Барка Василь Костянтинович Жовтий князь — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 13 июня 2016



Сипав проз стіни станції, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку до ребер матерів і дітей.

— Знаєте, чия воля виконується через отих? — показав дідок на розпорядчиків.

— Чия? Партійний цар — їх воля.

— А через нього чия?

— Світової корчми. Повно золота і чортів.

— А далі?

Мирон Данилович мовчить, і дідок, спочутливе глянувши на нього, підказує відповідь:

— Звіра!

— Звіра?. Якого звіра?

— Того, що в злій збиранині твориться. Але напроти нього, з багатьох теж, церква згуртована, як великий голуб. Вороги ж її складаються в подобництві звіра: він з дна морського виходить, це — з життя народів, де всякі хвилі котяться. Виліз він з багна в образі компартії,— зразу кинувся на сім’ї людські; розриває їх, бо сказано — звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає — кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, виклинатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів — огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі… Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі ходить.

— Це ж ми бачимо!

— Бачимо це, а не видно нам, що князь і пан цього сидить близько на престолищі… Він не в пеклі: там горяч і туди вкинуть його в судний день. Тепер же ширяє під небесами — в воздусі, так названо простір між небесами і земним світом, інший простір, ніж повітряний і зірковий. Там нічого нема. Страшне море грозиться з марюками: стрічає кожну душу — зараз по смерті людини. Тільки вкріплені серцем до Церкви врятуються з прірви: однаково, чи православні, чи з других приходів. Тут, між нами. Церкві дано силу — зібрати всіх добрих, в останні часи спасіння. Держіться твердо, бо сказано: хто вірний до смерті, одержить вінець життя. В годину скорбі смертної відновіть правду перед очима! Ну, пора: потяг біжить.

Мирон Данилович був забраний всією думкою в пояснення дідкові, рішучі і гострі, що аж обпікали голосом і вражали баченою височінню. Он воно! — мов двері розчинились перед зором. І вжахнула вселенська безодня, перед якою душа втішиться думкою тихою і висвобідною — про порятунок, дужчий за смерть.

Прибув потяг; почалась веремія коло приступців. 11

Хуртовина не вгавала цілий день і цілу ніч, замітаючи навкруги: все — біле і обпорошене, мов димить. Коли вщухла, зоставила пустелю з морозним пилом, що закрив землю з поживними корінцями.

В хаті німо і всім така зимність, як в могилі: не від самого нетоплення, коли стіни вихолодніли, але також від занепалості, з голоду.

Дров мало: зосталось трохи дощок і трохи хмизу в підпіччі, треба берегти, щоб юшку зварити, бо діти зовсім охлянуть без теплого.

Кожне терпить про себе і конає мовчки. Бабуся занедужала: лежить на холодній печі, не може руки підвести.

Діти, забувши про свою біду, припадають до її плеча; беруть її зморщені стемнілі руки в свої долоні і до обличчя собі тулять. Бояться говорити голосно, щоб не хвилювати її.

Дарія Олександрівна вкинула в горщик жмінку пшона: від рештки, якої вистарчало — хоч трохи зварити і посьорбати з миски двічі на день.

В сараї знайшла купку поколотих тонких пеньків і стару солому, а зовні, під стіною, відтрусила з снігу соняшничиння. Витягла розхитані кілки з решток тину; порубані, підуть в піч.

Через день, це було вранці, Дарія Олександрівна згадала: близько самого прислону над струмком, зосталися невиконані бурячки. Як вона про них забула? — можна зварити борщ і недужій поможеться.

З лопатою пішла на грядку. Відгрібши сніг, копає мерзлу землю і вибирає бурячки. Все дрібна дрібнота і небагато, на один раз в чавуні зварити. Пальці змерзли, аж зашпори заходять; довелося снігом розтирати. Несла в відерку здобич і думала: всі дома зогріються і повеселішають.

Вернулася в хату і починає перемивати бурячки. Менші діти сидять на полу, закутані — хто собі яку лахмітину забрав, і стежать мамині рухи; старший на ліжку, ніби спить, хоч тільки очі заплющив.

Дарія Олександрівна хотіла врадувати стару.

— Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогодні легше?

Немає відповіді.

«…Мабуть, мама сплять»,— подумала так і знов порається з бурячками; а зауважила, що якась незвична тиша на печі,— нервами відчула: це не так, як завжди. Здається, дивна відсутність настала в хаті. І це відчуття все наростало і все дужче непокоїло Дарію Олександрівну. Вона злізла на піл і підійшла до печі; тихо, тихо питає, аби не розбудити, якщо стара спить, але, коли не спить, щоб почула.

Тишина.

Прихилилася тоді Дарія Олександрівна — глянула в обличчя старій, і враз такий страх і біль обгорнув всю істоту її, що вона нестрималася і розпачливо скрикнула: «Мамо!.»

Перед нею лежала стара з закритими очима, такими глибоко запалими і темними в заглибинах! — а застиглий рот був трішки відкритий.

Взяла її руку Дарія Олександрівна: холодна рука! Безживна, ніби сама кістка в рукаві.

Тоді жаль з гіркою образою за оце життя, закінчене в нещасті, але все праведне, все світле,— поранив, дуже поранив серце. Була їм стара, як великий янгол: тільки ними жила і для них була в неї вся думка і праця.

Дарія Олександрівна мовчить біля печі, а сльози біжать, біжать неслухняні, одна по одній — ніщо не спинить їх, тільки часом судома струсить груди і плечі; і нічого не бачать очі за плачем. Лише чує вона, що діти всі збилися біля неї і менші квилять.

Коли втихли менші, видно було: вони налякані; і говорили тихо, шелестіли, як пташенята.

«…Бубуся мертва», — потім повторювали, не то переконуючи самі себе, не то питаючи маму.

Дарія Олександрівна спорядила стару на відхід і, з поміччю старшого сина, перенесла через сіни — на стіл, в другу хату, що стояла останнім часом зачинена. Так і говорили, як треба було зайти туди: «в другу хату», хоч то тільки половина житла.

— Андрійку! — наказує пошепки мати. — Піди принеси свічку: вона в скриньці, і сірники — на карнизі.

Приніс хлопець, що мати звеліла. От, горить свічка в руках бабусі, кидаючи блідий посвіт на обличчя, що так пожовкло і вкрилось тінню, так схуднуло і запалося. Сама шкіра вкриває череп. Але вираз був спокійний. І навіть здавалося: ледве помітний відтінок врочистості оповив обличчя.

— Моліться за бабусю, щоб Бог прийняв у Царство! — просить мати, стримуючи плач і з зупинками вимовляючи слова.

Послухалися малі, посхиляли чола: шепчуть, хто як уміє.

— А тепер ідіть, мої любі, я сама побуду коло бабусі! Чує мати, як вони перейшли через сіни в світлицю і двері зачинили.

Видається їй — тут стара десь і глядить невидимо, з нею говорити можна: почує, коли проказати.

— Мамо!—втишуючи серце, просить вона.—Я знаю: ви нас любили і все для нас віддали, собі не взяли нічого; ми такі винні перед вами, дуже винні, не пам’ятайте, чим ми вразили!

Дарія Олександрівна присіла долі, притулилася головою до дошки стола і знов так гірко і невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос, щоб діти не почули: ніби струмок залив обличчя; поки притихла.

Підвелась і стояла, закривши обличчя долонями і хитаючи головою в відчаї.

Витерла сльози і підождала, поки очі висохнуть — не хотіла, щоб діти бачили.

Виходячи, погасила свічку в руках покійнички, бо впастиміг огонь і запалити одежу.

Того дня в хаті німо було, як ніколи; майже і не говорилося нічого. Тільки коли мати посилала Миколу по воду, то докладно розповідала, як треба обережно ходити коло колодязя, де стало слизько, бо можна впасти і скалічитись.

І все остерігала дітей, нехай так багато не п’ють. Вони надто вчащали до цинкового відра з водою, що стояло на лаві, коло самого вікна — першого від дверей, і, набираючи глиняним кухлем, жадібно припадали.

— Здержуйтесь! — казала їм, коли до кухля підходили.— Не треба зайвого, бо ноги пухнутимуть. Бачили, як вулицею помалу люди ходять? Воду п’ють надміру, і ноги припухли; декому вже — наче колоди, ганчір’ям обкутані: їх важко переставляти. Опухлі ноги швидко обморожуються, їх треба добре обмотувати в лахміття і зверху мотузками обкручувати. Нащо вам того лиха? Здержуйтесь!.

Їли борщ — бабусин стілець стояв біля стола.

Цієї ночі недовго спали. Дарії Олександрівні привиділося, що десь її чоловік гинув: та провістка пронизала їй груди, мов спис, і прогнати вдалося тільки різкими зусиллями душевними, як закляттям.

Діти питали, чи тато скоро вернеться; були якісь налякані,— їй здалося, що вгадали її страх. І хоч їх переконувала, вони враз, мов покарані, принишкли. Олена зовсім стала схожа справді на тінь: ручки тонкі, як соломинки.

А найстарший, похилившись на ліжко, неначе від втоми, але не хвороби, промовив:

— Я так лежу, як бабуся.

Мати на нього руками замахала з тривоги, від якої світ їй стемнів:

— Мовчи, що ти кажеш!

Він не відповідав і не сперечався: сказав, що мав на думці, і лежав тихо; видно, мав знання про свій час. Губи темні, мов запеклися. Аж чорно в кутках очей, при переніссі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций