Антоненко-Давидович Борис Слово матері (скорочено)

Розміщено Шкільні твори в 20 июля 2016

  У мені щось перевернулось. Того вечора я не вивчив вперше уроки. Спочатку отримував четвірки, а потім взагалі скотився додолу. Всі думки крутились навколо неї, і мені було все байдуже. Згадуючи літературних героїнь, я порівнював її то з лермонтовською Мері, то з пушкінською Тетяною, чи тургенівською Єленою і гончаровською Вірою. Марно, вона на них не схожа. А от я сам собі нагадував Андрія, сина Тараса Бульби. Того Андрія Бульбенка, який вдерся у покої молодої шляхтянки. Я почав соромитись свого походження, убогого вигляду. Навідуючись часто до Кузьміних—Караваєвих, я навчився грати в теніс і преферанс. Свого друга розпитував про правила етикету — мені допомогли його вказівки: як поводитися за столом, у вітальні, про що можна розмовляти, а про що краще промовчати. Я швидко засвоював цю науку. Та мій учитель мало про що тепер міг від мене довідатись, бо оцінки отримував зовсім інші — одиниці, двійки.

  Ніхто не здогадувався про мій душевний стан. Але все розуміла вона, Мері. її тішила моя сором’язливість. Вдома, як завжди, мачуха кликала їсти, та після панських наїдків мене нудило від злиденних каш і борщів. Сідаю вчити уроки — на сторінках бачу обличчя Мері.

  Мабуть, батько прочув про мої «успіхи» у школі і завів був розмову: «Ну, вчись же, вчись, Іване, та докажи всім, що мужицький син може не тільки хвости волам крутити!» У його голосі чулися жаль і надія, благання. Тоді я взявся надолужити прогаяне.

  Нас з Анемподистом перевели до восьмого класу: мене — за попередні оцінки, його — за батьків авторитет.

  Одного вечора я з сім’єю Кузьміних—Караваєвих поїхав до театру, де виступала трупа Саксаганського. Батьки і дочки їхали фаетоном, а ми з Зінькою, яку взяли прислужувати панам, їхали бричкою. На козлах сидів Афонька. Його господар привіз з Орловської губернії. Панові подобалось глузувати з Афоньки, який прикидався дурником. А взагалі, Афонька був розважливим і розсудливим чоловіком. Це після смерті дружини і доньки він став сумним і занедбаним.

  Дорогою Анемподист щипав Зіньку, а мені було за них соромно, бо з дівчиною свого кола молодий панич себе так не поводив би.

  У театрі Кузьміним —Караваєвим не сподобалось — публіка іншого кола, переважно студенти, народні вчителі, перекупки, ремісники, дрібні чиновники. Не подобалось, що актори розмовляють «діалектною» мовою. Протягом вистави Микола Миколайович і його дружина їли бутерброди, тістечка, які носила з буфету їм Зінька. Вони висловлювали своє невдоволення. Вистава не сподобалась ні Кіті, ні покоївці — і вони глузували з мужицької мови. Мері мовчала.

  Зате я був у захваті. П’єса «Невольник» нагадувала Шевченкову поему «Сліпий». Тут були й закохані — Ярина і козак Степан,— і турецька неволя, і розлука, і повернення, і зруйнування Січі. Повернувся осліплений Степан, а вдома кріпаччина. Ярина вийшла за нього заміж, бо кохала. Мене зворушив фінал вистави, у якому сільський натовп з головними героями співає:

  Дай нам, Боже, дай із неба, Дай, чого нам більше треба,— Дай нам миру і спокою Під могутньою рукою.

  Я мало не заплакав. Пригадав свій знесиленийй і обезкровлений народ, відчуваючи себе його частиною.

  Зірвалась буря оплесків, студент вимагав прочитати «Заповіт».

  Мері запитала, чи хотів би я стати Степаном, якби вона стала Яриною. Звичайно, я був у захваті від її слів. Але тут вона запустила у мене свої пазурі:

  — А я б… я б ніколи не могла стати отакою «Яриною».

  Я навмисне, виходячи з театру, змішався з натовпом, аби не повертатись додому з ними. Дорогою я думав про Мері, про свій народ і про панів.

  Через кілька днів я завітав у панську садибу, тоді й отримав останнього стусана.

  Того вечора ми, чоловіки, грали у преферанс. Гра була млявою, бо повітовий поліцейський ісправник Слатін затримував гравців. Він завжди програвав, тоді, хвилюючись, постійно бігав кудись телефонувати. Занудьгував навіть Микола Миколайович.

  У цей час прийшла бідно вдягнена старенька бабуся. Це була Зіньчина мати. Вона хотіла відпросити свою доню додому, бо дівчина вже на виданні. Микола Миколайович погано розумів українську мову, а ісправник по-своєму тлумачив слова старенької. Це смішило господаря, він глузував з бабусі. Зінька ж не намагалась її захистити, а ще й гримала на матір.

  Зневажена і скорботна поверталась мати додому сама.

  І я згадав, це ж моя матінка, це ж її образа, її слова. Я пішов, пішов за нею, бо не міг знаходитися там, де «зневажають мій народ…»

  Всі слухали цю історію дяді Вані.

  Семикласник Юрко розпитував про подальшу долю дядька.

  І гість продовжив:

  — Кузьміних—Караваєвих я більше не бачив. їхній батько отримав підвищення, і сім’я переїхала в інше місто. Ісправник Слатін, мабуть, щось сказав директорові гімназії, бо той косо на мене поглядав. Але я все ж був першим учнем класу і гімназію закінчив із золотою медаллю. Через три роки відбулася революція, яка змела і Слатіних, і Кузьміних—Караваєвих.

Господиня, мати хлопців, нарікала, що діти не розуміють «почому хліб і сіль почім», все їм закордонні фільми давай та модні штани.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций