Андріяшик Роман Васильович Люди зі страху — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 3 июля 2016



Навколо місяця утворилась матова корона, пронизавши небо велетенською сонно-незворушною нічною веселкою. Шарудів вітер, зриваючи з гілля і розсіваючи краплі роси. Кілька крапель, протвережуючи, впало мені на руку. Ні, то були Маринині сльози. Вона сказала, що зможе приїхати аж під кінець осені.

Перед початком війни я ще три дні пробув удома і стрічався з Мариною. Але, видно, і ці зустрічі не були в силі щось остаточно вирішити, бо коли вибухнула війна, і Панько Середа, побоюючись, щоб не забрали на фронт, засватав Марину, вона здалася.

 

Дощ. Скеля набучнявіла, набряк держак молота. Обух лише приминає брезклий, поцяткований зернятками граніту вапняк. А кидати роботу не можна Та й несила. Глянеш на рядок стосів — і руки знову тягнуться до молота, незважаючи на втому. Я у Львові познайомився з одним художником. Дивна це була людина, лагідної, якоїсь втомлено-старечої вдачі, хоч тому художникові не було й тридцяти. Жилося йому гірко, сидів на хлібі й воді. Та не скаржився. Коли б я до нього не прийшов, заставав його з пензлем у руці. Картини він розставляв уздовж стін, оточивши себе довкола, тоді почав розвішувати в другий і третій ряд зверху. Якось я застав його не при ділі. Сидів кволий, виснажений, фарби і пензлі валялися на підлозі, мольберт пустував. Я зрозумів, що він вичерпав себе і купа не торканих підрамників потрапить на звалище.

Художник несподівано почав розпитувати, що діється у світі (досі він був відлюдником і нічим не цікавився), чи й далі триває безробіття, чи будуть робітники виїжджати в села на жнива. Словом, зі старим він покінчив, але ще не вирішив, куди податися. Ми просиділи години зо три, розмовляючи про речі, до яких йому завжди було байдуже. Потім я запросив його пообідати зі мною. Він відмовився. Тоді я приніс ковбаси, хліба, вина. За столом я переводив очі з картини на картину і мимоволі прохопився, що один із змальованих пейзажів я десь бачив. Художник подивився на мене з недовір’ям і сказав, що цього не може бути, бо… Він кинув виделку, взяв з підлоги пензель і підійшов до полотна в протилежному кутку.

— Бачите оце дерево? — запитав він, тикаючи пензлем. Відтак перейшов до іншого полотна: — А цю скелю над озером?

Я стежив за кінчиком пензля, який зупинявся у певних місцях не менш як десяти картин.

— Всі оці шматочки, — сказав художник, — я скомпонував на одному полотні. Цього пейзажу ви не могли зустріти в натурі.

Та я помітив, що в міру того, як він переходить від полотна до полотна, очі його загораються. Ні, нічого особливого. Він був лишень здивований моїм зауваженням. Але коли я погодився з ним і він рушив до столу, раптом його ніби пришило до долівки. Він поволі озирнувся навкруги, обійшов студію, і очі його сповнилися тугою і смутком. Він ще раз обійшов усі картини, тоді рушив до купи незайманих полотен. Те, що він зробив, повернуло його назад до праці.

Стоси мого каменю, звичайно, не йдуть ні в яке порівняння з доробком художника, та убий мене, я не покину каменоломні. Чим більше стосів, тим більше я прив’язуюся до них, вони стають мені рідними. Мабуть, на конвейєрі я не працював би жодної хвилини: мені треба бачити, що я зробив, тоді зможу продовжувати роботу. Досить мені глянути на купу набитого каменю, і я, забувши про мозолі і втому, вдовбуюся в скелі, як землеїд.

Я назвав би це інстинктом накопичення. Він властивий і бджолі, і тхорові, і мавпі, і людині. Лиш паразити не знають насолоди від результатів праці. Якщо в людей продовжуватимуть відбирати цю насолоду, то буде біда, люди звиродніють. Хто зна, чим це пахне.

Полічивши стоси, я невдоволено тру чоло: мало. Я витрачаю масу зусиль за мізерну винагороду. Здалося б свердло. Навертіти б дір, а коли підсохне, камінь почне клинитися — лишень встигай підбирати.

Мені це й раніше спадало на думку. Механічне свердло типу німецького дрільборера можна було давно зробити і не капарити. Мене лиш лякало, що це трохи марудне діло: нема доброго слюсарського начинання, але, зрештою, в кожного коваля знайдеться гострий майзель, молоток і шматок сталі. Інша справа — до кого звернутися. Головацький — з москвофілів, що кормляться з царської ласки, Іван Лобода — дурний радикал, Грицько Чурбан — націоналіст, де вкажеться, там і мітинг. Неохота самому сунутися під струмінь агітації. «Влипнеш», — казав Микола. Іти до Молотковського — то з горілкою. Якому богові цей молиться, в селі не знають. Піду до Молотковського. Якщо й заведеться, то при чарці легше стерпіти.

Я повертався від Шехтмана і міркував, як би то краще розіграти Молотковського, аби одразу признався і було ясно, з кум маєш діло. А втім, навіщо довго гадати? При сучасній складності речей розгублює найпростіше.

Із кузні виповзала, чіпляючись за стріху, бура кіптява: нині добре вугілля в бога за пазухою. Прозоро дивлячись у заґратоване віконце, Молотковський роздмухував жар у горнилі. Шкіряний міх порипував охриплим баском, як жива істота.

— Молотковський! — гукнув я з-за паркана. — Ідіть-но сюди.

Неквапно витерши ганчір’ям руки, він пустився до мене. Ідучи, розправляв плечі, покректував, і був він настільки буденний, природний, що на мить зробилося шкода його. Але задум був надто привабливий, щоб відступити.

— Пане Молотковський, — запитав я, — ви яку секту підтримуєте?

— Секту?!

— Я маю на увазі партію.

— Я?. Яку?. Ках-хи, гм… Я соціаліст.

Коли я дивився на його зажурене обличчя, мені здавалося, що ця людина так само далека від політики і стремління прилаштуватися до влади, як пень недогорілого каштана на нашому подвір’ї.

— А чого власне?.

— У мене до вас діло, — поправився я, — і питаю, бо всяких москвофілів здалека не хотів би бачити.

— Соціаліст я, пане Повсюдо, — впевненіше і поважно сказав Молотковський і діловито відкашлявся. — То прошу вас.

Двометровий, худий мов скіпка, з оцупкуватими пальцями і прозорими спокійними очима, він пропустив мене вперед, причинив хвіртку, в кузні потягнувся До вікна за люлькою, подав пушку з тютюном.

— Сідайте, прошу вас. Ось стільчик. Тут трохи темнувато, я відчиню двері. Так нервую, пане Повсюдо: нема чим вогню розвести! Тільки й того, що цілими днями махаю коромислом. Щось вогка наша зима. Пробирає мокротою до кісток.

Залізний брус міняв форму в його руках, як шматок глини. Коли я запитав, чи має він дрільборер, щоки його підвелися блідим рум’янцем, ніби він винен, що прогрес минув Колоброди. Та досить було показати вуглем на стіні що й до чого, — без зайвих слів приступив до роботи. Довгі, незграбні, мов чепіги, руки перетворилися у вивірені точні механізми.

Молотковський, забувшись, кумгикав якусь пісеньку. Я порпався в купі воєнного лому, вибираючи метал на деталі, наслухав. Третього чую в селі, що співає, — Загату, причинну Теклю і Молотковського. До Теклі під вікна мене вже не раз навертало. Вона співає, ходячи в хаті по колу, наче запряжена в кират: заклавши за спину руки, згорбившись і виставивши вперед усміхнено-скривлене обличчя. Першого разу, провивши гугнявим безрадісним голосом: Вийшли в поле косарі

Косить ранком на зорі, —

Вона раптом пішла навприсядки, метляючи ногами і дико лементуючи: Гей, нуте, косарі!

Бо нерано почали;

Хоч нерано почали,

Та багато утяли.

Звівшись, стала мов укопана, добру хвилину дивилась в одну точку, наче чекаючи відповіді, потім сплеснула в долоні, вдарилася в боки: До обіда покосили,

Гострі коси потупили…

По обіді спочивали,

Гострі коси поклепали…

Іншого разу я побачив її в чому мати на світ народила. Проспівавши: Як поїхав мій миленький на базар, до рідні,

Купив мені черевички, ось вони, на мені, —

Вона ступила в розтоптані личаки, розвела руками і, підстрибуючи, кричала: Щоб я його голубом звала,

Щоб я йому правду казала,

Я не буду голубом звати,

Я не буду правду казати.

Текля зійшла з розуму, коли від тифу повмирали її чоловік і дворічна дівчинка. Хату її обминають, як пристановище спокути. Через пліт сусіди кидають недоїдки, а хлопчата зацькували сердешну, вона й на вулиці не показується, її страдницьки вишкірений рот і безумні очі, що кожної миті можуть спалахнути нестямним блиском веселості, — гримаса лихоліття. Але чого вона всім підточує сумління? Цього я ніяк не можу збагнути.

 

…Три дні кумгикання, три півлітри горілки — і я отримав зручний та безвідмовний інструмент. Бронебійний шпіц придався на вістря. Скребли ми його на зміну старими напильниками, аж остогидло.

Молотковський не взяв грошей. Навпаки, дякував мені:

— Якщо не заперечуєте, собі таке зроблю, для металу.

— Навіть сто штук.

— Та, знаєте, чув, що самі будете ковалювати… То є ваш секрет.

— Я не боюся конкуренції, пане Молотковський.

— І все ж із солідарності… — Чи йому справді було ніяково, чи нащупував грунт для поважнішої розмови, важко було розібрати, такий він мав невинний вигляд. Він почухав залисину, розвозячи брудний піт, переставив обценьки, чогось збив набік дашок кашкета, ставши схожим на задерикуватого підлітка.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций