Сосюра Володимир Миколайович Мазепа — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 1 декабря 2016

Ви вільні знов, лани кохані,

Далекий Галац сниться знову.

А серце! Серце у огні…

Біля господаря Молдови

Лежить Мазепа у труні,

В маленькій церкві.

Рідний край

Одснивсь і не присниться знову.

І турки, що взяли Молдову,

Їх трупи вкинули в Дунай.

Мов чути голос, що з журбою

Слова так глухо промовля,

Немов говорить їх земля!

“Кісткам — і тим нема покою!”

Такий кінець, Мазепо, твій,

Герою нещасливий мій,

Що так любив свою Вкраїну,

Та все ж не так, як той Палій,

Що все простив Петру за волю,

Як і Петро йому простив

І ті дні кріпацтва і сваволі

І подвигів богатирів,

Що землю так свою любили,

Що не злякались і могили,

Бо мати в нас усіх одна —

Це наша рідна сторона.

Хай вітер віє нелихий

І нахиля гілля дібров.

Замолювать свої гріхи

У монастир Палій пішов,

Щоб домолитися до раю.

Мазепа спить на дні Дунаю.

Над ним весна іде в похід,

Сади вишень вкриває цвіт…

Та що йому тепер до всього!

Краса Молдавії для нього

Як сон, що вже не повернуть.

Пішов він у останню путь.

Куди? Цього ніхто не знає.

Спитай у сивих хвиль Дунаю,

У сонця й вітру поспитай…

Над ним тече мутний Дунай,

Старечі кості обмиває…

А десь далеко рідний Край

В церквах вигнанця проклинає.

Таке, Іван, життя твоє,

Що десь погасло за полями…

А у церквах поклони б’є

Народ, обдурений попами.

Це так було. Тепер не так.

Тобі ми добре знаєм ціну…

І я в диму страшних атак

Ішов на смерть за Україну

І за Росію! Як брати,

Ми з росіянами у бурі,

Во ім’я світлої мети

Зняли квітки знамен в лазурі,

В комуну зводячи мости.

Встають до зір за ГЕСом ГЕС.

Петро й Мазепа. Краю милий!

Вони по-різному прогрес

В ті дні далекі розуміли.

В Петром Іван програв двобій…

Вони несли життя орлине:

Той для Росії, а другий —

Для золотої України.

Життя для нас було, як ад.

Та мій народ в години бою,

Як за Богдана, руський брат

Підтримав світлою рукою

Й в огні жовтневих барикад

Повів до щастя за собою…

І розцвіло життя, як сад.

Шумить Дніпро. Він повний світла.

Вже наша доля не сліпа.

Й моя Україна розквітла

Під знаком молота й серпа.

В обличчя свіжий вітер лине,

Цілує губи і чоло.

І не було б коли б Вкраїни,

То і Росії б не було.

В ясній путі простори сині

Їм усміхаються обом.

Ні, трьом! Із одного коріння,

Із Білоруссю ввись разом,

Щоб увійти в комуни брами,

Вони зросли трьома стволами,

Обнявшись шумними верхами.

1928—1959-1960.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций