Андрухович Юрій Ігорович Рекреації — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 6 июля 2016



Ми спроможні перемогти і ми переможемо! Веселітеся — розвеселитесь! Слава Україні!

ОРГКОМІТЕТ

Головний режисер-постановник Свята — Павло Мацапура.

Художники-постановники — Кауфман і Кох

ОРГКОМІТЕТ висловлює щиру вдячність і глибоку відданість спонсорам свята: кооперативу «Металіка» (м. Чортопіль), спільному підприємству «Інтерсекс» та особисто панові Франкові Попелю (Швейцарія).

— І що ви тепер на це все скажете, друзі? — Мартофляк обвів усіх запитальним поглядом.

Друзі, які вже мочили вуса переважно у другому кухлі, сказали на це приблизно таке:

— Неслабо!

— Маразм!

— Дурхата!

— Ваш Мацапура, здається, остаточно зшизів, — підсумувала Мартофлякова Марта.

Але всі ці відгуки означали не що інше, як радісне схвалення, і Мартофляк лишився задоволений тим ефектом, який справило на присутніх його майстерне соковите читання.

— Ми з Грицем скажемо навіть більше. Той пан Попель зі Швейцарії, про якого там згадано як про спонсора, — наш добрий товариш. Дорогою сюди він подарував нам по гандону і взагалі обіцяв запросити до Америки, — подав довідку Немирич.

— Справді? — зацікавилася Марта.

— Не хвилюйся, Мартусю, ми обов’язково візьмемо з собою твого чоловіка. До речі, ти сьогодні чарівно виглядаєш, — і Немирич лизнув її в руку.

Марті це було приємно, але вона навіть не подала вигляду:

— Мій чоловік вже має запрошення до Америки.

— Старий, привези мені звідти іграшкового члена, — заканючив Хомський, — пам’ятаєш, у мене був один такий. Його можна наповнювати теплою водою. Але якась погань вкрала його, певно, в гуртожитку…

— Певно, якась дівчина, — здогадався Мартофляк.

— А твій власний ще при тобі? — майже одночасно спитали Немирич і Гриць.

— У цьому можна легко переконатися, хлопці, — зверхньо відповів Хома, — ляжемо сьогодні разом — і переконаєтесь.

— Боюся, що лягати нам просто не доведеться, зважаючи на насиченість програми, — відвів убік від неприємної для Мартусі теми Мартофляк.

— Якщо так, то на біса ми їхали, ще й презервативи з такими труднощами діставали? — скипів Гриць.

— А чи тебе хто просить увесь час валандати по тому святі? — слушно зауважив Хомський. — Знайдеш собі першу-ліпшу суперпанну — і вперед. Кожен з нас вільний у своєму виборі. Невільні люди не створять вільного карнавалу. Хочеш бути вільним — будь ним.

— Я цілком згоден з Хомою, — поважно розсудив Мартофляк, але тут-таки наткнувся на колючий Мартин погляд.

— В якому сенсі? — поцікавилася вона.

— В тому, що коли схочу напитися, то нап’юся — і гаплик!

— Не ображай жінку, старий, вона сьогодні просто казкова, — милосердо втрутився Хомський і поцілував Марту у щічку.

Тим часом Білинкевич, який знав, що йому доручено супроводжувати видатних поетів сучасності, і який знав, що супроводжує їх, цілком не знав, як реагувати на всю цю досить відверту паплянину і тому почувався трохи ні в сих ні в тих. Він, щоправда, пробував усміхатися і розуміюче кивав головою, яка, щоправда, вже починала потроху боліти — чи то від розкішного чортопільського пива, до якого не звик юний комсомольський ватаг, чи то від надміру тютюнового диму, котрий аж виїдав очі. Скориставшися паузою, що на хвилину запала в дружній гутірці, Білинкевич вирішив з’ясувати одне питання, яке, вочевидь, уже давно його мучило:

— А ви не скажете, над чим зараз працює поет Микола Нагнибіда?

— Знаєш, старий, він, здається, помер років тому тридцять, — люб’язно пояснив Немирич. — Проте цілком можливо, що він і зараз над чимось працює, хоча ніяких вістей від нього поки що нема.

— Як помер?! — щиро злякався Білинкевич. — Та він же ще минулого року приїздив сюди з виступами! Я слухав його лекцію в будинку культури…

— Те, що ти зараз кажеш, Іванку, цілком могло мати місце — в певному розумінні поет Микола Нагнибіда вічно живий і всюдисущий, як Крішна, — толерантно відказав Юрко.

Однак, не будучи все ж задоволеним такою відповіддю, Білинкевич продовжив літературну дискусію:

— Він ще потім вечеряв у ресторані «На Ринку», тут, поруч із пивбаром… Замовив собі шніцель по-гуцульськи… І з’їв його…

— Тобто, якщо я тебе правильно зрозумів, ти вважаєш, що то був не дух, а цілком земний чоловік із м’яса й лімфи? — уточнив Немирич.

— Ну так.

— А може, ти сплутав його з якимось іншим великим поетом?

— Та як я міг сплутати, коли особисто замовляв для нього місце в готелі!.

— Тоді це якийсь інший Нагнибіда, теж поет, — висловив припущення Гриць.

— Точно! — зрадів Білинкевич. — Так воно, мабуть, і є!

І тут же він поставив нове важливе для себе запитання:

— А чи правда, що письменника Костюченка в Києві збила легкова машина, чорна «Волга», і він тепер у реанімації?

Марта щось шепнула на вухо чоловікові.

— Йди сама, — відповів той уголос.

— Ну ще чого! — обурилася Марта. — Там ті п’яні морди…

— Не з’їдять тебе, — похмуро вичавив із себе Мартофляк.

— Марто, може, хоч тут я заміню тобі чоловіка, — зметикував Хомський і подав їй руку.

— Порося, — сказала Марта над головою в незрушного Мартофляка і підвелася слідом за Хомським.

За два кроки вони розтанули в сигаретному димі й густому гаморі пиварні.

— Це неправда, що Костюченка збила машина, — продовжив сеанс відповідей Немирич. — Не далі як учора вдень ми з ним пили каву в «Енеї».

— Ви особисто знайомі з письменником Костюченком? — аж просяяв Білинкевич.

— Я кілька разів відтарабанював його п’яного додому на таксі, тільки й знайомства, — позіхнув Немирич.

— А може, ви знайомі і з письменником Розумовським? Над чим він зараз працює?

— Він працює над новим твором, — відповів Немирич.

— Як цікаво! А Петренко вже повернувся з Канади, куди їздив з делегацією від товариства «Україна»?

— Слухай, малий, ти стільки всього знаєш, що мимоволі виникає думка… — мружачи очі, почав Гриць.

— Що вбивати пора, так? — засміявся щасливо Білинкевич і поставив нове запитання: — А вам доводилося бачити публіциста Віталія Коротича? Як він там?

— Непогано, — відповів Немирич.

— А чи скоро вийде у світ остання книжка трилогії Семена Ковтуна?

— Не скоро, — відповів Немирич.

— А чому?

— Брак паперу, — відповів Немирич.

— А я так чекаю третю книжку його трилогії…

— Всі ми чекаємо.

— А ви були на похороні в поета Петра Гаркавого?

— Не був.

— І як пройшов похорон?

— Пристойно.

— А правда, що там виступав сам Задорожний?

Господи, які пики, добре, що хоч Хома йде поруч, бо так би й накинулися, рукасті, неголені, задимлені, усі немов ілюстрації з Ломброзо, так і лізуть, матюкаються, кричать, не пиварня, а пекло якесь, кінець світу, і де в біса той сортир, куди вони його заперли, а я теж дурна, мені ж не можна стільки пива, Хома щось розповідає, він сьогодні такий цікавий, галантний, от, приїхали на свято називається, сидимо в цьому смердючому гадючнику, і так усе на світі просидимо, таки не варто було їхати, ну нарешті, овва, так я і знала, чого ще можна було сподіватися, жах та й годі, давно такого не бачила, Боже, що на стінах понавидряпувано, хоч би Хома зачекав там перед дверима, але ж, певно, не піде нікуди, ще й двері не зачиняються зсередини, тільки б не вимазатись об що-небудь, слава Богу, хоч «блискавка» на цей раз не заїла, а Мартофляк, здається, вже поплив, йому навіть пива не можна, стільки алкоголю у крові, хоче себе таким незалежним козаком показати: «йди сама», це тільки перед товаришами так, наодинці каже: «я б не жив без тебе, сонечко», а таки легше, мало не луснула, ти диви, навіть тризуб якась біда на стіні видряпала, відроджуємо символіку, воскрешаємо Дух, ага, фігу з маком, не може не заїсти, тепер ще мучся в цій дірі з «блискавкою», ну, нарешті, теплої води, ясна річ, нема, зате з якогось дива шмат мила пристарали — вища кляса! тільки в Чортополі, чорти б його розірвали, розчервонілася, просто жах, більше не питиму, де там мій кавалер, ось і я, Хомочко, «порядок», як благородно з твого боку — «на моєму місці так повівся б кожен», знову ці горили, тримайся, Хомо, зараз я всіх покличу, обійшлося, йдемо далі, де в біса той столик, нічого не видно, он уже Мартофлякова потилиця, з головою занурився в кухоль, пияк, нещастя, батько моїх дітей…

— А правда, що там виступав сам Задорожний? — спитав Білинкевич.

— Ти все ще докучаєш своїми запитаннями, ангеле мій? — скуйовдив йому білого чуба новопідсілий Хома. — Перестань, бо скажу Мацапурі, аби вигнав тебе з ОРГКОМІТЕТУ.

— Чому? — закліпав Білинкевич.

— Не чому, а за що.

— За що?

— За пияцтво і разврат!

Білинкевич полегшено засміявся, певно, й справді настрашився, що можуть вигнати.

— Слухай, ти щось тут казав про ресторан по сусідству? — твердо спитав Мартофляк.

— Так, тут поруч є ресторан «На Ринку»…

— І ми могли б у ньому повечеряти?

— Так, але… бажано було би поселитися в готелі… я за вас відповідаю…

— Не жвинди! Ми мусимо повечеряти. А тоді вже в готель.

Товариство гаряче підтримало Мартофляка як справжнього лідера свого покоління, тільки Мартуся трохи занепокоєно посовалася, але зрозуміла, що виходу нема.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций