Білик Іван Іванович Танго — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 26 сентября 2016



Уклало з ними, як тепер кажуть, умову.

— Про дружбу і ненапад?

— Сі, сеньйоре. Мисливці приносять пумам перед дощами й після дощів подарунки Двічі на рік. Дичину й намисто.

Буено глянув на Сергія — чи не сміється, й сам усміхнувся.

— Сі, сеньйоре. Ну, ви розумієте, люди трохи наївні. Але й прикраси щось важать. Пума відносить їх своїм дітям у кубло.

— Виходить, мир і дружба?

— Сі, сеньйоре. Як тепер кажуть, мирне співіснування.

Ряжанка раптом нестримно розреготався. Буено дивився на нього широко розплющеними очима. Не знав, як оцінити цей дивацький вибух веселощів. А потім і йому стало кумедно — зареготав.

Та Сергій замовк так само несподівано, як і починав реготати. Одвернувся від Буенавентури, сів на уламку скелі й замислився. Буває ж таке. Він шукав спокою й простоти, а вона, виявляється, не там, де люди називають себе цивілізованими, а серед дикунів. РОЗДІЛ 7

Наступного дня примхливий джип йшов на диво слухняно, й Сергій з Буенавентурою опинився високо в горах. Ряжанка вперше в житті підіймався на таку височінь. Різниця була разюча. Якщо вчора асфальтована стрічка звивалась поміж скель, порослих глухою стіною тропічних джунглів, то всього за якихось двадцять чотири години ландшафт змінився до невпізнання. Сергієві здавалось, вони потрапили якщо не в саму Антарктиду, то принаймні кудись у дикі непривітні гори Вогняної Землі. Про те, що екватор поряд, ніщо не нагадувало. Рослинності майже не було. Асфальт давно урвався, і розмита дощами та вивітрена дорога безконечним серпантином дерлась угору й угору. Довкола пустельно й смутно. Мертві бурі скелі скидалися на сиріт, забутих богом. Тільки де-не-не на осоннях сивіла цупка травичка або продирався поміж уламків породи миршавий колючий кущик.

Та найбільше вразило те, що серед рудого скелястого суму вони вгледіли худеньку індіянську дівчинку. Вона, незважаючи на те, що вночі випав сніг, босоніж прибігла на гуркіт мотора до самісінької дороги й нерухомим поглядом великих, трохи скосованих чорних очиць утупилася в газик. Одягнена дівчинка по-індіянському: в грубу полотняну сорочку-сукню, на плечах пончо — квадратний шмат смугастого цупкого сукна з прорізом для голови, а на голові — капелюх, схожий на ті, які в Європі носять чоловіки. Обличчя, руки й ноги в неї брудні й сині.

Ряжанці в теплій кабіні та ще й одягненому в добрячу куртку, підбиту смушком, чомусь ураз стало холодно. А ця ж дівчинка, мабуть, тут і живе…

— Незабаром Куанаку. Село таке…

Ряжанка злякано блимнув на Буенавентуру. Цей індіянин надто здогадливий. З ним треба бути обережнішим. Читає по очах, бестія…

Буено по-своєму оцінив реакцію супутника.

— В кожного своя болячка, сеньйоре начальник. У вас своя, а в них бідаків — своя…

Сергій запалив сигарету. Правду кажучи, йому настогидло мовчати. Але надто він уже балакучий, цей «мучачо». І якийсь… мораліст. На все в нього свої філософські узагальнення.

— А чому ти думаєш, ніби і в мене якась болячка?.

Ряжанка здивувався своєму запитанню. Почалось плоскогір’я. Джип набирав розгону й зухвало плигав на баюрах. За вікном машини промайнуло кілька хиж з необтесаного каміння. З дверей виглядали скуйовджені голови індіянок. Над кошаркою за однією з хатин стриміли нерухомі верблюдячі шиї двох лам. Це, певно, й є той самий Куанаку?.

— Я просто так, сеньйоре начальник. Я охочіше розмовляю про щастя, ніж про лихо.

— А хіба ти бачив на віку щастя?

Їй-право, Сергій не вкладав у це запитання надто великого змісту, а пролунало воно зовсім не так, як би він хотів. Глухий голос неначе урвався. Та Буено, здається, нічого не чув. Обличчя його сяяло:

— Кажуть, людина — дуже складна істота. Я цього не знаю. Мало досвіду. А мені здається, не гака вже вона й складна. І щастя можна знайти скрізь… Ну, звичайно, якщо хочеш.

— І ти можеш?

Буено весело засміявся:

— Хочу…

А наступного дня Сергій раптом знову пригадав слова індіянина. Перевал залишився позаду, за кожним поворотом дороги їх стрічала весна. Повітря відчутно потеплішало, кожен кілометр немов наближав подорожніх до тропіків, хоч увесь час їхали на схід.

Ну що ж, нехай це й не можна назвати справжнім щастям, але, сто бісів йому в печінку, все-таки приємно й навіть трохи радісно: отак їдеш — і бачиш, як на твоїх очах зима відступає, дає дорогу весні. Можливо, й правда, людина не така вже й складна і щастя — теж річ приступна. Варто в найтяжчу хвилину життя порівняти себе з безногим калікою — і ти відчуєш щастя… Як це казав Одіссеєві дух Ахілла? «Навіть коли я помирав, мені було набагато краще, ніж тепер, в едемі».

Сергій посміхнувся до своїх думок. Що, оптимістом став? І надовго? Це вже щось нове. Він загадав, як бувало в дитинстві: якщо джип не зіпсується до самого вечора, все буде добре.

Машина знову зачхала, але й це не вивело Сергія з рівноваги. Він охоче допомагав Буенавентурі, й доки водій сушив голову над тим, що це раптом найшло на сеньйора начальника, той мріяв, як би було добре оселитись отут, І в оцих джунглях, поставити собі маленьку хатку з нетесаного каменю, вкрити її пальмовим листям і ні з ким не знатися. А ще — - завести дружбу з якоюсь пумою, робити їй двічі на рік подарунки, звичайно, не забувати й намисто.

— А з чого ви його робите, мучачо?

Буено перестав цокати ключем і втупився в Сергія.

— Що саме?

Ряжанку роздратувала трохи глузлива посмішка Буенавентури, й він замовк.

Коли ж пощастило завести мотор і рушили далі, настрій поліпшився. Так, він шукатиме уран. Звісно, для чого. Очевидно, так треба. Вороття немає. І знову ж таки, якщо вибухне війна, тут буде найкраще Він житиме в джунглях, і, природа, оці велетенські секвойї, пальми та ліани захистять його надійніше за будь-яке протиатомне бомбосховище. Не хай бояться ті, що у великих містах.

Цікаво, як би поставилась до такої ідеї… Стефанія?. Звісно як. Розбещена жінка. Вона без барів та лімузинів не втерпить…

А власне, яке йому діло до того, як хто думає. Годі. Він — сам собі, а решта — самі собі. Нехай кожен крутить в’язи, як кому більше подобається. Тут, зрештою, вільна країна…

Пїдвечір нарешті добрались у долину, де вмовились отаборитися всією експедицією.

Серед широких луків бігла річечка, яка ген далі, мало не до обрію, розливалась великим синім озером. Навпроти мерехтіла прозорою блакиттю висока гора. Вона відбивалась у воді озера, й здавалося, ніби хтось дужий і могутній, граючись, стулив два конуси основами. Над самісіньким верхом, укритим снігом, клубочились білі кошлаті хмарки. Чи то не вулкан? Здається, так. Ну, та бог з ним. Не спаде ж йому на думку саме зараз вибухати!

Місцем для табору обрали невисокий горбик, порослий м’якою соковитою травою. На горбику хизувалося шість струнких пальм. Був і холодок. Пагорб заходив у річку півострівцем, а чагарі починалися кроків за півсотні, великої небезпеки від хижаків не передбачалось. Унизу, обабіч річки, вся просторінь луків гойдалась високою цупкою травою, очеретом. Де-не-де височіли острівці бамбука. Туди заходити одному небезпечно. Звідти долинали різкі й мелодійні, жалібні й загрозливі згуки численного птаства. Цікаво, чи є тут пуми? Що скаже Буено?

— Не знаю, сеньйоре начальник. Сподіватися добре, але вартувати доведеться.

Коли за три дні прибув караван, Буено вже почував себе старожилом табору, радив, де понапинати намети, розташувати кошару для лам, і пригощав погоничів сигаретами. Індіяни ввічливо випалювали їх, але тут же виймали з капшучків сушене листя коки й починали жувати.

Буено знав, що переконувати їх проти коки — марна справа. Він сумно зітхав і відходив геть. А якось розповів Сергієві:

— Кока, сеньйоре начальник, то жахлива річ. Кара божа для індіян. У нас вирощують коку на кожному кроці. Величезні плантації. І що найстрашніше — продають її без обмеження й по твердих цінах. Плантатори, асьєндадо, якось намагалися роздути ціни, але почалися заколоти.

Сергієві доводилось бачити ці плантації на крутосхилах гір. Індіяни — великі майстри поливних плантацій у горах. Будують їх терасами, вимощуючи опорну стінку з каменю. Воду використовують снігову, що завше збігає з верхів. Надивився він і на тих, що вживають листя коки, яке містить у собі міцний наркотик. Особливо поширене зілля серед населення, котре працює на важких роботах, — у рудниках, кар’єрах тощо. У тих шахтах, наприклад, європейський робітник навряд чи витримав би й місяць. А індіяни змушені підійматись у гори, де шахти часом на кілька тисяч метрів. При розрідженому повітрі, відсутності будь-якої механізації, вентиляції, світла та охорони праці, в умовах хронічного недоїдання, кока — єдиний засіб, який дає шахтареві сили працювати в таких нелюдських умовах. Він, як правило, спускається у вибій на кілька діб. Під час роботи безперервно жує коку. Наркотик тамує в ньому І голод, і спрагу. Зате коли вилізе на поверхню, шахтар ледве знаходить у собі сили доплентатися додому. Кілька наступних днів лише спить і одхекує, намагаючись відновити висотані виснажливою працею та кокою сили.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций