Процес еволюції Б. Грінченка

Розміщено Українська література в 15 февраля 2011

Неясними, не в усьому виразними лишалися для Б. Грінченка шляхи, що ними, на його думку, можна було прямувати до цієї «нової сім’ї», А проте розгорнута письменником широка панорама майбутнього справедливого суспільства найвищою мірою характерна для його переконань. Відзначе-но-бо в ній те, до чого він поривався своїм єством, чому підпорядковував свою діяльність. Гуманістична та демократична наснаженість суспільного ідеалу Б. Грінченка, гармонійне поєднання у ньому національного з загальнолюдським виявляються у цьому «зліпкові» з далекого майбутнього вповні.

Процес еволюції Б. Грінченка був винятково складним, далеко не прямолінійним, хоча - ще раз підкреслимо - саме з середини 90-х років він відбувався особливо прискорено. Важливим при цьому є те, що «підтягувати» письменника до нового етапу визвольного руху, котрий якраз у цей час почався у країні, нема жодної потреби. Прямо чи опосередковано нова революційна хвиля позначилася і на його ідейно-творчих пошуках, спричинила посилення демократичного струменя у всій його діяльності. Головним учителем Б. Грінченка стало, звичайно, саме життя, однак немало допомагали йому в орієнтуванні у складних суспільних проблемах і його взаємини (дедалі дружніші) з діячами революційно-домократичного табору, до голосу яких він уважно прислухався.

Саме на чернігівські роки припадає, наприклад, жваве листування Б. Грінченка з політичним засланцем П. Грабовським, що переросло в міцну заочну дружбу. Зворушливими сторінками цієї дружби є, скажімо, те, що Б. Грінченко зумів провести кріаь цензурні рогатки й видати в Чернігові одну з найкращих збірок П. Грабовського «Кобза»; що він докладав неабияких зусиль, аби на далекому засланні поет-револгоціонер постійно відчував підтримку з боку українських літературно-громадських діячів; що, незважаючи на всю принциповість дружніх дискусій, які листовно вели два письменники, II. Грабовський не тільки не пройнявся якоюсь відчуженістю чи холодом стосовно Б. Грінченка (бодай сліди цього так прагли віднайти деякі дослідники!), а навпаки - виявляв у ставленні до нього все більшу приязнь. Поет назвав на його честь свого єдиного сина, мав намір по закінченні заслання «опануватись у Чернігові, щоб ближче до Вас» (писав про це у березні 1902 року), нарешті - не кому іншому, як Б. Грінченку, котрого називав у листах «братом моїм дорогим та любим», заповів він і все те зі свого доробку, що не встигло ще вийти друком. «Багато де в чому я б, може, не згодився з Вами, але високо ціню і шаную Вашу корисну безупинну працю і дуже жалкую, що сам не здужаю так енергійно працювати» 65,– писав П. Грабовський Б. Грінченку у 1901 році, і ці слова засвідчують всю неспроможність намагань звести якусь стіну поміж діячами революційно-демократичного табору (у даному випадку - в особі П.  Грабовського),  з о/цюго боку,  а з другого - представником загальнодемократичної тенденції Б. Грінченком.

До речі, у посмертній статті, присвяченій П. Грабовському - поетові «чистої і благородної душі», Б. Грінченко, либонь, першим провів аналогію між ним і Т. Шевченком. «Мужній Граб», вів він до висновку,- з когорти духовних синів великого Тараса, вслід за ним він мав право заявити: «Ми просто йшли, у нас нема Зерна неправди за собою!» Підкреслив письменник і те, що П. Гра-бовського поховано поруч з декабристами - самим цим фактом засвідчено, що автор полум’яних поезій «ніколи не зраджував заповітів чесних душ, борців за найвищі і найкращі змагання людськості» 66. Не випадково, до речі, згадано у статті «падіння» багатьох добре відомих Б. Грінченкові «патріотів-земляків» - у співвіднесенні з ним життєвий і творчий подвиг П. Грабовського набував значення високого взірця для наслідування.

Згадка про збірку «Кобза» повертає нас до ще однієї сторінки діяльності Б. Грінченка у Чернігові - видання ним народопросвітніх книжок. Мали рацію сучасники письменника: це тільки завдяки його енергії вдалося досягти, здавалося б, неможливого- в умовах, жорстокої заборони налагодити видання «бібліотеки» українських книжок. Усього за кілька років вийшло у Чернігові 45 видань тиражем близько 200 тисяч примірників. Такою виявилася продуктивність цього першого на Україні справжнього народного видавництва, у «штаті» якого не було нікого, окрім невтомного подружжя Грінченків, що перебрало на себе всі без винятку великі й менші клопоти - від написання чи замовлення та переписування рукописів до їх пробивання крізь цензурні рогатки, від ведення коректури до розсилання тиражу. Привертає при цьому увагу повна безкорисливість видавців - «безгоно-рарників»: їхні автори одержували у винагороду лише по 50 примірників книжок, а весь прибуток до найменшої копійки йшов на організацію нових видань.

«Кобза» П. Грабовського - одне з кращих видань чернігівського «серіалу». Крім нього, випущено було також кілька оповідань М. Коцюбинського, твори Т. Шевченка, «Приказки» 6. Гребінки, «Побратим» і «Хто винен?» 10. Федьковича, «Байки» Л. Глібова, оповідання та вірші самого Б. Грінчен-ка, збірки творів класиків української літератури XIX століття «Криничка» і «Вірна пара та інше», збірку пісень «Живі струни», збірку «Думи кобзарські» 67, оповідання М. Загірпьої «Орлеанська дівчина Жавша д’Арк» і «Як вигадано машиною їздити» (про Стефенсона), ряд книжечок, що знайомили читачів з життям інших народів (наприклад, туркменів), зі способом порятунку від епідемічних хвороб тощо. Для повнішого уявлення про видавництво важать, звичайно, не лише випущені книжки, а й ті, які, незважаючи на відчайдушні «оборонні» зусилля Б. Грінченка («до міністра і навіть до царя» треба доходити, як навчав він М. Коцюбинського), не були дозволені цензурою (всього за 1894-1899 роки 29 рукописів). Це- балади Т. Шевченка і життєпис А. Лінкольна, переклади «Марії Стюарт» Шіллера і «Диких лебедів» Андерсена, збірка російських народних казок «З лиха і добро буває», оповідання про фіннів «Гарний народ»…

Уже перелік того, що вийшло і що планувалося, свідчить, що видавничі заходи Б. Грінченка мали на меті незмірно більше, аніж випуск книжок для народного читання. Була це, по суті, відчайдушна і, як переконуємося, таки небезуспішна боротьба письменника за рівноправність і престиж українського слова, за зняття з нього заборон. Не можна не звернути увагу, як наполегливо «стукав» Б. Грінченко саме у ті «двері», які особливо міцно тримала закритими цензура. Йдеться про його боротьбу за видання перекладів з інших літератур, творів для дітей, науково-популярних розвідок українською мовою. Змушений зважати у своїх виданнях на положення, якими обмежив українське слово Емський указ 1876 року, письменник виявляв при цьому велику винахідливість. Скажімо, оскільки дозволені цензурою рукописи скорочувати не заборонялося, він, щоб «розчинити» соціальні мотиви в тій чи іншій збірці, зумисне наповнював її невибагливими, здебільшого любовними творами, які потім при виданні вилучалися. Практикувалася також система подачі рукописів з різних місць і від різних людей у сподіванні, що таки десь рукопис «проскочить» (так, безневинна переробка «Робінзона Крузо» Д. Дефо, що стала, між іншим, першою книжкою, з якою самостійно ознайомився малий Максим Рильський,  «проскочила»  цензуру лише за п ятим «заходом»). Намагання «обдурити» цензуру пояснюється наявність зайвої белетризації у творах науково-популярного змісту.

Важливо підкреслити й те, що здійснювані Б. Грінченком видання входили здебільшого не в коло художньої літератури, а саме народної освіти. Це застереження тим необхідніше, що в народопросвітшіх книжечках, про які турбувався письменник, дехто з дослідників (П. Колесник) вбачав не більше - не менше як… орієнтування української літератури на рівень неосвіченого селянства.-Несправедливість цього закиду тим очевидніша, що проти підміни повноцінної естетичної поживи «тощими брошюрками, издаваемьіми спе-циально «для народного чтения», неодноразово виступав сам Б. Грінченко. «Предполагается,- писав він у одній з праць про так звану лубочну літературу,- что зтими [...] крохами обрмвочннх све-дений можно утолить умственннй голод народа. А между тем зтот народ читает и Мильтона, и Шевченко, и Гоголя [...]. Он хочет как раз той же лите-ратурьі, какая существует для всего образованного мира», «нуждается в твореннях вьідающихся талан-тов и в книгах научно-популярннх». Така позиція суголосна позиції найвидатніших діячів культури дореволюційного часу. Доречно тут згадати, з якою увагою ставився до створення народноосвіт-ної літератури Т. Шевченко, котрий, як відомо, був автором «Букваря».

 


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций