони в село і тут сподіваються прикласти до діла свої демократичні поривання. Те, що це рішення, як і уявлення про напрямки конкретної діяльності, має експериментальний, пробний характер (аж ніяк це не утвердження прозаїком того, що діяти потрібно тільки так), засвідчує заява Гайденка: «…Поїду на село і спробую, що вийде з того, що там житиме інтелігентна людина у повсякчасних близьких зносинах з народом» (курсив наш.).

Отже, говорити про чіткість Демидової «програми» не доводиться. Не випадково з його уст часто зринає не у всьому ясна для нього самого риторика типу: «Зробімо, що зможемо: віддамо всю свою діяльність громадську, літературну, сімейну на те, щоб досягти цієї мети. І ми її досягнемо!..»

І все ж Б. Грінченко прагне показати Гайденка саме у конкретній праці, котра дала б змогу набути найважливішого - довіри народу. Ні, ідеалізації останнього з боку героя немає - навпаки, він добре знає його вади (брак свідомості, неорганізованість), усвідомлює, що «тисячі непроханих учителів» «вчать його по-своєму»: «піп, пан, писар, суддя, солдат, фабрикант, глитай - ось хто порядкує тепер у нас на селі». Свідомий багатоманіття

утисків, що їх зазнають трударі, Демид всю свою енергію знову ж таки спрямовує на їхнє прозріння. Ставши «культурним» господарем, Гайденко організовує в селі школу, відкриває лікарську практику, пише політико-економічну працю про селян, збирає етнографічний і лексичний матеріал, влаштовує читання таких творів, як «Чорна рада» П. Куліша і «Тарас Бульба» М. Гоголя, лекції з астрономії і географії тощо. Уся ця культурницька праця, поєднана з фізичною (встаючи в один час з усіма робочими людьми, Демид власноруч столярує, оре, молотить, через що й кажуть про нього: «…Кинув панство та взявся за мужицтво»), дарує героєві відчуття повноти життя, задовольняє його «потребу мати живу, людям корисну діяльність». Наприкінці твору Гайденко переїздить до міста, де разом з вдовою Гордія Ганною, яка стала йому за дружину, збирає довкола себе гурток інте-лігентів-культурників (приєднується до них і згаданий Квітковський). До своїх однодумців, що прийшли відзначити Шевченкові роковини, Демид звертається зі словами: «Будемо згадувати великого вчителя початком «нового великого діла…» Незважаючи на те, що зміст цього «діла», згадкою про яке закінчується твір, лишається не розкритим (такою була воля автора в останньому прижиттєвому виданні повісті), навряд чи варто мати сумніви: у основі його - культурио-освітні заходи в інтересах «меншого брата».

По-іншому склалися стосунки з селянами у Ра-денка. Запальний, неврівноважений, він, на перший погляд, «був мов ще демократичнішим од Де-мида», так схвильовано проголошував: «Я серед народу народивсь, виріс серед його…» або «Я вірю в народ!» Однак на противагу діловому й статечному Демидові, Гордій виявився непідготовленнм

до копіткої праці, успіх у якій приносить наполегливість, а в його патріотичних фразах більше було пози, ніж щирості переконань. Вдало характеризують Гордія портретні деталі. Наприклад: «поетична» зачіска (на противагу «по-мужицькому» вистриженому чубу в Демида). Або: ще в гімназії Раденко прочитав про те, що Наполеон мав звичку складати навхрест на грудях руки, і відтоді ця поза стала його улюбленою. Часто можна було бачити, як серед галасу і метушні Гордій, «мов не помічаючи нічого того, що навкруги робилося (а насправді - дуже бажаючи, щоб його помітили), стояв… як Наполеон…» Зрештою, ще і в ранньому дитинстві, коли Гордій грався з сільськими хлопчаками, йому подобалося «отаманувати» та відчувати себе «вищою істотою» - «і чепурнішим, і сміливішим, і зручнішим, і розумнішим од усіх тих, що над ними він панує».

Пізніше, іронізує Б. Грінченко, Раденко «зробився демократом і На-полеона звав уже деспотом». Однак натомість у його душі запанували «інші образи» - «такі саме величні, як і Наполеон, хоч і не такого кольору, і Гордій так само позичав і в їх дещо…».

Відзначаючись поверховістю переконань, Раденко уявляє своє життя як «ясний шлях до величного геройства», але буденна дійсність, реальний «мужик», яким він постав перед ним, розвіяла його мрії. Почавши зі щирих народолюбних заходів, він не зміг подолати недовіру селян і через ЯКИЙСЬ час, замість єднання, вступив з ними у війну: прагне відсудити громадську луку, доходить до рукоприкладства. Щодо того, що «мужик натуральний» «живе диким способом, пхається у панн, нівечить свою мову, одежу, звичаї… ламає найелементарнішу мораль», з Гордієм згоден і Гайденко, однак висновок з цього робить зовсім иротилежний: «Со тільки показує, як багато треба нам працювати». Раденко ж спрямовує свої стосунки саме до боротьби «без церемоній». Після того як селяни підпалили його комори, він навіть заявляє: «Які дурні всі ці так звані народники, що розпинаються за народ, пишуть про його жалібні оповідання та повісті!.. Прийшли б вони та глянули сюди!..» Потрапив Гордій у безвихідь і в особистому житті: він завдає великих страждань своїй дружині, доводить до самогубства збезчещену ним сільську дівчину Орисю. Остаточно заплутавшись, Раденко вкорочує собі віку.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций