Андрухович Юрій Ігорович Дванадцять обручів — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 12 октября 2016



— Класний такий бар, валютний. Так і називався по їхньому — Бар Валютови. Для солідняків. І фірмачі заходили, сиділи.

— А чо Руслан казав тіпа ти по вокзалам? — клацнула зубами Лілина пастка.

— Руслан? — перепитала Марлена, трохи знервовано хапаючи косметичку.

— Тіпа він на якомусь вокзалі тебе вичислив, — уточнила Ліля позіхаючи.

— Пиздить він багато, — знайшлася з відповіддю Марлена. — Ти шо, йому віриш? Він же придурок!

— Придурок чи нє, а тачку вже третю поміняв, — арґументувала Ліля.

— Велике діло тачки міняти, — парирувала Марлена, висипаючи з косметички на столик усе наявне причандалля. — Хай він краще розкаже, як його з сєльодками на штуку баксів кинули.

Ліля ще раз по котячому потяглася і сіла на ліжку.

— Пані Валевська? — спитала вона за хвилину, дивлячись, як Марлена береться за малювання вій.

— Есті Лаудер, — сказала на це Марлена, вирішивши ані в чому не погоджуватися з подругою.

— Мені більше МаксФактор. Або Ревлон. — Ліля почала знімати через голову куцу нічну комбінацію, власне кажучи, комбінашку. — Есті Лаудер у нас в основному палений, — додала ніби між іншим.

— А я не в нас брала, — полізла у зверхність Марлена. — Мені подарили. Мущіна один з Бенілюксу, бізнесмен.

— Я тобі скажу, шо в загранці всьо равно як бабки получати, — повернулася до теми Ліля, таки знайшовши коло узголів’я на підлозі свої символічні, як вона їх називала, трусарді. — Лиш би платили нормально.

— У тебе складка на животі, — зауважила Марлена. — Прес би підкачати.

— На любітєля, — махнула рукою Ліля.

— Скоро не зможеш нормально на сцені виглядіти, — не відставала спрагла реваншу Марлена.

— А мені по барабану, — ледь закипіла Ліля. — Всьо равно не намірена до кінця жизні перед мужиками під музику роздіватися.

— Дурна, — знизала Марлена плечима, завершуючи блискавичну роботу над віями і переходячи до губної помади. — Ти ж нічо і так не вмієш! Оріфлейм, — сказала вона ж по хвилині, показуючи Лілі свою губну помаду.

— Велике діло, — не здалася Ліля, рішуче вставши з ліжка і рвучко застібаючи бюстгальтер. — Ти Леську з тридцять другої групи в училищі помниш? Крашена така, нічо особенне! Так вона тепер в Італії, в цій, ну такий город з водою тіпа як Вєнєция, знаєш? У неї там тіпа мєсто в платному туалеті — просто сидіти весь день. І получає нормально, а ше вроді мужика найшла, якогось армяна чи грека чи тіпа цього. І вміти нічо не вміла, даже на сцені роздітися…

— Платний туалет? І просто сидіти? — Марлена аж трохи призупинила намазування губів.

— І просто сидіти! — продовжила атаку Ліля, за давнім звичаєм усіх прародичок узявшись руками в боки. — Ну, там тіпа порядок піддержувати, жетони продавати…

— Всьо равно це робота, — хитнула головою вперта Марлена.

— А в нас не робота? Нє, ну ти скажи — в нас не робота? — Ліля стріпнула біленою гривкою, не відпускаючи власних боків з власних же рук. — Танці називаються! Бальні танці! Не бальні, а їбальні! Знаєм їхні танці — кожному тільки полапати на халяву, а якшо то і трахнути надурняк! І всьо бабло кидалам, а нам… Знаєш, скільки нам дістається?

— А то нє, — сказала Марлена.

— Нічого ти не знаєш, гуцулка дурна, — заперечила Ліля. — Нам шість з половиною процентів дістається, поняла? Шесть целих, п’ять десятих!

— Сама ти гуцулка, — не втрималася Марлена, жбурляючи в Лілю порожньою, на жаль, косметичкою. — Гуцулка Ксеня! — додала вона, щоб допекти остаточно.

Однак Ліля на це лише показала їй середнього пальця — жестом, якого навчилася від знайомого Паші з податкової — і зникла за дверима лазнички.

— Зуби почисть! — крикнула їй услід Марлена.

Вона не бачила ще раз показаного з за дверей середнього пальця, зате почула, як в унітаз було гучно спущено воду.

Юна Коломея Воронич, чи коли завгодно просто Коля, вже давно відчувала сильний голод, тож так і не дочекавшися жодного знаку уваги чи бодай пробудження з кімнати старих, рушила назустріч власній пригоді самостійно. На щастя, пошуки кухні не тривали занадто довго — прошмигнувши повз двері з написом ДЕФЛОРАЦІЙНА і майже не звернувши уваги на інші двері з написом LASCIATE OGNI ESPERANZA, вона таки опинилася в наріжній комірчині, де відразу кинулася до поїджених шашелем старих креденсів. Коля подумала, що найбільше їй зараз хочеться сирника — і тут таки знайшла його. Сирник був достатньо свіжий, хтось уже відрізав від нього кілька шматків, проте більша частина ще залишалася на тарелі неторкнутою. Крім того, Колі хотілося молока, але в цій частині її бажання було вислухано з неуважністю, тож довелося задовільнитися слоїком темно зеленого ялицевого меду, що само по собі теж виглядало незле.

Коля присіла до столика перед вікном і, відламуючи кусень по кусневі від сирника, вмачала їх просто в медовий слоїк. При цьому вона дивилася на гори за вікном, на мокру від танучого снігу траву, на вітер, що майже без упину борсався в ялівцевих кущах. День був сонячний, а сирник з медом дуже смачний. Коля намагалася не плямкати, хоч була страх яка голодна і їй нестерпно цього хотілося. “Сирник, — думала вона. — Сирник це класно, це просто кайфово!”.

Однак політ її думки було перервано безцеремонною появою в комірчині старого опецькуватого добродія Доктора. Він зайшов досередини, протираючи свої міжвоєнні окуляри і щасливо мружачись від сонячного світла.

— Яка краса! — сказав Доктор. — Шанування любій молодій панні. Добрий сирник?

Коля саме наповнила рот солодко щільною масою, тож зуміла відреагувати лише невиразним “угу”.

— Ранок і молодість, — не відступив Доктор, умощуючись поруч за столиком. — Усе, чим дихає правдива поезія. У вашому віці (він сказав моводість і вічі, але було ясно, що насправді віці і молодість), у вашому віці поезія визначає кожний душевний відрух. Ви любите поезію?

— Так, — відповіла Коля, проковтнувши.

— Так! — переконано кивнув головою Доктор. — Той період, яким ви зараз, люба панно, маєте щастя втішатися, один молодий поет колись назвав привітанням життя. Ви, звичайно, знаєте, якого поета я маю на увазі?

Доктор поглянув на Колю дещо поверх окулярів, як доброзичливий екзаменатор на іспиті.

— Так, — відповіла Коля не цілком упевнено.

— Я знав, я знав, що ви знаєте! — щиро зрадів Доктор. — На жаль, останнім часом наша молодіж не дуже орієнтується в цих постатях. Але ви не така, я переконаний. Їжте, прошу вас, їжте далі, сирник очевидно дуже смачний, не кажучи про цей чудовий гірський мед! (Він сказав гіршький, але Коля все одно продовжила їсти, щоправда, тепер уже дещо ніби примусово).

— Богдан Ігор Антонич, — заговорив професор через хвилину, неприховано милуючись її молодим апетитом, — був і залишається в нашій свідомості як поет передусім весни та молодості. Поет весняного похмілля — так він сам сказав про себе і краще за нього не скажеш.

Коля не знала, що на це відповісти, до того ж слово “похмілля” у вітчимовій інтерпретації мало для неї якесь інакше значення, але Доктор, на її щастя, попровадив далі:

— Ви, молоді, переважно не зауважуєте весен. Вам здається, ніби весна є чимось, настільки постійно присутнім у цьому світі, що ви сприймаєте і приймаєте її без рефлексії. Це вже потім, значно пізніше, прийде усвідомлення, що всі наші весни, як і наші літа, пораховано. “Ще мій сміх молодий і душа ще зелена”, — так раптово прозріває поет Антонич. Прошу задуматися над цим ще. Чи не є воно початком трагічного у своїй сутності відкриття, що нас наділено проминанням?

Професор посміхаючись дивився на Колю, від чого тій навіть гірський мед зробився гірким медом. Вона гарячково думала, що б на це сказати, бо їй стало трохи шкода старого гобіта, тож вона врешті запитала:

— Може, хочете трохи сирника? Тут його ще багато…

— О дякую сердечно, — змахнув руками Доктор, — мені не можна солодкого. Цукриця, знаєте. Колись я любив солодке, особливо маківники моєї тети. Але подивіться туди, за вікно. Що за прекрасні гори! Яке сонце! Гори і сонце — дві речі, котрі нам подаровано для повнокровного втішання короткотривалою екзистенцією. В горах, де ближче сонця, — так це сформулював поет Антонич. І ще він сказав: весна — неначе карусель!

Вони трохи помовчали. Коля вдала, ніби ретельно пережовує сирник. Але професор, вочевидь, не вмів мовчати надто довго.

— Цікаво й те, — заявив по хвилині, — які раціонально непояснимі образи знаходить поет, пишучи про весну. Наприклад, весни дванадцять обручів. Саме так: весни дванадцять обручів! Чи ви, люба панно, коли небудь рахували до дванадцяти?

Коля знизала плечима і подумала, що дурнішого співрозмовника в неї ще не бувало. Але заради чемності змушена була зібратися на силах і відповісти:

— Рахувала.

— Чудово! — замалим не підстрибнув на стільці професор, ніби тільки цього й чекав. — Тоді спробуйте перелічити всі дванадцять весняних обручів, про які пише поет Антонич.

Коля подумала “ага, зараз” і сказала все, що спало на думку:

— Ну, перший обруч — це напевно… пояс невинності на дівчатах.

Вона й сама не знала, чому їй так сказалося.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций