Багряний Іван Павлович Тигролови — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 20 октября 2016


— Ну. Таку вірьовку — і порвав. От іще! — І не знати, чи то вона глузувала, чи здивувалась. Бо вірьовка таки була ніби ж дебела. А далі вже глузливо: — Це ж ти ще не обідав!. А що буде, як пообідаєш.

Григорій, зніяковівши, зв’язав вірьовку посередині, прив’язав до хлівця і, не оглядаючись, пішов собі.

— Куди ж ти тікаєш? Тобі мати наказала допомагати та й слухати старших. А проте, йди ліпше, я сама, а то ще порвеш що.

Григорій пішов до річки, зібрав на оберемок все шмаття, поскручуване в джути, і, боячись, щоб не впало що, приніс і поклав усе на колоду. Наталка навіть не глянула на нього. Байдуже собі і моторно розвішувала все на вірьовці, на гіллі, на латах. Григорій подивився на неї скоса, посміхнувся і пішов собі до річки на брід.

По якімсь часі загавкали радісно собаки, женучи вистрибом через воду. Налетіли з шаленим гавкотом на Наталку і мало не збили її з ніг.

Двір виповнився галасом, дівочим сміхом, криком на подурілих собак. А вони як шалені закрутили дівчину, стрибали вище голови, намагаючись лизнути її в самі губи. А особливо той красень Заливай, якутський пес.

— Мамо, покличте ж їх, абощо, а то усе моє прання перепсують.

А собаки вже забачили Григорія коло води. Вони його зразу проминули були, а тепер, люто ревучи, вихором накинулись на чужого. Коли б не Наталка, то вони б його з’їли, мабуть. А так — зупинились, погарчали і кинулись знову до дівчини. А дівчина сміялась, гомоніла до собак:

— Не чіпайте його, бо руками вас порозриває. А на стежці вже цокали підводи. Йшли черідкою коні, тяжко нав’ючені. П’ятеро коней.

Попереду дід. Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка.

Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці — ніж, а за плечем новенький дробовик.

Обоє забачили Григорія, посміхаються. — Ого, синку! Брикаємо вже? — зрадів старий Сірко, бредучи через воду навпрост. — А ми тобі гостинця доп’яли!

І, перейшовши воду, старий став, широко розставив обійми. Григорія ніби невидимою силою підштовхнуло, як малого, але він витримав.

Урочисто обнялись, як батько з сином, за старим звичаєм і поцілувались.

Грицько просто подав кріпку руку. Привітно посміхався. Обидва вони були однакові зростом, і однакові віком, і однакові вродою, як близнята. Два Грицьки. Аж Наталка замерехтіла очима, глядючи на них.

— Два ведмеді! Ось гляньте, мамо. Та мати вже бачила й так: вийшла швиденько з хати назустріч.

— Подивимось, який ти стрілець, синку!. На ось, це тобі, — і дід подав гостинець.

В руках у Григорія була новенька трилінійна гвинтівка.

А вже як розв’ючували коней гуртом, старий Сірко додав:

— І коня матимеш, синку. Оцього ось, гнідого.

— Ану лиш, стара, — обідати!

Та в «старої» вже все було готове. Розділ п’ятий



«П’ЯТНУВАННЯ»

Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в далеку дорогу, на промисел, виконуючи Сірків наказ: «Як на промисел рушати, то найперше — треба зброю в порядку мати».

Тож не в жарт готувалися до поважного діла, як на війну йдучи. Посідали на призьбі напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на траві — і закипіла робота.

Кожен чистив свою. Наталка вінчестера. Старий Сірко теж вінчестера. Гриць свою «японку». А Григорій — трилінійку. Гвинтівка була новесенька, але Григорій розібрав її до шрубика. Хотів перевірити, чи все в ній в порядку та й для вправи — чи не забув, як те все робиться.

Старий Сірко поглядав якийсь час збоку пильно — чи в добрі руки потрапила іграшка, а потім посміхнувся задоволено і почав розповідати межи ділом, як то він тую «іграшку» дістав.

— Ти, синку, не думай, що то так собі. Ти знаєш, що то за гвинтівка?

— Ну ж?.

— То від самого, можна сказати, найбільшого генерала — від самого Блюхера гвинтівка. Еге ж.

І розповів дід про те, як вони підписували оце контракт з ОКДВА на м’ясо оленяче, вепряче тощо. Як він зустрівся з Блюхером і як той Блюхер, що з ним вони зналися ще від громадянської війни, відтоді, як били разом всю білу контрреволюцію та «япошків», — отже той Блюхер, зрадівши несподіваній зустрічі з старим ветераном революції, подарував йому — ветеранові тобто — оцю гвинтівку. Звелів якомусь великому начальникові принести її зі склепу на «гостинець від нього ветеранові революції та й знаменитому мисливцеві на цілий СССР!»

А, передаючії власноручно та урочисто гостинець, ще пак і рече:

«Візьми! Та не підкачай. Даю в надійні руки цю геройську зброю».

Дід заскалив око і враз весело зареготався чомусь. А по якімсь часі мовчанки закінчив:

— Вгадав, вражої мами!. Хороший він чоловік, їй-бо. Свій чоловік той Блюхер.

Он як. Григорій не втерпів, щоб і собі не засміятись, але з іншої причини. А може, й з тої самої, що й дід. Власне, засміявся при думці: «Як часто само життя створює каламбури, такі, яких і не вигадаєш!. Дійсно, гвинтівка це не проста і дійсно потрапила в надійні руки. Чи справдить же він надії.»

Він підіймав її вгору і дивився крізь люфу на сонце, дивився на блискучу спіраль всередині, офарблену в спектральні кольори. Клав на руку — чи добре збалянсована. Бавився, як іграшкою.

Наталка поглядала скоса, закопиливши скептично губу. «Хіба так з рушницею поводяться? Чого він заглядає в неї, як сорока в кістку?» Сама вона орудувала з вінчестером, мов досвідчений вояк, — швидко розібрала до дрібничок, вправно все перевірила та вичистила, змазала. І вже збирала докупи.

Григорій перевірив гвинтівку і дійшов висновку, що має добру рушницю. Добру тим, що була вона старого випуску, точно і чисто зроблена і не була ще в ділі. От тільки не пристріляна ним. Але то ще буде час. А тим часом. Охота була побавити Наталку, — бач як задрала губу насмішкувато. Він возькався з закривкою і «ніяк не міг дати їй ради». І так її тикав, і сюди завертав, — а вона все розпадалася, не трималася купи. Аж-но Наталка почервоніла, далебі від сорому за нього.

Та старого не проведеш, — ворушив усміхнене вусом, мовляв: «Дурій, дурій! Не бачу я.» Проте не втерпів і запитав:

— А чи ти ж стріляв коли, чи вмієш? Га?. Чи вмієш?.

Григорій почухав голову:

— Не пробував. Може, й умію. Не святі ж горшки ліплять.

— І то правда.

Прочистили і позбирали. Погримали трішки закривками. Потім перевірили набійниці, понабивали їх — кожен до своєї рушниці — боєвими патронами повні. Набійниці були добре приладовані проти дощу й роси, та й до щедрого полювання, — насаджувані на ремінь по чотири й по п’ять, вони вміщали велику кількість набоїв.

А як все вже було пороблено і прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий Сірко подивився з-під долоні через падь та:

— А катни-но, Грицю, он туди. — махнув рукою ген на той бік під синю сопку: — Та візьми крейду. Крейду не забудь!.

Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тоді скочив на буланого і подався через падь, туди, де ген під синьою сопкою, зіходячи на неї по сонячній галявині, стояли рядком старі високі кедри. Туди було щонайменше 600 метрів. Там зіскочив з коня і став щось ворожити. По якімсь часі веселий примчав назад.

— Поп’ятнуємо трохи, — пояснив Григорієві. — Не знаєш, що то таке? То наші стрілецькі вправи. В «п’ятно» стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то, може, позабували.

— Е-е. — згадав щось старий. — Бач, а ще одно провірити! — Пішов до хати і виніс щось в новенькім чохлі.

Подав Григорієві:

— А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?.

В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його. «І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити». Оглянув. Покрутив. Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови. Правий бік бінокля темнив.

— Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.

— А що то таке «лінза»? — це дід.

— Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?.

— Отож така в нього господиня. Тут Наталка відібрала бінокля:

— Таке-е. Це зовсім добрий бінокль. Крутять.

— Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. — Це Гриць. А дід:

— А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.

Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:

— Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!.

Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:

— Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.

— Коли ж він неправильний.

— Я ж кажу. Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. — Дід відібрав бінокля і передав Григорієві. — А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, — скажеш.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций