Бережний Василь Павлович Істина поруч — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 28 июня 2016



В кожного підкореного вони знищили на голові волосся — цих Петро назвав Голомозими, хоча це слово май трохи інший відтінок. На голови тут взагалі нічого не одягають, а раз нема навіть волосся — значить голомозі. Як же Головаті підкорили племена, поневолили їх, не маючи ніякої зброї? Петро малював Головатих із списами — венерієць стирав списи, малював їх з трубками — той витирав і трубки. В тоненьких руках Головатих не було нічогісінько, проте величезні загони підкорених ішли туди, куди вказували ці кволі руки. А йшли вони штурмувати Країну Щитів, бо вона, мабуть (як подумав Яворович), не давала данини Головатим і взагалі була в них більмом на оці. Сини Риби мужньо захищалися, не скорилися й тепер. І хоч війна часто завдавала і завдає їм відчутних ударів, хоч багато воїнів поверталося в рідні селища не з щитами, а на щитах,— вони не показують ворогові спини.

Дізнався Яворович, що й його були порахували за одного з Головатих і почастували отруйною стрілою. Тільки могутній Петрів організм зміг перебороти отруту. Головатий сконав би і від меншої дози. І от коли Петро вийшов із склепу, куди Сини Риби кладуть знищених ворогів, — усі були вражені. Тоді й вирішили вступити в переговори з несподіваним гостем. І який же був радий Яворович, що йому не довелося застосувати своєї страхітливої зброї проти цих волелюбних венерійців, що він не пролив їхньої крові, не спопелив їхніх щитів, які захищають волю!

За допомогою малюнків йому розповіли про один з епізодів цієї безконечної війни. Мабуть, це трапилося не дуже давно, і Сини Риби пишалися своєю перемогою. Раптовим нападом вони прогнали Голомозих і оточили одного з Головатих, їхні стріли не поціляли в нього, бо воїни чомусь не визирали із-за щитів, хоч Головатий, здається, спокійно сидів на плечах Голомозого, звісивши руки й ноги. Щільне коло щитів звужувалось доти, доки той не зміг ворухнутися поміж ними. Тоді із-за щита знялася рука одного із Синів Риби і дзьобнула Головатого стрілою в тім’я. Той упав мертвий. Тактика цього бою здивувала Петра. Сини Риби явно боялися навіть зиркнути на Головатого, вони увесь час ховалися за своїми щитами. А той був зовсім без зброї і загинув від одної стріли… Чому ж такий страх?

Венерієць усе показував на голову, мовляв, яка вона велика в Головатого. І справді, вже по черепу отам у печері Петро міг скласти уявлення про розміри голів у цього загадкового племені, їхні черепи, мабуть, разів у п’ять більші від черепа людини. І яку ж треба шию, щоб тримала такого здоровенного гарбуза?

Жадоба якомога більше дізнатися гонила Яворовича по Країні Щитів — по її лісах і луках, маленьких і більших селищах. І весь час він відчував якусь прогалину в усьому баченому, а яку — ніяк не міг визначити. Чогось не вистачало для повноти картини… Думка про це з’явилася зненацька: немає дітей! Скільки він мандрує — не бачив жодної дитини. У відповідь на його розпитування Сини Риби малювали селища, оточені лісами. «Мабуть, десь вони виховуються всі разом, — здогадувався Петро, — де-небудь у своєрідному дитячому заповіднику».

Живився плодами і відчував себе добре. Тут, здається, зовсім немає неплодових дерев — на кожному є довгасті, схожі на гіллячко, стручечки, наповнені поживною соковитою масою. І що цінно — незважаючи на задуху, сік плодів прохолодний. Коли б не це, Петрові було б сутужно. Клімат тут субтропічний, але ж… повітря стоїть непорушне, вітер не хитає дерев — жарко, задушливо. Ото тільки й порятунок, що освіжаючі плоди.

Інколи доводилося ночувати в лісі, але реву звірів він не чув жодного разу. Тварини тут так само безголосі, як і люди. І всі травоїдні, жодного хижака. Навіть шестилапі «тигри» живляться плодами, а нападати на ворогів їх привчили довготривалим тренуванням.

А одного разу в густому лісі Яворович раптом почув якесь до болю розпачливе кугукання. Аж стрепенувся, вловивши звук. Став, як укопаний, зупинилися і його мовчазні супутники. Петро вказав їм на невеличку птицю, що сиділа на гілляці і, надуваючи собі воло, переривчасто, наче з болем, кугукала.

— Ку-у-гу… Ку-у-гу…

Ніби скаржилась комусь на свою самотність.

— Бідна моя, — промовив до птиці Петро. — Може, й ти з Землі прилетіла?

Пташина повернула голову на звук і, здається, з цікавістю подивилася на людину. А тоді знову надула воло і почала квилити:

— Ку-у-гу… Ку-у-гу…

Сини Риби мовчки спостерігали цю сцену. Вони бачили, що Петро ворушить губами і то заглядали йому в рот, то дивилися на птаха, в якого надувалося воло. Мабуть, їх дивувала розмова людини з птахом. А Яворовича це зворушило до сліз, бо ось уже скільки він чує тут лише свій голос, лише свій. Та коли птиця із тим жалібним кугуканням лишилася десь позаду, тиша, німота здалася йому ще густішою, ще нестерпнішою. І Петро почав співати:

Знову цвітуть каштани,

Хвиля дніпровська б’є…

Молодість мила, ти щастя моє!

У словах пісні виливав свою тугу за Землею — зеленою, співучою планетою. До болю схотілося туди, на сонячні простори, до людей. «Літак… Де мій літак? — подумав, наче прокинувся Петро. — Скільки ж можна отут блукати? Досить!»

Торкнув синю руку одного із своїх супутників, зупинився і почав енергійно жестикулювати. Вони стояли мовчазні, як і дерева навколо. Тоді Яворович узяв плитку і намалював свого ракетоплана.

У відповідь на чотирьох великих плитках вони накреслили територію Країни Щитів, позначили селища Яворович нарахував їх більше двохсот. Виявилось, що він мусить побувати в кожному місті! Так вирішив отой сухорлявий венерієць з високим волоссям, який скінчив миром конфлікт між Петром і Синами Риби Хто він у них — вождь чи жрець, — Яворович так і не взнав. Та це й не має значення, головне, що його вказівки всі стараються виконати якнайретельніше. А він вирішив, що коли Могутній Гість і Добрий Захисник відвідає всі міста Країни Щитів і його побачить увесь народ, — отоді нарешті війна завершиться перемогою Синів Риби! Гість — їхній Брат: він зайшов у воду, щоб показати це і малює рибу, з якої вийшов.

Поглянув Петро на карту і тяжко зітхнув. Уже десятий день ходить він по країні, а відвідав лише п’ять містечок. Досі його бажання співпадали з бажанням гостинних господарів. Але обходити пішки таку величезну країну. Це треба принаймні рік! На «Астероїді» подумають, що він загинув, та й все рівно, хоча б і звістку їм подати, «Астероїд» не зможе так довго перебувати коло Венери, він мусить певного дня стартувати, а пропустить термін — не потрапить на Землю…

Що ж робити? Венерійські ліси поглинули ракетоплан, і Петро не зможе його знайти без допомоги Синів Риби. Знову сів і, поклавши на коліно плитку, почав малювати літака і пунктиром стежку до нього. Сини Риби мовчки подивилися на цей малюнок і… рушили вперед. Мусив і Петро йти. «Ех, коли б оце хоч мотоцикл! — подумав космонавт. — А то поки дійдеш…»

Почало темніти. Венерійці добре бачать і в темряві, а Петрові доводиться орієнтуватися по блідих люмінесцентних світлячках, що шнурами тягнуться вздовж стежки. Ліхтарем не користувався, бо яскраве електричне світло просто сліпить венерійців. які ніколи не бачили Сонця.

Глупої ночі прийшли вони до міста, розташованого на морському березі. їх зустріли при виході з лісу і повели до берега, де юрмився великий натовп.

  ВАЛЬПУРГІЄВА НІЧ

Хоч Петро вже й звик до мовчазності Синів Риби, але все-таки дивно бачити величезний натовп і не чути жодного звуку! Так, наче Петро стояв за товстою скляною стіною — рухи бачив, в голоси не пробивалися.

Коли Могутній Гість у супроводі воїнів підійшов ближче, увесь натовп, як одна душа, повернувся до нього спинами. Петро звичним рухом обернув обличчям до себе найближчого, і в ту ж мить обернулися всі. В темряві Петро бачив лише перші лави, за кілька кроків постатей не можна було розрізнити. І він уже в котре згадав земні ночі з їхнім ніжним, серпанковим світлом зірок і Місяця. Та навіть і без Місяця на Землі вночі все ж таки видно. А тут хоч око виколи — темрява стоїть стіною. А венерійці бачать, недарма ж у них такі побільшені очі. Хотілося присвітити ліхтарем — розпанахати темряву мечем голубого проміння. Але Петро боявся осліпити Синів Риби. Стояв і вдивлявся в темряву. І поволі перед ним проступила чудова картина.

Одяг венерійців почав світитися ніжним зеленкуватим світлом, а через те, що на ногах у них не було нічого,— світні спіралі ніби плавали в повітрі. Світилося і їхнє високе волосся — здавалося, над головами здіймаються промені. Коли ж Петрові очі трохи звикли, він почав бачити і відсвіти на обличчях, особливо в очах… «А може, в них очі самі випромінюють світло? — подумав, сідаючи на горбку. — Бідолахи, коли б вони мали голос та оце заспівали…»

В глибокій тиші рухались венерійці і, як спостеріг Петро, рух був не хаотичний, а злагоджений, відчувався певний ритм. Ось вони попарно подалися кудись по берегу і зникли в темряві. Біля Яворовича сиділи тільки ті, що прийшли з ним — четверо юнаків. Постаті їхні не світилися, Петро чув лише їхнє дихання. Але за кілька кроків він помітив одного місцевого венерійця, одяг якого не зеленів, а жеврів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций