Барановський Герман Перейдена нива — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 7 декабря 2016





  Моя дружина, Анфіса Олексіївна, за батьком Кузнєцова старша (1923 року народження.) з чотирьох дочок Кузнєцова Олекси Івановича, селянина, та його дружини Фаїни Степанівни, уродженої Рязанової дочки ремісника, народилася у селі Укан Ярського района Удмуртії.

  Олекса Іванович, що народився 30 березня 1898 року був сьомою дитиною у своїх батьків єдиним довго очікуваним сином. Мав освіту в обсязі церковноприходської школи, працював у сімейному господарстві, у 1917 був призваний до війська, потрапив до Семенівського полку лейбгвардії, встиг побачити один раз царя і за кілька місяців повернувся до селянського життя, десь у 30-х роках вступив до колгоспу, якийсь час головував у ньому, керував об’єднанням підприємств з первинної переробки льону з гучною назвою “Льнозаводи” поблизу містечка Яр. Коли 1937 року одне з цих підприємств від чогось згоріло, його було звинувачено у шкідництві і, за 58 статтею тодішнього карного кодексу Росії, засуджено до 10-ти років таборів. 1939 року Олексу Івановича було звільнено і реабілітовано. З того часу і до виходу на пенсію він працював у системі “Заготскот” керівником пункту, керівником районної контори у Кіровській області в селищі Зуєвка, згодом у селі Мухіне.

  Фаїна Степанівна мала освіту в обсязі гімназії та фармацевтичної школи і деякий час працювала провізором, в Зуєвці працювала діловодом у школі, в Мухіному стала домашньою господаркою.

  У 70-х роках батьки моєї дружини переїхали до однієї з дочок - Ніни у Кірово Чепецьк, де і померли і там поховані.

  Друга їх дочка 1926 року народження Людмила, здобула освіту зубного техніка, 1944 року її було направлено на роботу у Бурят-Монголію, підчас війни була донором. У Бурятії після війни вийшла заміж, на початку 50-х з чоловіком, Красиловим Радієм Івановичем, перебралась до Іжевська де бездітне подружжя невдовзі розпалося. Після переїзду батьків у Кірово-Чепецьк теж переїхала туди, помінявши своє помешкання, а навесні 1999 року померла.

  Третя дочка, 1928 року народження, Ніна, закінчила у 1950 році Іжевський Медичний Інститут разом з своїм чоловіком, що з ним побралася у 1949 році. Тоді ж їх було направлено на роботу у Залізничний район республіки Комі, звідки вони через три роки переселились до Кірово Чепецька і стали працювати у поліклініці місцевого хімічного заводу, де працювали тривалий час і пенсіонерами. Нінин чоловік, Леонід Миронович Овчинніков, все життя уникав керівних посад після завідування “комічною” лікарнею, відбивався від запрошень вступити до комуністичної партії, але все ж за сумлінну працю був удостоєний у 1973 році звання Героя Соціалістичної праці. Донька їхня Ольга, 1953 року народження, після закінчення інституту у Пермі, працює інженером на тому ж хімзаводі, вийшла заміж у 1996 році.

  Четверта дочка, 1938 року народження, Маргарита, закінчила 1961 року Житомирський Сільськогосподарський Інститут, влаштувалась на роботу до якоїсь сільськогосподарської установи в Іжевську, добре себе зарекомендувала, як працівник, за що її було нагороджено путівкою у якийсь кавказький будинок відпочинку, звідки приїхала вже одружена по документи, одержавши які, поїхала до свого чоловіка - шахтаря у місто Шахти, де й мешкала до 1996 року. Чоловік Маргарити, Веніамін Батькович Касторнов загинув у автомобільній катастрофі на своїй машині восени 1982 року. Донька Маргарити і Веніамина Лариса, народилась у 1962 році, закінчила середню школу та Новочеркаський Індустріальний інститут, одружилась з своїм однокурсником Ульяновим, мешкає в Новочеркаську, де й працюють обоє, але зараз виховує двох синів сама - сім’я не склалася. Тепер і Маргарита, продавши своє шахтинське помешкання купила собі квартиру у Новочеркаську у будинку навпроти доньки і там живе.





ДИТИНСТВО



  Себе я пам’ятаю з 1929 року, тобто з третього року життя. Тоді наша сім’я мама, тато та я, мешкала у Кам’янці-Подільському на Шевченківській (колишній Житомирській) вулиці 61 (тепер 57). Найперший та найболючіший мій спогад про те, як ми з двоюрідною сестрою Вандою побігли брукованим двором, що спускався вниз до брами. Я за щось зачепився, впав обличчям на бруківку, добряче розбив і носа, і губи, і вилиці. Було дуже боляче і я плакав, особливо у дворі та у поліклініці де змащували мої рани йодом. З цього ж двору я рушив у свою першу мандрівку містом, на запрошення свого приятеля Адіка (Адольфа), без дорослих. Справа у тому, що нам дуже кортіло спуститись у каньйон річки Смотрич, що вздовж нього тягнеться наша однобічна вулиця, відокремлена парком від того каньйону, де на 35ти метровій глибині тече річка. Там в тій ущелині є оселі, ходять люди, співають півні, брешуть і день і ніч собаки, тож нам, малечі, дуже кортіло спуститись униз та подивитись зблизька на той цікавий світ, що мусимо спостерігати здаля згори. Батьки ж не хочуть нас туди повести та всіляко залякують тою прірвою, що до неї ведуть кілька пішохідних спусків з більш ніж двома сотнями сходинок.

  Ось і прийшов одного разу мій приятель Адік сам, без мами, та й моєї мами не було вдома, і запросив мене піти з ним туди, униз. На моє зауваження, що мама і тато не дозволяють мені іти з двору без них, він сказав, що то пусте, це вони просто так кажуть. Я повірив йому, бо насправді не бачив нічого поганого чи небезпечного у тому поході (автомобілів тоді практично не було), тож ми пішли у напрямі Нового мосту, перейшли в’їзд на нього і пішли другим парком повз кафе з ставком і коло кам’яної фігури копії кисловодського орла, стали перед спуском. Адік сказав, що боїться йти, сказав іди ти першим, якщо там нічого страшного, то вернешся і підем разом. Я відважно пішов, але пройшовши два марші, огороджені суцільними кам’яними стінами, я опинився у становищі, коли мені стало видно тільки стіни, східці та небо і стало якось моторошно, тож я подумав, а чого це я один маю тут ходити, хай і Адік іде, удвох буде веселіше. Я крикнув “Адіку, ходи сюди, тут не страшно!”. Не почувши ніякого відгуку, я піднявся назад, дивуючись, чого мовчить мій супутник. Піднявшись, я не побачив ніяких ознак того Адіка, зрозумів, що мене обмануто, гірко заплакав від образи та пішов додому.

  Проходячи через в’їзд на міст, я впевненим кроком пішов у напрямі смугастої будки, стоявшої збоку вулиці, бо мама вчила “коли загубишся, зразу звертайся до міліціонера”, “а що це - загубишся?” питав я ”Ну, коли опинишся у місті сам, без дорослих.”. Отож сталася саме така ситуація і я йшов до будки з міліціонером. Бідний міліціонер аж засмикався (їй-бо пам’ятаю!) побачивши гірко плачучого малюка, трохи оговтавшись став розпитувати як моє ім’я, прізвище, де живе моя родина, я у відповідь показав напрямок на нашу оселю, назвав адресу та розказав як йти додому.

- То хіба ж загубився, коли все знаєш? Йди собі до мами! 

- А мама сказала звернутись до вас! -

- Так ти ж звернувся і я тобі кажу, йди додому!

Поки тривала ця розмова, зібралась юрба цікавих, аж з неї вийшла якась жінка та каже:

- Прошу пана міліціянта, я знам теґо хлопака. То пана аґронома син. Ми відведем єґо додому.

“Ми” то була групка поляків, які йшли звідкісь додому на Руські Фільварки. Пустили мене поперед себе та йдуть ледве-ледве, про щось пристрасно балакаючи. Я подумав чи я справді такий безпомічний, що вони мусять вести мене додому, наддав ходу і прийшов до зарюманої матері, котра зразу ж прив’язала мене до столу у вітальні мотузкою, щось коло метра, мабуть, завдовжки. Тільки вона пішла на кухню, я підняв плечем стіл, зняв з його ніжки зашморг і став вільним, та раптом почув голос моєї бабусі, батькової тітки, і скоріше знову причепився до столу. Зайшла бабуся і стала докоряти мені за мою погану поведінку. Аж тут з кухні долинули голоси і серед них обурений голос моєї мами. За хвилину все стихло, мати зайшла до вітальні та повідомила, що то приходила компанія, яка взялася довести мене додому і сповістила про мою втечу від неї, тож мама сказала кілька теплих слів тій компанії.

  Мій потяг до мандрів невдовзі був задоволений мамою, що цього ж року поїхала зо мною у Сталінград, аби показати свого первістка батькові та мачусі, що там мешкали. Їхали з пересадкою і одного холодного сонячного ранку я опинився у Києві на майдані перед якоюсь велетенською спорудою з дощок, де мене залишила мама, що пішла щось робити з залізничним квитком, наказавши мені стояти на місці і не рипатись, що я й виконував, лише повертаючись навколо вертикальної осі аби роздивитись що діється навколо, бо звідкись сильно гуло. Людей поблизу не було, тож і спитати ні в кого. Аж тут прибігла мама, схопила мене за руку і ми побігли кудись. На бігу вона на мої запитання відповіла, що дошки то “лєса”, а гуде аероплан, як тоді називали літак, показала рукою кудись на небо, та я не роздивився, бо мати дуже спішила. Вже за кілька років потому мати дала розшифровку цим спогадам: було це на привокзальному майдані, у риштуваннях (”лєсах”) був вокзал, що тоді будувався. А ще за кількадесят років, проходячи по привокзальному майдані Києва, я згадав, що те гудіння, що зустрічає мене у Києві я вперше почув ще у трьохрічному віці - гула електростанція, Підчас перебування у цьому місті я неодноразово бачив широченну Волгу, всю у райдужних плямах, пароплави на ній, залізницю на березі, базар на розташована поряд. Їдучи з Києва ми десь проїжджали тунелі та похмурі брудно-жовті скелі вздовж залізниці - на Донбасі, як я згодом довідався. Дуже сподобався мені освітлений трамвай у Сталінграді, що ним ми їхали з вокзалу того ж таки, мабуть, дня, з нікельованою вертикальною трубою, до якої було припасовано сидіння водія трамваю, сам водій з вусами, дзвінки та гуркіт. човнах тепер такого не побачиш. Ми з мамою переходили по дошках з човна

На човен у пошуках потрібного товару, кавуни для продажу плавали просто у воді між човнами…


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций