Станіслав Лем Голос Неба — C. 45

Розміщено Шкільні твори в 25 октября 2016



Для мене дуже важливо не цю мою віру передати читачеві,- не в цьому річ,- а те, на чому вона грунтується. І якщо це мені не вдасться, я не повинен був писати своєї книжки. Бо саме така її мета. Людина, котра, як я, дуже довго, багато разів, на різних фронтах науки, билася над проблемами розгадування “шифрів Природи”, справді знає про них більше, ніж здатні умістити в собі її пригладжені математичні публікації.

І, спираючись на ці інтуїтивні знання, яких іншим передати не можна, я засвідчую, що Жаб’яча Ікра із своїм резервуаром ядерної енергії, з ефектом “переносу детонації” мала обернутися в наших руках на зброю, бо ми сильно й нестримно цього прагнули. Те, що нам не пощастило, випадковим бути не може. Адже надто багато разів таке вдавалося в інших ситуаціях, отих “природних”. Я чудово можу уявити собі істот, які передали сигнал. Вони сказали собі: зробімо його таким, щоб ті, хто ще до цього не готовий, не зуміли його розшифрувати; маємо бути ще обережніші - хай навіть помилкове прочитання не дасть їм того, що вони шукають і в чому їм слід відмовити.

Атоми й галактики, планети й наші тіла системою подібних застережень отим Кимось не були забезпечені, тому ми й відчуваємо всі прикрі наслідки відсутності Когось. Наука - частина Культури, безпосередньо дотична до світу. Ми виколупуємо з нього шматочки й поглинаємо їх - не в тій послідовності, яка найбільше нам потрібна, бо ніхто її зичливо для нас не визначив, а в тій, яка регулюється тільки опором самої матерії. Атоми чи зірки не мають жодних аргументів і не можуть чинити нам опір, коли ми вигадуємо моделі їхньої будови, не забороняють нам доступу до знань, можливо, смертельно небезпечних. Усе, що існує поза людиною, подібне до мертвяка, котрий не може мати ніяких мотивів. Проте з тієї хвилини, коли не сили Природи, а сили Розуму спрямовують до нас послання, становище цілковито змінюється. Того, хто послав “лист”, спонукали до цього міркування, безперечно, щодо життя небайдужі.

З самого початку я найбільше боявся непорозуміння. Я був певен, що нам не прислали знаряддя вбивства, однак усе свідчило, що ми отримали опис якогось знаряддя,- а добре відомо, як ми вміємо їх застосовувати. Навіть людина для іншої людини є знаряддям. Знаючи історію науки, я не уявляв собі, що можна створити досконалий захист від надуживань. Адже всі технології є цілковито нейтральні, та кожній ми зуміли приписати як мету - смерть. Під час отієї несерйозної, але розпачливої конспірації, певна річ, наївної, та інстинктивно необхідної для нас, я збагнув, що на Відправників покладатися не можна, бо вони не передбачили того, що ми помилково зробимо з інформацією. Забезпечити від перекручень те, що заплановане свідомо, я вважав реальною справою,- але не те, що було нашою помилкою чи нашим заповненням прогалин неправильними підстановками. Бо ж навіть природа, яка протягом чотирьох мільярдів років учила біологічну еволюцію уникати “помилок”, діяти під знаком усіх можливих застережень, не перекрила всіляких бічних стежинок життя, його завулків, не гарантувала від вивихів, помилок, “непорозумінь”,- це підтверджує сила-силенна відхилень у розвитку організмів чи хоча б наявність такої хвороби, як рак. Проте тільки-но Відправники домоглися свого, вони залишили далеко позад себе навіть неперевершену для нас досконалість будови біологічних систем. Однак я не знав - бо звідки ж міг знати! - що їхні розв’язання, кращі за біологічні, так усебічно надійні, забезпечені перед втручанням невтаемничених.

Тієї ночі, у великому залі інвертора, над покресленими аркушами паперу я не тільки тому відчув раптову млість і мало не знепритомнів, не тільки тому мені потемніло в очах, що жах, який нависав наді мною довгими тижнями, зненацька розвіявся, але й тому, що в ту хвилину я майже на дотик відчув Їхню велич. І збагнув, у чому полягає і чим може бути Цивілізація. Ми думаємо про ідеальну гармонію, про етичні цінності, про піднесення над власними недоліками, коли чуємо це слово і пов’язуємо його з тим, що в нас найкраще. Але Цивілізація передусім є знанням, яке усуває зі сфери можливих саме такі поширені в нас ситуації, коли найсвітліші уми з мільярда розумних істот напружено шукають шляхів до загальної загибелі, мусять робити те, чого не хочуть, чому чинять опір,- бо не мають іншого виходу. Самогубство - теж не вихід; чи хоч на волосину змінився б подальший хід робіт, чи не було б нашестя металевої сарани з неба, коли б ми обидва відібрали собі життя? Якщо вони передбачали такі ситуації, я не можу витлумачити цього інакше, ніж тільки так, що вони або колись були, або, хтозна, й зараз ще є подібними до нас.

Хіба я не казав на початку цієї книжки, що тільки істота, закорінена в зло, відчуває, яку здобуває свободу, коли робить добро? “Лист” був, його послали, він упав на Землю до наших ніг, він падав на неї нейтринним дощем, коли мезозойські ящери черевом орали болота серед лісів карбону, коли палеопітек, згодом названий прометейським, обгризаючи кістку, побачив у ній першу палицю. А Жаб’яча Ікра? Я здогадуюсь, що це, хоч і карикатурно перекручені нашим невмінням і незнанням,- але й нашим однобічно звихнутим деструктивним знанням,- фрагменти того, що було закладено в листі, заради чого його було послано. Я переконаний, що його не кинули в космічний морок, немов камінь у воду. Він був задуманий як голос, чиє відлуння повернеться,- якщо голос почують і зрозуміють.



Своєрідним побічним продуктом правильного прийому мав бути зворотний сигнал, який повідомив би Відправникам, що зв’язок налагоджено, і водночас сповістив би, де це сталося. Я можу тільки неясно здогадуватись про механізм, який здійснив би це. Енергетична автономія Жаб’ячої Ікри, оте її спрямування на саму себе ядерних реакцій, що тільки підтримують стан, який робить їх можливими, і більше ні для чого не придатні,- це доказ і ознака нашої помилки, бо найбільше, чого ми досягли, було відкриття ефекту такого ж загадкового, як і здатного в зовсім інших умовах вивільнити, сконцентрувати й кинути назад у простір імпульс великої сили. Так, ефект Трексу, відкритий Дональдом Протеро, при правильному прочитанні коду реалізувався б як зворотний сигнал, як відповідь, спрямована до Відправників. Це пояснює для мене його фундаментальний механізм - дія, перенесена з найбільшою космічною швидкістю, енергія будь-якої величини, перенесена на будь-яку відстань. Ця енергія, певна річ, має служити не знищенню, а передачі інформації. Той вигляд, в якому перед нами постав Трекс, був наслідком деформації закладеного у нейтринний потік повідомлення під час його синтезу. Помилка виникла з помилки,- інакше й бути не могло. Мене й досі дивує їхня всебічність, хоч вона й цілком логічна,- адже вона звела нанівець навіть потенційно згубні наслідки помилок; більше ніж помилок - зумисних зусиль, спрямованих на те, щоб обернути зіпсоване знаряддя на вбивче вістря.

Метагалактика - це величезний мурашник психозоїків. Цивілізації, що відрізняються від нашої тільки певним відхиленням напрямку розвитку, але, як і ми, ще не об’єднані, борсаються у внутрішніх суперечностях, спалюють свої ресурси у братовбивчих війнах,- протягом тисячоліть знов і знов силкуються розгадати код, так само безуспішно, як і ми; так само намагаються дивовижні уламки знань, здобуті під час тяжкої праці над загадкою, переробити на зброю, й так само, як і нам, їм це не вдається. Коли ж у мені зміцніла певність, що все відбувається саме так? Важко сказати.

Тільки найближчим - Айворові, Дональду - я це розповів, і вже перед остаточним виїздом з селища поділився цими думками - моєю “приватною власністю” - з уїдливим доктором Раппопортом. Усі вони, дивна річ, спочатку притакували, з помітною втіхою й розумінням, а потім, подумавши, говорили, що,- як на даний нам світ,- занадто гарне ціле складається з моїх здогадів. Можливо. Що ми знаємо про цивілізації, кращі від нашої? Анічогісінько. Отож, може, й не випадає малювати таку картину, на якій ми фігуруємо десь під рамою, як ганьба всієї Галактики чи як один з ембріонів, застряглих у переймах пологів, що тягнуться віками, або, врешті, якщо вжити порівняння Раппопорта,- як плід, хоч у сповитку й досить гарний, але близький до того, щоб задушитися власною пуповиною. Тією, яка є відгалуженням культури й висмоктує життєві соки знань з природної плаценти.

Я не можу навести жодних неспростовних доказів на користь мого переконання. В мене їх немає. Неможливо вказати у зоряному коді, в його інформації на те, що засвідчило б - його створено для істот, в якомусь розумінні кращих за нас. А може, тривалий час принижуваний, не бажаючи цього, але виконуючи команди Істерлендів та Іні, я вимріяв собі за образом і подобою власних ідеалів єдино досяжний для мене відповідник святості, міф про Благовіщення й Одкровення, який, відчуваючи свою провину, відкинув через неуцтво й злу волю?

Якщо людина опановує процеси керування атомами й планетами, світ стає беззахисний перед нею, бо вона може тоді маніпулювати ним, як захоче. Хто воює, в уяві тоне. А йдеться ж про те, щоб уява стала вікном, відчиненим у світ. Два роки ми досліджували невідоме з кінця, з результатів, що линули на Землю. Пропоную розглянути все це з протилежного боку. Чи можна, не втрачаючи здорового глузду, припустити, що нам надсилають загадки, різновид інтелектуальних тестів, шаради галактичного походження? Таку точку зору я вважаю абсурдною; складність тексту не була шкаралупою, яку належало розбити. Послання - не для всіх; у цьому я твердо переконаний. Насамперед, воно не призначається для цивілізацій, що стоять на нижніх сходинках суто технічного прогресу, адже ясно, що давні шумери чи люди епохи Каролінгів не змогли б навіть помітити сигналу. Проте, чи можна обмежити коло адресатів критерієм технічного розвитку?


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций