Бережний Василь Павлович Археоскрипт — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 17 сентября 2016


Туо підступив ближче, не відриваючи погляду від сержантових очей.

— Вибачтесь, вибачтесь, — повторював тихо, але чітко, з притиском. — Зараз, цієї ж миті вибачтесь!

Сержант позадкував, якось дурнувато хихикнув, потім випнув груди, поправив ремінь з кобурою і підійшов до Аніти. Дівчина подумала, що він почне комікувати, але ні, обличчя в нього було застигле, в очах — винуватість і благання.

— Пробач мені, Аніто…

Все ще не розуміючи — жартує він чи говорить серйозно, Аніта мовчала.

Раптом він став на коліна і тремтячим голосом почав благати:

— Пробач, дуже тебе прошу, Аніто, я ж не хотів, Аніто, не знав, що…

Він бурмотів, схиливши голову, і Аніта не стримала усмішки. Великодушно торкнулась його плеча:

— Встаньте, я на вас не серджусь!

Сержант підхопився, кивнув головою і мовчки відійшов набік.

Туо, що з зосередженим виглядом спостерігав цю сцену, втомлено підійшов до Аніти і привітався з нею за руку.

— Спасибі, що ви прийшли, Аніто. У вас дуже добре серце.

Вона вийняла з сумочки квитанцію:

— Телеграму президентові надіслала.

— Дякую. Тепер, я сподіваюся, діло піде на лад.

«І цей каже «на лад», — подумала Аніта. — Кому ж краще вдасться: йому чи Фрагові? От якби йому…»

Туо подивився на неї так, наче вперше побачив.

— А птах? Про голуба ви забули?

Аніта знітилася.

— Розумієте… не змогла впіймати, не даються в руки.

Він тільки зітхнув.

У саду сержант їм не заважав розмовляти, плентався далеко позаду — аби не спускати з очей. Туо стежив за птахами. Випурхне горобчик — він проводжає його поглядом, сяде на гілку чорний великий шпак — Туо зупиняється і не зводить з нього очей. На доріжках зустрічалися хворі в халатах — декотрі стояли, інші ходили туди-сюди, як заведені. Аніта на них не зважала, наче навколо на сотню миль не було й душі.

— Уважно слухайте, Туо. Фраг плете на вас густу сітку, але я… я не хочу брати участі в цій безчесній грі.

Поспішаючи, збиваючись, вона розповіла Туо про все. І про мікрофони та об’єктиви, і про те, що Фраг вважає його симулянтом, і що саме цей «доктор» наполіг відіслати президентові телеграму, бо, правду кажучи, Аніта не хотіла цього робити, бо добре знає: президентові навіть не скажуть про телеграму з психіатрички.

— Оце дуже цікаво, — вставив Туо, — чому він вважає, що телеграма до президента стане йому в пригоді? Ну, це незабаром розкриється. А от ви, Аніто, чи вірите мені, чи приймаєте мене, м’яко кажучи, за дивака?

Дівчина схилила голову, не знаючи, що йому відповісти. Деякий час ішла мовчки, не могла зібратися з думками. їй не вірилось, що Туо прибув із далекої планетної системи — занадто це фантастично! — але що він хороша людина — в цьому вона не мала сумніву. Підвела очі, зніяковіло ковзнула поглядом по його золотистому обличчю:

— Щиро кажучи… я просто не знаю, що відповісти…

— Так, щиро… Я вам вірю, що це щиро, Аніто, — притишено загомонів Туо. — Ви одна, поки що тільки одна людина цієї планети, яка поставилась до мене щиро і чесно. Сподіваюсь, Аніто, що ми будемо спільниками і ви не розчаруєтесь. Ну ж бо веселіше дивіться на світ!

Він зупинився, узяв її обома руками за плечі, обернув до себе і доторкнувся щокою до щоки, ледь-ледь торкнувся, ніжно, несміливо. Аніта відчула, як по всьому тілу прокотилась тепла хвиля, як раптом стало важко дихати і серце забилося частіше.

— Аніто… Аніто… Ви…

Він ще раз прихилився до неї, а тоді відштовхнувся і пішов не оглядаючись. Аніта погладила долонею щоку, наче хотіла впевнитись, що він доторкався. Стояла і все дивилася вслід, аж поки Туо, а за ним і сержант не зникли за масивними дверима приземкуватого корпусу. 9

Мати відразу щось відчула, її чутливе око вловило якусь зміну у настрої доньки. І Аніта це помітила. То, бувало, мама поставить супницю на стіл і робить щось своє, зрідка перекидаючись словом, а це й собі сіла до столу, поглядає на дочку трохи насторожено, очікувально. А що їй може сказати Аніта? Що, власне, сталося? Майже нічого, та таки ж нічого, зовсім нічого. Аніта їсть і удає, що не помічає маминої цікавості. Хочеться усміхнутися, але стримується. Нарешті змилостивилась:

— Чого це мама так поглядає?

— Добре, добре, кізко, їж, зараз ми про все дізнаємось!

Ну, звичайно ж гороскоп! Скільки й пригадує Аніта, мамі — після смерті батька — завжди допомагав гороскоп. Ось і зараз. Мама вмощується у великому старомодному, але зручному фотелі, кладе на коліна газети. Пожовкле, як осінній кленовий листок, обличчя її зосереджене, глибокодумне.

— Ось нам усе гороскоп розповість! — гортає газету. — Так… Ти, значить, народилася восени, сьомого жовтня… Так… Під знаком Терезів… Ну, от, прошу: «Чудовий день, повний сонця і радощів, у тому числі, і з сентиментальних мотивів. У роботі можете добитися великих успіхів та матеріальних вигод і мати задоволення в усіх сферах». Ну, що, пустунко?

Аніта прихилилася до мами:

— Це правда: радощі були!

— От бачиш, кізко…

Та й справді, хіба це не радість — ласка Туо, його доторк і оті слова… Невже Туо полюбив її? Ну, так, він же й говорив про це. А може, то із співчуття?

— А як мама вважає — сузір’я Терезів щасливе?

— Щасливе, щасливе, пустунко! — Мама підвела освітлене радістю обличчя. — А… він… під яким сузір’ям народився?

— Він? — Аніта випросталась. Ну, й хитрюча ж мама, хіба від неї можна щось утаїти?. — Він, щоб знала мама, народився в сузір’ї Ліри…

— Так, значить, сузір’я Ліри… А в якому місяці?

— Місяця не знаю. Він, бач, народився не на Землі під сузір’ям Ліри, а в самому сузір’ї…

Мама облишила газети і запитливо поглянула на дочку.

— Мамі дивно? — ніяково усміхнулась Аніта. — Мені самій не віриться. Але він так твердить. Ах, коли б мама бачила, як він дивиться на те сузір’я!

— Це, може, той, що підбили в Сахарі? Що ти носила йому книжки?

— Той самий. Чого мама так спохмурніла?

— Ну, він же хворий…

— Уже видужав! Правда, його тримають в психіатричці…

— От бачиш.

— Але хай мама не думає, що він божевільний, зовсім ні. Вони самі добре знають, що він цілком здоровий. Хочуть, щоб признався… вважають шпигуном…

— Це ще гірше, — зітхнула мама. Помовчала, а тоді знову взяла вечірку. — Який же взяти йому знак зодіаку?

— Може, червневий? У червні він з’явився над Сахарою.

— Нехай червень. Так… Знак Рака. Ось маєш: «Здійснення великих задумів натрапляє на великі перешкоди. Ризикована операція може закінчитись успішно. У сфері почуттів можна сподіватись на взаємність».

Прочитавши гороскоп, мама звеселіла.

— Непогано! І головне, бачиш, як твій і його… збігаються?

Аніту й саму вразив дивовижний збіг.

— Ну, добре, добре, а то мама як візьме собі в голову… А який він вольовий, коли б мама знала! Змусив сержанта пробачитись переді мною. Той грубіян дозволив собі нетактовність, так він як подивився на нього…

Слухаючи розповідь Аніти, мама весело сміялася, перепитувала, а в кінці сказала:

— Так їх і треба вчити хорошого тону!

Через деякий час знову поглянула на гороскоп. Замислено промовила:

— А що ж то воно за ризикована операція?

— Коли б же то знати… — зітхнула Аніта. — А може, цікавіше жити, не знаючи, що на тебе чигає завтра?

— Може, й так, — похитала головою мама. — Дай боже, щоб усе було добре. — Швидким жестом сухорлявої руки вона перехрестилася.

Аніта відчинила двері на балкон, кімнату виповнив притишений шум, а перед очима внизу, поміж темними стелами кипарисів, по всьому узгір’ю засяяли вогні. Голубуваті, золотаві, яскраві, бліді — все це розсипано так химерно, як зорі на небі. Моря вже не видно, за лінією набережної зяє чорне провалля, неначе тут край світу. 10

В просторому кабінеті з широкими вікнами, куди сержант впустив Туо, було двоє. Лисуватий чоловік у сірому костюмі сидів за письмовим столом і знічев’я крутив у пальцях щось схоже на чорну авторучку. Ліворуч від нього стояв Фраг, поштиво схиливши голову. Коли Туо підійшов до столу, лисуватий пильно подивився на нього, поклав авторучку і запросив сідати. Туо на мить здалося, що він уже десь бачив ці гострі очиці.

Фраг притишено спитав:

— Я не заважатиму розмові?

— Навпаки, я сподіваюсь, що ви допоможете нам.

Фраг кивнув головою і сів з лівого боку столу, навскіс проти Туо.

— Скажіть, це ви надіслали телеграму президентові республіки? — звернувся до Туо чоловік у сірому.

— Так, я.

— Мені доручено вислухати вас.

— Я хотів мати розмову з президентом.

Чоловік у сірому вибачливо усміхнувся, похитав лискучою ручкою між пальцями:

— Президент дуже заклопотаний державними справами, прийняти вас доручено мені.

Втрутився Фраг:

— Ви повинні усвідомити, Туо, чи як там вас, що президент не має фізичної можливості порозмовляти з усіма бажаючими. Він не зміг би цього зробити, навіть коли б жив тисячу років…

— Так, так, вік земної людини короткий… — замислено промовив Туо, але, наскільки мені відомо, я — перший космічний гість на вашій планеті, і президент міг би знайти хоч годину…

Фраг і чоловік у сірому перезирнулися.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций