Джон Варлі Натисніть “Введення” — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 14 июня 2016



- Ти не уявляєш, наскільки вони дурні. Без програм вони на будь-що не придатні. А от в що я дійсно вірю, так це в те, що влада буде належати людям, яким комп’ютери підкоряються. Вони вже захоплюють владу. Тому-то я комп’ютерами і займаюся.

- Я не те мав на увазі. Може, я неточно висловився.

Вона насупилася.

- Клюга дуже цікавила одна проблема. Він постійно стежив за тим, що робиться в лабораторіях, які займаються штучним інтелектом, і багато читав по неврології. Я думаю, він намагався знайти щось спільне…

- Між людським мозком і комп’ютером?

- Не зовсім так. Комп’ютери він уявляв нейронами. Клітинами мозку. - Вона показала рукою на свою машину. - Цій штуці або кожному іншому комп’ютерові до людського мозку - як до зірок. Комп’ютер не здатний узагальнювати, робити висновки чи винаходи. При гарному матзабезпеченні може виникнути враження, начебто він щось робить серйозне, але це ілюзія. Є таке припущення, що, мовляв, коли ми нарешті створимо комп’ютер, у якому буде стільки ж транзисторів, скільки нейронів у людському мозку, у нього з’явиться свідомість. Я особисто думаю, що це нісенітниця. Транзистор не нервова клітка, квінтильйон транзисторів будь-чим не краще, ніж дюжина. Отож, Клюг, схоже, дотримувався такої ж думки, і він почав шукати загальні властивості в нейронів і однобайтових комп’ютерів. Тому-то в нього будинку і повно різного споживацького мотлоху - всі ці “Trash-80″, “Atari”, “TI”, “Sinclar”. Сам він звик до значно потужніших машин. Це все для нього іграшки.

- І що він довідався?

- Схоже, нічого. Восьмирозрядна машина набагато складніша від нейрона, але все одно жоден комп’ютер не витримує порівняння з людським мозком. Якщо їх взагалі можна зпівставляти. Так, “Atari” складніше нейрона, але насправді їх важко порівнювати. Все одно, що напрямок з відстанню або колір з масою. Вони різні. Але є одна спільна риса.

- Яка?

- Зв’язки. Знову ж, тут все по-різному, але принцип той же. Нейрон зв’язаний з безліччю інших нейронів. Їх трильйони, цих зв’язків, і те, як передаються по них імпульси, визначає, хто ми такі, що ми думаємо і що пам’ятаємо. За допомогою такого от комп’ютера я теж можу зв’язатися з мільйонами інших комп’ютерів. Ця інформаційна мережа ширше людського мозку, вона містить більше даних, ніж все людство в стані засвоїти за мільйон років. Вона тягнеться від “Pioner-10″, що зараз десь за орбітою Плутона, до кожної квартири, де є телефон. За допомогою цього комп’ютера ти можеш одержати тонни відомостей, що колись були зібрані, але нікому було навіть глянути на них, часу не вистачало. І саме це цікавило Клюга. Стара ідея “критичної комп’ютерної маси”, коли комп’ютер знаходить свідомість, але він розглядав цю ідею під новим кутом. Може, вважав він, важливий не розмір комп’ютерів, а їхня кількість. Колись комп’ютери рахували на тисячі, тепер - на мільйони. Їх ставлять вже в автомобілі і у наручні годинники. В кожному домі їх кілька: від простенького таймера в мікрохвильовій духовці до відеоігор і комп’ютерних терміналів. Клюг намагався з’ясувати, чи можливо набрати критичну масу таким шляхом.

- І до якого висновку він дійшов?

- Не знаю. Він тільки починав роботу.

- Критична маса… На що це може бути схоже? Мені здається, повинен виникнути колосальний розум. Надзвичайно швидкий, майже всезнаючий. Всеосяжний. Майже богоподібний.

- Може й так.

- Але… чи захопить він над нами владу? Здається, я знову повернувся до того питання, з якого почав. Чи перетворимося ми в його рабів?

Вона надовго задумалася.

- Я не думаю, що ми того варті. Навіщо йому це? І потім, відкіля нам знати, що йому буде потрібно? Чи захоче він, щоб його обожнювали? Сумніваюся. Це скоріше з фантастичного фільму п’ятидесятих років. Можна говорити про свідомість, але що під цим терміном розуміти? Певно, амеби щось усвідомлюють, та й рослини теж. Можливо навіть, у кожного нейрона є якийсь свій рівень свідомості. Ми дотепер не знаємо, що таке наша свідомість, відкіля вона береться і куди іде, коли ми вмираємо. А вже застосовувати людські мірки до гіпотетичної свідомості, яка зародилася в глибинах комп’ютерної мережі, то і зовсім нерозумно. Я, наприклад, не уявляю, як воно може взаємодіяти з людською свідомістю. Не виключено, що воно просто не зверне на нас уваги, так само, як ми не помічаємо окремих клітин власного організму, або нейтрино, які пролітають крізь нас, або коливань атомів у повітрі.

Після цього їй довелося пояснювати мені, що таке нейтрино, і незабаром я вже забув про наш міфічний гіперкомп’ютер.



- А що це за капітан? - запитав я через якийсь час.

- Ти справді хочеш довідатися?

- Скажімо так, я не боюся довідатися.

- Узагалі ж він майор. Одержав підвищення. Тобі цікаво, як його звуть?

- Лізо, якщо не хочеш, то не розповідай. Але якщо хочеш, тоді мене цікавить, як він з тобою вчинив.

- Він не одружився зі мною. Ти це мав на увазі, чи не так? Він пропонував, коли зрозумів, що вмирає, але я його відговорила. Може, це був мій найблагородніший вчинок у житті. А може, найдурніший. Незадовго до падіння Сайгона я намагалася пробитися в американське посольство, але не зуміла. Про трудові табори в Кампучії я тобі вже говорила. Потім я потрапила в Таїланд, і, коли нарешті домоглася, щоб американці звернули на мене увага, виявилося, що мій майор все ще розшукує мене. Він і влаштував мій переїзд сюди. Я встигла вчасно - він вже умирав від раку. Я провела з ним усього два місяці, увесь час у лікарні.

- Господи! - У мене виникла жахлива думка. - Це через війну?

- Ні. У всякому випадку, не через в’єтнамську. Він був з тих, кому довелось побачити атомні вибухи в Неваді з близької відстані. Він не скаржився, але я думаю, він знав, що його вбиває.



Озборн з’явився через тиждень. Виглядав він якось приголомшено і без особливого інтересу слухав те, що Ліза вирішила йому розповісти. Узяв приготовлені для нього роздруківки і пообіцяв передати їх у поліцію. Йти не квапився.

- Думаю, я повинен повідомити це вам, Апфеле, - сказав він нарешті. - Справу Гевіна закрили.

Я не відразу зміркував, що Гевін - справжнє прізвище Клюга.

- Медексперт встановив самогубство вже давно, і якби не мої підозри і її слова, - він кивнув убік Лізи, - про передсмертну записку, я б закрив справу раніш. Але хоча б якихось доказів у мене нема.

- Це, певно, відбулося дуже швидко, - сказала Ліза. - Хтось помітив його, простежив, відкіля він працює, - цього разу Клюгу не пощастило, - і прикінчив його в той же день.

- Ви не вірите в самогубство? - запитав я в Озборна.

- Так. Але того, хто це зробив, навіть не буде в чому обвинуватити, якщо не з’являться нові факти.

- Я повідомлю вам, якщо дещо спливе, - пообіцяла Ліза.

- Отут є одна заковика, - сказав Озборн. - Тут вам працювати вже не можна. Будинок з усім майном надійшов у розпорядження влади округу.

- Про це не турбуйтеся, - м’яко вимовила Ліза.

Поки вона витрушувала сигарету з пачки (Ліза курила, коли дуже хвилювалася), всі мовчали. Вона запалила сигарету, затяглася, сіла, відкинувшись назад, поруч зі мною і подивилася на Озборна з зовсім непроникним обличчям. Озборн зітхнув.

- Не хотів би я грати з вами в покер, леді, - сказав він. - Що значить “про це не турбуйтеся”?

- Я купила цей будинок чотири дні тому. З усім, що в ньому є. І якщо я знайду що-небудь таке, що дозволить вам знову відкрити справу про вбивство, то неодмінно повідомлю.

Озборн був настільки ошелешений, що навіть не розлютився.

- Хотів би я знати, як ви це здійснили.

- Все законно, можете перевірити. За все сплачено. Влада вирішила продати будинок, я його купила.

- А що якщо я посаджу на розслідування цієї угоди своїх кращих людей? Може, вони відкопають ліві гроші? Або шахрайство? Що якщо я звернуся у ФБР, щоб вони теж цим зайнялися?

Ліза дивилася на нього зовсім спокійно.

- Будь ласка. Хоча, якщо чесно, інспекторе Озборн, я могла б просто вкрасти цей будинок і на додачу парк Гріффіт разом з автострадою, і не думаю, що ви зуміли б мене в чомусь викрити.

- Мені не подобається, що у ваших руках залишаються всі ці комп’ютерні штучки, особливо після того, як ви розповіли мені про їх можливості.

- Я і не очікувала, що вам сподобається. Але це тепер не по вашій частині, правильно? Будинок був конфіскований, місцева влада не зрозуміла, що в них у руках, і продала все цілком.

- Можливо, я зумію спрямувати сюди людей для конфіскації матзабезпечення. Там є докази нелегальних дій Клюга.

- Спробуйте, - погодилася Ліза.

Досить довго вони дивилися один на одного, не відводячи очей. Перемогла Ліза. Озборн втомлено потер повіки і кивнув, потім важко піднявся на ноги і пішов до виходу. Ліза загасила сигарету, і ми продовжували сидіти, прислухаючись до звуку кроків Озборна, які доносились через двері.

- Мене дивує, що він здався так легко, - сказав я.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций