Андріяшик Роман Васильович Люди зі страху — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 5 декабря 2016


Я мовчки торкнувся її плеча.

На могилі росла вишенька. Весною, може, й зацвіте. Ми сіли на лавочці. Я бачив батька крізь темну товщу землі в тій же позі, в якій він мені привиджувався, — мовчазного, засмученого, і сковано-зібраного, мов перед ударом. Якби ж я застав його! Може, поклав би він на плече свою важку руку, суворо, ніби відчіпне, дав би якесь напучення, посміхнувся б, ховаючи батьківське занепокоєння, і, на якомусь слові, на якійсь незабутній інтонації урвавши самого себе, сором’язливо пригорнув до грудей. Наскільки легше було б, наскільки більше було б упевненості, наскільки зрозумілішим стало б життя!

В одному міфі говориться, що колись в Америці жили племена із сумною долею-прокляттям: вони будували свої міста з країв терену, який їм подобався, до середини. Коли не ставало місця для жител і населення не могло поміститися в місті, його покидали і будували нове місто, перекочувавши на ширший простір і знову оточивши себе лиховісним колом. Звідки впав цей аркан на людську свідомість? Либонь, предки в такий спосіб пристосовувалися до певних умов, а можливо, в центрах поселень береглися святині, які захищали од ворогів. Потім святині звиродніли, історична доцільність цих методів будівництва міст згубилась у глибині сторіч, а вся цивілізація зосталась приреченою на те, щоб загинути від протиріччя із здоровим глуздом.

Чи й ми отак — кожен зосібно і всі разом у цій нещасній закутині — не оточуємо себе колом прокляття, називаючи його надією, і намагаємося примиритися із своїм жалюгідним становищем, кров’ю і потом скроплюючи рідну землю заради чужих інтересів, щоб потім покинути її, перебравшись на місця несправджених сподівань. І несамохіть у цьому винні батьки, які ідуть з життя, не доказавши дітям найголовнішого. Ось він лежить під темною товщею землі, передавши мені свою муку, а як її з себе скинути, так і не повідомив.

— Прокопе!

— Що, Гафійко?

— Не думайте, не треба.

— Чому?

— Ми тут не довго, — мовила вона, запинаючись, — а, здається, що минуло багато днів.

— Тобі скучно?

— Ні, я подумала, що могили старять людей. Ну, не самі могили, а їх присутність, чи що… — Вона розгубилась, вживши заблудне книжне слово, та швидко опанувала собою і додала:— Я це відчула на собі. Знаєте, євреї виносять покійників з дому того ж дня.

— Забобони?

— У них щось від правди, — серйозно сказала вона.

— Що саме?

— Ну, якась пересторога чи щось… — Гафійка коротко звела брови і сіла зручніше.

— Оцим байду б’є, — сказав я. — Та ми повинні пам’ятати, як вони жили, бо тоді й нас не штука поховати.

Гафійка зиркнула на мене широко розплющеними зляканими очима.

— Підемо, Гафійко, — сказав я.

Місто відбушувало. Нудьгуючи, вулицями тинялись парочки, горлали під будинками п’яні. Усе убранство немов корова язиком злизала. Євреї ще стояли з цукерками і крихітними булочками. На торговиці метушилося гайвороння в купах витрушеної зопалок січки, дітлахи вишукували шкуринки, «домашнього, із дна», нечувано смачного хліба, тут же поміж собою вимінювали їх на золочені обгортки від цукерок і патронні гільзи, що дісталися малечі після салюту.

Війтиха безпечно досипляла під кожухами святковий сон, лиш клин спідниці парусом роздувався на вітрі.

— Що ми тут ночувати будемо? — бідкалась Гафійка.

— Якщо батькові треба…

Мене непокоїло, чи Омелян встигне попідписувати контракти. Але ж він мусить піти за гербовим папером.

Із саней зісковзнув червоний півкожушок, яким війтиха вкрила ноги. Піднявши його, я сперся на затильник і дивився, як майдан поспіхом покидають останні підводи. Небокрай завішувався на вітер малиновими стяжками, пощипував мороз. При в’їзді на торговицю показався Іванчук. П’яно перевалюючись з ноги на ногу, він ніс на витягнутих руках, мов дарівницю, пакуночок.

— Файно. Безподібно, — процокав він замислено, лиш на мить затримавши на мені погляд. Спіткнувся, похапцем, балансуючи пакунком, вирівнявся й хотів було покласти його під кожуха, та натрапив на війтишині стегна.

— Чи ти зовсім здурів! — схопилась Катерина. Мабуть, Іванчук сюди вже навідувався. Катеринині очі дивилися крізь заволоку, лице розцвіло, як польовий мак.

— Ласкаво прошу вибачення, — промимрив Іванчук, скулячи на мене око і пошморгуючи натхненним од вин носом. Він постояв ні в сих ні в тих, тоді взяв мене під лікоть і одвів убік. — Правда, файно відбули? — чогось пошепки запитав він. — Народу — з десять тисяч. Такого, я вам нагадаю, тутешній люд не видів сто років:— Він цмокнув і потер долоні. — Слава богу, слава богу.

— Де мого подів? — гукнула Катерина.

— Пан Омелян зостався в справах із представниками. — Іванчук поштурхав чоботом притоптаний сніг, перехопив під пахву пакунок. — Діл таких нині в них! — Він зозулясте загледівся на палаючий небосхил, ще щось відкопуючи в пам’яті, чим би нас приголомшити.

— Го-о-о! Позатікали всі члени, — зітхнула по-вченому Катерина. — Усі до одного позатікали.

Гафійка відвернулась, надувши губи в посмішці. Іванчук скористався моментом і встромив у солоу біля Катерининих колін осоружну ношу.

Невдовзі притюпав Гривастюк. Прожилки на його щоках горіли рубіновими змійками, увесь він немовби переродився, наполовину ставши святим.

— Увага, панове, — мовив він значливе. — Нас, — він кивнув і на мене, — запрошено на банкет. Рушайте. поволі до театру, а я зажену коней на нічліг.

Починалась вседержавна пиятика.

Із Дністра потягнув колючий вітер, завихрив, закружляв фалди снігу, мов підмітав рештки дня, допомагаючи гракам, що звивалися між кам’яницями, збираючись на відпочинок.

Ми ввійшли до залу на затишне тирликання скрипок і поринули в гаморі. Прудконога пані в спідничці вище колін провела нас до столу, постояла, всміхаючись, поки ми порозсідалися, і пішла назустріч новим гостям.

— Які всі бундючні, — прошепотіла Гафійка.

За столами точилися випадкові, до знайомства, розмови.

— …Молодий ще був, дівчину-кралю висватав. — Молодичка за сусіднім столом при кожному слові складала, як до молитви, руки. — І на тобі — таке горе.

— Він з-за лісу виходив?

— Га? Так-так. І дивіться: Дністер лишень замерзав, а вони вже прокинулись. Мої супутниці гострили слух.

— Бестії на кригах перепливали.

— Вовки бояться вогню, — продудонів чоловічий басок, трохи несміло. — Відбитися від них немає права, а вогонь їх відстрашує.

Рудий, кирпатенький селянин почував себе в незвичній обстановці досить кепсько. Голос його зривався, як у церковного старости, коли він; зупинившись перед дрімаючим богомільцем, три-чотири рази повторить: «Пожертвуйте на дзвони». Зате Іванчук був на сьомому небі. Він подав мені кисет з тютюном, руки його тремтіли від збудження. Потім він штовхнув мене в плече.

— Пане Повсюдо, :?иньте оком — отам, при вікні. Бачите? Пристаркуватий панок тримав на столі верх долонею руку, а юна лошичка, очевидно, донька, з хвостоподібним пасмом волосся над оком блаженно усміхалась, поклавши в його пригорщу свою лапку. «Ці від майбутнього не чекають ні великого щастя, ні великого впадку, — подумав я. — Вони закохані в себе і в сьогоднішній вечір».

— Що за делікатне поводження з дамою! — захоплювався Івачук.

— Ніколи нікого не наслідуйте, пане Іванчук.

— Чому?

— Щоб не пошкодити своїй індивідуальності. Він довірливо поглянув на мене і ворухнув пожовклими від тютюну губами.

— Боронь боже, — додав я. Іванчук пригладив руде волосся на пальцях. Гомін і церковне сякання. Роти курять парою у вирипаному залі, пахне одеколоном і кожухами. На порозі показалися із зніяковілими, димчастими од раптового світла очима ще якісь люди. Гривастюк увійшов з виводком урядовців, наблизився до нас. Почали виголошувати тост. Стовп нового ладу, Гривастюк набожно підняв перед собою келих і випив майже останнім, досхочу намилувавшись рядами вивернутих до стелі денець.

Мою увагу привернув худорлявий молодик із запаленими безсонням очима, гострим кістлявим носом і ребруватими вилицями. Він у чомусь переконував апатичного товстуна в старомодному фраку. Товстун недбало ковзав поглядом над столами. Перший був прекрасний у запалі, другий — сита свиня. Видко, сите життя і байдужість завжди виліплюють базік і нікчем. Варто було моєму Миколі прибратися в пузце, і щось у його світосприйманні переінакшилось, бризнуло на грубуваті й насмішкуваті лади. Щодо панка у фраку, то це завершена тупість. От між худими шкапами — неосяжна гама натур.

— Спенсер промовляє з кожної клітини мого тіла, — б’ючись у груди, туркотів молодиків обличчя товстунові. — Я довго шукав. Збагнувши безконечність… Істина в тому, що її… Я це зрозумів завдяки війні.

Мені було погано чути через балачки, але я вловив одну цікаву фразу, сказану молодиком: «Дорогу поступові завжди прокладають люди з периферії, вільні од упереджень».

— Пане! — огрів мене межи плечі Іванчук. — Так не годиться, ми з вами розіб’ємо глек за цим столом: чому ви не випили?

Він був скривджений, ображений, засмучено-обурений.

— Звик по-християнськи: три підряд.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций