Жан-Поль Сартр Шляхи свободи: Том 2 - Відстрочення — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 7 сентября 2016



Він перейшов на той бік вулиці й сперся на балюстраду, обличчям до моря.

Він почувався нещасним і легким, як пір’їна: він був обдертий, у нього все украли. В мене вже немає нічого мого, навіть минулого. Та це було несправжнє минуле, й мені його не жаль. Йому подумалося: вони звільнили мене від мого життя. Це було вбоге, невдале життя, Марсель, Івіш, Даніель, брудне життя, але тепер мені все одно, бо воно вмерло. З цього ранку, коли вони понаклеювали ті білі об’яви на стінах, невдалим стало кожне життя, мертвим стало будь-яке життя. Якби навіть робив я все, що мені захотілося б, якби навіть раз, один-однісінький раз зумів я стати вільним, то що ж, усе це все одно було б ницим обманом, позаяк був би я вільним для миру, вільним у цьому оманливому мирі й тепер я все одно був би тут, обличчям до моря, спершись ліктями на цю балюстраду, а позаду були б усі оті об’яви; всі ті об’яви, які на всіх стінах Франції кажуть про мене, кажуть, що життя моє вмерло й що миру ніколи не було; не варто було завдавати собі стільки болю, не варто було так шкодувати. Море, пляж, намети, балюстрада - все це холодне, позбавлене життя. Воно утратило своє колишнє майбуття, а нового йому ще не дали: воно плинуло в теперішності. Плив і Матюрен. Він уцілів після катастрофи, він був голий, коло берега, серед крутих водяних валів, серед поламаних ящиків, всіляких невизначених предметів, які викинуло на берег море. Брунатний од загару молодик вийшов із намету, обличчя в нього було спокійне й порожнє, вагаючись, він дивився у море: вцілілий після катастрофи, всі ми зазнали катастрофи, німецькі офіцери усміхалися й віддавали честь, завівся мотор, закрутився пропелер. Чемберлен помахав рукою, всміхнувся, обернувся і ступнув на трап.

Було вавілонське вигнання, було прокляття Ізраїлю, була стіна плачу, та ніщо не змінилося для жидівського народу відтоді, як його сини йшли в кайданах поміж червоними вежами Ассірії під лихим оком завойовників із заплетеними бородами. Шалом дріботів поміж цими людьми з чорним волоссям та прямими, жорсткими пасмами. І думав про те, що нічого не змінилося. Шалом думав про Жоржа Леві. Думав: у жидів уже немає почуття солідарности, оце і є справжнісіньке прокляття господнє! - і настрій у нього був патетичний, та не дуже поганий, тому що він бачив оті білі об’яви на стінах. Він просив допомоги у Жоржа Леві, та Жорж Леві був твердий чоловік, це був альзаський жид; він відмовив. Не прямо відмовив, а стогнав і заламував руки, казав про свою сердешну матір і про кризу. Та всі знали, що матір він ненавидить, а торгівлі хутром криза не торкнулася. Шалом теж почав стогнати і простягнув свої тремтячі руки до неба, він казав про нове вигнання і про бідолашних жидів-еміґрантів, які за всіх постраждали і все перенесли на своїй шкурі. Леві був твердий чоловік, недобрий багатій, він почав ще дужче стогнати й підштовхувати Шалома до дверей, сопучи в нього над вухом. Шалом знай стогнав, простягаючи руки до неба, йому кортіло посміхнутися, бо він думав про те, як тішаться за дверима службовці. На розі вулиці Катр-Септамбр була заможна крамниця з сяйливою вітриною, де лежали ковбаси; Шалом зупинився, захоплено дивлячись на сосиски в желе, запечені паштети, гори ковбас із лискучою шкоринкою, череваті зморщені сардельки з маленькими рожевими хвостиками і думав про віденські ковбасні крамниці. Він по змозі уникав споживати свинину, та бідолашні еміґранти мусять харчуватися тим, що знайдуть. Коли він вийшов із ковбасної крамниці, то тримав кінчиками пальців за рожеву шворку настільки маленький, настільки делікатний білий пакуночок, що, здавалося, це був пакетик із печивом, і в душі його було обурення. Він думав: “Усі французи - недобрі багатії”. Найзаможніший народ у всій Европі. Шалом попрямував вулицею Катр-Септамбр, накликуючи прокляття небес на голови недобрих багатіїв, і небо немов би зглянулося над ним, краєм ока він угледів гурт непорушних французів, які мовчки стояли перед об’явою. Він пройшов зовсім поруч біля них, опустивши очі додолу і стуливши губи, бо в таку мить недобре було б, якби бідного жида застукали на тому, що він усміхається на вулицях Парижа. Бірненшатц, ювелір: це тут. Якусь мить він вагався, потім, перш ніж увійти у двері, сховав пакетик із сардельками у портфель. Мотори гуркотіли, гуркотіли, ревли, підлога дрижала, тхнуло етером і бензином, автобус немов би їхав серед язиків полум’я, ох, П’єре, то ти, виходить, боягуз, літак плив у сонці, Даніель постукував по об’яві голівкою свого ціпка і казав: “Я спокійнісінький, ми не такі дурні, щоб воювати без літаків”. Літак мчав понад деревами, над самісінькими їхніми верхівками, доктор Шмітт підняв голову, двигун ревів, він бачив літака крізь листя, у небі блискотіло мов слюда, він подумав: “Щасливо! Щасливо!” й усміхнувся; упокорені, пригнічені, бліді, араби лежали впереміш на підлозі автобуса, з хатини вийшло неґреня, помахало рукою й довго дивилося услід автобусові, бачили отого жидка, він купив у мене півкілограма сардельок, нічого собі, а я думав, що вони не їдять свинини! Неґреня і перекладач повільною ходою верталися до хатини, у їхніх вухах ще звучав гуркіт двигуна. Круглий металевий стіл, пофарбований у зелене, із дірою для парасолі посередині і поцяткований брунатними плямами, мов та груша, на столі лежала газета, “Ле Пті Нісуа”, вона була нерозгорнута, Матьє закашлявся, вона сиділа за столом, снідала собі в саду, як я їй скажу про це? Щоб тільки без балачок, надто ж без балачок, якби ж то могла вона помовчати, ні, помовчати це занадто, от якби вона підвелася і сказала: “Що ж, приготую вам канапки на дорогу”. Просто. Вона була у шляфроці, читала свою пошту. “Жак не прийшов, - сказала вона йому. - Він працював до пізньї ночі”. Щоразу, як вони зустрічалися, перші її слова були про Жака, далі про нього й мови не було. Матьє кашлянув і усміхнувся. “Сідайте, - сказала вона, - тут для вас два листи”. Він узяв листи й запитав:

- Читали газету?

- Ще ні, Марієтта принесла її мені разом із поштою, і я не зважилася її розгорнути. Я ніколи не була настільки сильною, щоб читати газети, а тепер почуваю до них відразу.

Матьє усміхнувся і кивнув, та зуби його були зціплені. Між ними все зробилось, як і до того. Достатньо було однісінької об’яви на стіні, і поміж ними все стало, як і до того: вона знову стала дружиною Жака, він більше не знав, що їй сказати. “Шинка, - подумалося йому, - ось що треба мені на дорогу”.

- Читайте, читайте листи, - жваво сказала Одетта. - Не зважайте на мене; втім, я піду одягнуся.

Матьє взяв першого листа, на ньому стояв штемпель Біярріца, так можна було виграти бодай хвильку. Коли вона підведеться, скажу їй: “До речі, я йде до війська…” Ні, це буде звучати вимушено. “Йду до війська”. Радше так: “Іду до війська”. Він упізнав Борисів почерк і його взяли докори сумління, він подумав: “Я вже не писав йому цілий місяць”. У конверті була поштова листівка. Борис написав на ній свою адресу, і з лівого боку наклеїв марку на півлистівки. З правого боку написав декілька рядків:



Любий Борисе.

Почуваю я себе гарно () (кепсько)…

=======

Потрібне підкреслити

=======

Причини мого мовчання: справедливе обурення, нехіть, раптова зміна, божевілля, недуга, лінощі, звичайнісінька ницість. ()

=======

Те саме

=======

…напишу вам довгого листа через… днів.

Прийміть мої уклінні вибачення і запевнення в моїй періодичній дружбі.

Підпис:



- Ви смієтеся самі до себе, - сказала Одетта.

- Це від Бориса, - відказав Матьє. - Вони з Лолою в Біярріці. - Він простягнув їй листа, й вона теж засміялася.

- Чудесний хлопчина, - сказала вона. - Йому… скільки йому?..

- Дев’ятнадцять років, - сказав Матьє. - Це залежатиме від того, скільки триватиме війна.

Одетта ніжно глянула на нього.

- Ваші учні скоро на голові у вас будуть сидіти, - сказала вона.

Розмовляти з нею ставало дедалі тяжче. Матьє розпечатав ще одного листа. Він був од Ґомеса, чоловіка Сари. Матьє не бачив його, одколи той поїхав до Еспанії. Тепер він був полковником реґулярного війська.



Любий мій Матьє.



Я прибув із завданням до Марселя, до мене приїхала Сара із малюком. Назад вирушаю у вівторок, але не можу з вами не побачитися. Приїду потягом о четвертій годині в неділю, замовте мені де-небудь кімнату, я хочу десь зупинитися, щоб гайнути в Жюан-ле-Пен. Нам треба багато про що побалакати.

Ваш друг Ґомес.



Матьє поклав листа до кишені, засмучено подумав: “Завтра субота, мені вже треба буде їхати”. Йому хотілося побачитися з Ґомесом; зараз це був єдиний з його друзів, якого він хотів би побачити: той хоч трохи знав, що таке війна. “Може, мені пощастить побачитися з ним у Марселі, під час пересадки…” Він дістав з кишені пожмаканого листа: Ґомес не написав своєї адреси. Матьє роздратовано стенув плечима і кинув листа на стіл; Ґомес залишився таким, як і раніше, дарма що був полковником, - так і залишився владним і немічним.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций