Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Дві Вежі — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 6 декабря 2016



Вони з Меррі побігли до лісу… Навіщо? Чому вони мчали, мов навіжені, з відчайдушним криком і не слухаючись Блукача? І як їм пощастило викотитися саме під ноги оркам? Ті заверещали, але битися не поспішали, хоча Меррі рубався з ними щосили. Добрий, відважний Меррі… Потім їх розшукав Боромир. Він примусив орків прийняти бій, багатьох повбивав, інші порозбігалися. Тоді вони втрьох кинулися до ріки, але не встигли зробити й десяти кроків - вороги знову напали, тепер уже всім гуртом, і серед них з’явилися величезні гобліни дивної породи. Стріли посипалися дощем, і всі цілили в Боромира. Лицар затрубив у свій ріг, луна прокотилася лісом, орки одразу ж боязливо відступили; але на заклик ніхто не відгукнувся, і вороги з потроєною люттю навалилися втретє. Останнє, що закарбувалось у пам’яті Піна, був Боромир: він осідав на землю, і чорна стріла тремтіла в його грудях. А потім - морок, темрява…



“Мабуть, мені дали палицею по голові, - подумав Пін. - А Меррі, здається, ще гірше довелося… Що ж сталося з Боромиром? І чому нас не вбили? Де ми? Куди нас тягнуть?”



Він не мав нікого, щоб спитати, і не було звідки чекати на відповідь. Пін тремтів від холоду і почував себе зовсім розбитим.



“Адже ж не хотів Елронд нас відпускати! Дарма Гандальф його переконав… Ну, навіщо я згодився? Пасажир! Ні, гірше - зайвий вантаж. І вкрали мене, як торбу з мотлохом… Хоч би Блукач або хтось з наших відшукав би нас та визволив! Та чи можна на це сподіватися? Це ж всупереч усім планам. Доведеться, мабуть, визволятися самотужки…”



Пін спробував трохи підвестися. Один з орків поруч загоготав:



- Куди, куди, друже? Лежи смирно, доки дозволяють. Відпочивай, недоростку, незабаром задамо твоїм ніжкам роботу, ще пожалкуєш, що не безногим народився! [35]



Розмовляв він загальною мовою, але знайомі слова звучали в нього гугняво й надто огидно.



- Ех, дали б мені розважитися, ти взагалі б пожалкував, що на світ народився, - підхопив інший орк. - Ти б у мене щуром запищав, малюче!



Орк посунувся до Піна, ощирив жовті ікла, повертів довгим вищербленим ножем.



- Лежи спокійно, недолюдку, або я тебе цією штучкою залоскочу, - прошипів він. - Раджу не нагадувати мені про свою присутність, бо я ж можу ненароком забути наказ!



Звернувшись до свого напарника, орк кинув з люттю:



- Сто болячок у бік сарумановим підлабузникам! Уг-лук у багронк пушдуг Саруман-глоб бубхош скар…



Він довго ще лаявся своїм скрипучим наріччям. Переляканий Пін принишк, хоча нога й руки боліли йому все сильніше, а в спину вп’ялося каміння. Щоб хоч якось відво-ліктися від болю, він став прислухатися. Між орками йшла суперечка. Кожен вирішував по-своєму, що робити далі, яким шляхом йти та як вчинити з полоненими. їхня мова завжди звучить злостиво й брутально, а зараз вони ще й сварилися. У загоні були орки різних порід, їм доводилося спілкуватися загальною мовою, і Пін майже все розумів.



- Щоб впоратися з ними, як вони того варті, час потрібен! - кричав один. - А ми поспішаємо!



- Ач, вигадав! - гугнявив інший. - Та порізати їх нашвидкуруч, справи на хвилину! Бо якщо ми поспішаємо, навіщо з недоростками воловодитись?



- Є наказ, - втрутився третій голос, хрипкий і низький. - “Усіх вбити, недомірків узяти живцем та доставити не гаючи часу”. Чи не ясно сказано?



- Та кому вони потрібні! - заволав одразу цілий хор. - Чи, може, ці потвори годяться для особливих розваг?



- Ні, я чув, вони знають воєнну таємницю ельфів. їх допитуватимуть.



- Воєнну таємницю? А чому б нам самим не скористатися? Обшукаймо їх та відберемо…



- Дуже цікава думка, - глузливо зазначив голос, не такий грубий, як інші, але ще мерзотніший. - Обшукати, кажеш? Я повідомлю про тебе кого слід! Обшукувати полонених заборонено! Ось такий вам від мене наказ!



- І від мене, - втрутився попередній хрипкий бас. - Сказано: живцем і з усім, що на них є. Всім ясно? [36]



- А ти нам не укажчик! - вигукнув той, що першим почав суперечку. - Ми он з якої далини, від самих печер за ними чвалаємо, нам розрахуватися за своїх треба. Заріжемо їх та й повернемося до себе на північ, нам цього давно хочеться!



- Хотіти можеш чого завгодно, - відрізав хрипун. - Але робити будеш, що я велю! Я, Углук, тут над вами старший. І я вас поведу до Ізенгарда!



- Дозволь запитати, - перебив мерзотний, - хто править нами? Саруман чи Той, хто все бачить? Нам час повертатися до Горбурцу, тобто Барад-Дура!



- Ми б із радістю, - заволали орки наперебій. - Тільки за Ріку нам не переправитись. Нас мало, мости не візьмемо…



- Адже я переправився. Крилатий назгул чекає нас на північ звідси, на східному березі.



- Аякже, аякже! Ти собі полетиш з полоненими, загребеш у Горбурці всі нагороди та подяки, а нам тягтися пішака крізь землі Кіннотників? Дзуськи! Підемо всі разом. Тут небезпечно, не помітиш, як наскочиш на бандитів чи бунтівників.:.



- Правильно, треба триматися купи, - прохрипів Углук. - Я вам, хряки ненажерливі, не довіряю. Усі ви хоробрі у себе в хліві. Якби не ми, втекли б не озираючись! Хто вбив великого лицаря? Хто захопив полонених? Ми, Урук-Хаї, слуги Сарумана Мудрого, Білої Руки, який годує нас м’ясом людей. Ми привели вас з Ізенгарда сюди, і ми ж відведемо назад, і дорогу оберемо самі. Це я вам кажу, Углук!



- Надто багато балакаєш, - перебив мерзотний. - Сумнів маю, чи сподобається це в Горбурці. Чи не побажають там полегшити твій надто важкий тягар і зняти з плечей надто розумну голову? Та ще поцікавляться, звідки в ній такі думки. Чи не Саруман нашептав? Ким він себе вважає, якщо складає власні плани та ще тиче всім у вічі цю свою білу позначку? Вважаю, у Горбурці повірять мені, Горшнаку, коли я скажу, що Саруман з глузду з’їхав, а точніше - готує зраду. Око Володаря не дрімає!



- Хряками нас обзиває! - підхопили орки. - Хробак гнойовий, невільник поганого чаклуна, що від старості збожеволів! Не людським м’ясом він вас годує, а орчим! [37]



Здійнялося вищання, гарчання, забрязкали шаблі. Пін обережно перекотився на бік: сторожі лишили полонених без нагляду й втрутилися в сварку. Напруживши очі, Пін угледів величезного чорного гобліна й зрозумів, що це Углук. осом до носа перед ним стояв приземкуватий орк на кривих ногах, з широкими плечима й довгими, до землі, ручиськами - Горшнак. Ватажків оточив натовп. Пін здогадався, що орки з північної орди - за Горшнака. Вони тримали напоготові ножі й шаблі, але досі не наважувались пустити їх у діло.



Углук щось прогарчав. До нього підступила дюжина гоб-лінів, таких же величезних, як він сам. Відразу ж, без передмов, Углук махнув ятаганом - раз, другий, - і покотилися дві голови. Горшнак відскочив убік і розтанув у темряві.



Північні орки заметушились. Один, тікаючи, перечепився через нерухоме тіло Меррі, огидно вилаявся та впав; гоблін з углуківців миттю підскочив та рубонув його. Пін упізнав вартового, який годину тому лякав його своїми жовтими іклами. Тепер він, мертвий, лежав поперек Піна, стискаючи ніж, довгий і вищерблений, як пилка.



- Зброю до піхов! - скомандував Углук. - Розважилися, та й годі. Рушаймо прямо на захід, через плоскогір’я та до лісу. Йти будемо вдень і вночі. Второпали?



“Зараз або ніколи, - подумав Пін. - Доки цей звір буде наводити порядок, в мене є час. Спробую щастя!”



Він злегка поворушив пальцями. Лезо ножа різнуло по долоні - одразу ж пішла кров, - і зісковзнуло до зап’ястка.



Північні орки бурчали, поки ще двоє незадоволених не позбулися голів; Углук розпоряджався, репетування та лайка не вщухали. Ніхто не звертав уваги на Піна. Добре, що йому не заломили руки за спину! Він міг сяк-так їх згинати, хоча мотузка й вп’ялася в шкіру. Пін потроху зсунув з себе мертве тіло і тихцем, боячись дихати, заходився водити вузол мотузки вгору-вниз уздовж леза. Сталь була добре вигострена, мертва хватка орка не слабшала - вузол піддався, мотузка впала. Пін підхопив обрізки, скрутив подвійну вільну петлю, просунув крізь неї руки й ви-тягся нерухомо - дуже вчасно.



- Підняти полонених! - рикнув Углук. - Тільки без дурниць! Якщо не доведете їх живцем, відповідатимете головою! [38]



Окоренкуватий орк просунув голову між зв’язаними руками Піна, закинув його за спину, наче мішок, і став до ряду. Так само прилаштували Меррі. Пін ткнувся обличчям у потилицю носія, лапи орка стиснули його лікті. Гобіт закрив очі й знову знепритомнів.



Він прийшов до тями, коли його шпурнули на тверду, кам’янисту землю. Було ледве опівночі, але вузький серп місяця вже сховався за обрієм. Банда скупчилась на гребені урвистої гори; унизу хвилями ходив білуватий туман. Десь збоку було чути плескіт води.



- Вивідувачі повернулися! - заволали прямо над вухом Піна.



- Ну, що бачили? - просипів Углук.



- Одного-єдиного кіннотника, та й той одразу подався на захід. Шлях вільний!



- Чи надовго? Дурні! Чом його не вбили? Він усіх своїх на ноги підніме, до ранку кляті конярі про все довідаються! Ну гаразд, якщо поспішатимемо, проскочимо.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций