Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 7 декабря 2016



Я почав поводитися, наче меткий, дуже привітний молодий велетень, що слабує на кашель.



Та полуднева спека була, принаймні кажучи, гнітюча, і з часом мені стало очевидно, що я навряд чи можу сподіватись якоїсь подяки за свої послуги. Хоч потік “найближчих родичів” ще далеко не вичерпався, я раптом пірнув у щойно залюднену машину тієї самої миті, коли вона [181] рушила з місця. Всередині я гучно стукнувся головою об дах (діставши, мабуть, кару за свій негідний вчинок). Серед пасажирів, як виявилося, була моя сусідка шепотуха Гелен Сілсберн, і вона почала висловлювати своє глибоке співчуття. Стукнувсь я, певно, так, що луна пішла по всій машині. Але в двадцять три роки я належав до тих молодиків, що хоч як дуже заб’ються на людях, однак, не проваливши собі голову, реагують на ушкодження гучним придуркуватим сміхом.



Машина їхала на захід, просто у відкрите горно надвечірнього неба. Вона минула два квартали і, досягнувши Медісон-авеню, повернула під прямим кутом на північ. У мене було таке відчуття, наче тільки надзвичайна вправність і вміння невідомого шофера врятували нас усіх од киплячого сонячного казана.



Протягом чотирьох-п’яти кварталів, на північ од Меді-сон розмова в машині здебільшого обмежувалася такими зауваженнями, як “Вам не дуже тісно?” або “Зроду мені ще не було так жарко”. Та, якій зроду ще не було так жарко, мала виступити, як довідавсь я ще стоячи на пішоході, в ролі свашки нареченої. Це була здорова молода особа двадцяти чотирьох-п’яти років у рожевій шовковій сукні з віночком штучних незабудок у косах. Вона мала виразну атлетичну зовнішність, так наче років зо два тому, навчаючись у коледжі, спеціалізувалася з фізкультури. На колінах у неї лежав букет гарденій, вона тримала його так, немов то був ненадутий волейбольний м’яч. Сиділа вона ззаду, затиснута між своїм дружиною і карлуватим підстаркуватим чоловіком у циліндрі й візитці, що тримав незапалену гавану. Ми з місіс Сілсберн сиділи одне проти одного на відкидних місцях, і хоч наші коліна переплелися, але все було цілком пристойно. Двічі без жодного приводу, з чистої цікавості, я озирнувся на підстаркуватого чоловічка. Коли він сідав у машину і я притримав для нього двері, мені раптом закортіло підняти його за комір і обережно посадити через одчинене вікно. Це було крихітне створіння заввишки не більше як чотири фути дев’ять чи десять дюймів, хоч належало воно до звичайних людей, не до карликів. У машині чоловічок сидів, утупившись перед собою грізним поглядом. Озирнувшись удруге, я помітив на лацкані його візитки давню пляму - мабуть, від підливи. Воднораз я зауважив, що його шовковий циліндр не сягав даху машини на добрих чотири-п’ять дюймів… Але протягом тих перших кількох хвилин у машині мене найбільше обходив стан власного здоров’я. На додачу до плевриту і гулі на голові [182] у– мене з’явилася іпохондрична ідея, що я заслаб на ангіну. Я сидів і тайкома ворушив язиком, обмацуючи ті частини ротової порожнини, які, здавалося, щеміли. Пригадую, я саме дивився-перед себе на шоферову шию в шрамах од чиряків, що скидалася на рельєфну карту, коли це моя сусідка на відкидному сидінні раптом звернулася до мене:



- Я не мала нагоди спитати вас у кімнаті. Як ся має ваша люба матінка? Адже ви Дікі Браганца?



Тієї миті мій язик саме загнувся, досліджуючи м’яке піднебіння. Я випростав язика, ковтнув слину і повернувся до неї. їй було років п’ятдесят, одяглася вона за останньою модою і з смаком. Обличчя в неї було густо вишаруване рум’янами. Я відповів, що ні, я не той, за кого вона мене вважає.



Вона трохи примружила очі й сказала, що я дуже скидаюся на хлопця Сілії Браганци. Надто ротом. Я спробував показати усім своїм виглядом, що такої помилки може допуститися кожен. Потім я знову втупився у шоферову шию. В машині запала мовчанка. Щоб розважити очі, я визирнув у вікно.



- Як вам ведеться в армії? - спитала місіс Сілсберн. Спитала знічев’я, аби підтримати розмову.



Тієї миті мене саме пойняв короткий приступ кашлю. Коли він минув, я повернувся до неї якомога жвавіше й сказав, що здобув багато друзів. Мені було важкенько таки крутнутися в моєму сповитку з липкого пластиру.



Вона кивнула головою.



- Ви, я бачу, молодець,- мовила вона дещо двозначним тоном.- То ви чий приятель: нареченої чи нареченого? - спитала вона делікатно, переходячи до суті справи.



- Кажучи правду, я не зовсім приятель…



- Як ви приятель нареченого, то краще мовчіть про це,- перебила мене свашка з заднього сидіння машини.- Хай би він потрапив мені до рук на дві хвилини. Всього-на-всього надвіхвилини.



Місіс Сілсберн повернулася на одну мить - але на всі сто вісімдесят градусів,- щоб їй усміхнутися. Потім вона знову сіла обличчям уперед. Вийшло так, що ми повернулися майже разом. Зважаючи, що місіс Сілсберн повернулася на одну-однісіньку мить, усмішка, якою вона обдарувала свашку, була вершиною майстерності, що її може сягнути людина, займаючи відкидне сидіння. Усмішка та була досить яскрава, щоб висловити необмежену підтримку молоді всього світу, а зокрема цій жвавій відвертій особі, [183] яка репрезентувала її в місцевому масштабі і якій вона була відрекомендована хіба що побіжно.



- Кровожерна жінка,- промовив, захихотівши, чоловічий голос.



Ми з місіс Сілсберн повернулися знову. Це озвався сващин чоловік. Він сидів якраз позад мене ліворуч од своєї дружини. Ми з ним обмінялися відверто ворожими поглядами, якими того хмільного 1942 року могли ззирнутися тільки офіцер і рядовий. Лейтенант військ зв’язку, він носив чудернацький картуз пілота військово-повітряних сил - наголовок був без металевої підкладки, виймали її, мабуть, з метою надати собі хвацького вигляду. Проте в даному випадку картуз не справляв потрібного враження. Він, здавалося, був призначений лише для того, щоб порівняно з ним моя велика на мене пілотка скидалася на блазенський ковпак, що його якийсь знервований дурень вихопив з печі для сміття. Його грізне обличчя мало нездоровий жовтавий колір. Піт з нього канав без кінця-краю: і з лоба, і з верхньої губи, і навіть з кінчика носа.



- Я одружився з найкровожернішою на шість графств жінкою,- сказав він місіс Сілсберн і знов тихенько захихотів, адресуючись до публіки.



Автоматично зреагувавши на його офіцерське звання, я ледве не захихотів і собі коротким дурнуватим сміхом стороннього та новобранця, сміхом, котрий мав свідчити, що я на боці його і всіх присутніх бозна проти кого.



- Кажу це серйозно,- мовила свашка.- Всього на дві хвилини - та й годі. О, якби він попався до моїх рученят…



- Та ну ж бо, не побивайся, любонько,- озвався її чоловік, котрий, мабуть, володів невичерпними запасами подружнього доброго гумору.- Не побивайся так. Навіщо вкорочувати собі віку.



Місіс Сілсберн знову повернулася до заднього сидіння автомашини й обдарувала свашку усмішкою святої, що її от-от мають канонізувати.



- Чи хто-небудь бачив когось із його родичів? - лагідно спитала вона з невеличким притиском - не більшим, ніж того дозволяли правила доброго тону,- на слові “хто-небудь”.



- Ні! - гучно озвалася свашка, вкладаючи у відповідь усю свою ядучу ненависть.- Вони всі живуть на тихоокеанському узбережжі чи ще десь там на заході. Хотіла б я їх побачити.



Її чоловік захихотів ізнову. [184]



- А що б ти зробила, рибонько, якби їх побачила? - спитав він і підморгнув мені, наче рівний рівному.



- Не знаю, але що-небудь зробила б,- відповіла свашка.



Хихотіння ліворуч од неї залунало гучніше.



- Справді зробила б! - наполягала вона.- Я б їм дещо сказала. Слово честі.



Вона говорила з дедалі більшим апломбом, неначе зауваживши, що всі слухачі, збагнувши натяк її чоловіка, захопилися її чесною й мужньою спробою відновити справедливість, хоч яка по-молодому імпульсивна й непрактична була ця спроба.



- Не знаю, що саме я б їм сказала. Може, просто набалакала б дурниць. Але - даю вам слово честі! - я не можу спокійно дивитися, як на моїх очах безкарно вчиняють справжнісінький злочин. У мене кров кипить у жилах.



Вона стримала своє обурення якраз настільки, щоб дістати наснагу від місіс Сілсберн, яка саме вдавала, що зворушено міркує над глибиною її мудрості. Ми з місіс Сілсберн надувічливо повернулися на сто вісімдесят градусів на своїх відкидних сидіннях.



- Я кажу це цілком серйозно,- провадила свашка.- Не можна вважати життя за прогулянку і жартувати з почуттями інших людей, коли це тобі забагнеться.



- На жаль, я майже не знаю цього молодика,- лагідно мовила місіс Сілсберн.- Кажучи правду, я навіть не бачила його. Уперше я почула, що Мюрієл заручена…



- Ніхто не бачив його,- досить експансивно перебила її свашка.- Навіть я його не бачила. У нас було дві репетиції, і обидва рази бідолашному батькові Мюрієл довелося грати роль нареченого, бо його дурнячий літак, бачте, не міг вилетіти. Всі сподівалися, що він прилетить сюди у вівторок у якомусь там військовому літаку, але в Арізоні, чи в Колорадо, чи ще в якомусь дурнячому штаті йшов сніг чи ще якась там дурниця, отож він прибув тільки вчора о першій ночі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций