Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Дві Вежі — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 12 июня 2016



На заході лежав дрімливий, безформний світ, сповитий нічними тінями. Повільно проступали денні барви: зеленим позначилися неозорі луги, білими смугами туману - ріки; ліворуч, ліг за тридцять, горіли бла^ киттю та багрянцем Білі гори, а вічні сніги на їх вершинах розрум’янила зоря,



- Там Гондор, - тихо сказав Арагорн. - Як я мріяв повернутися туди… Але чи ще прийдуть щасливі часи? Зараз дорога відводить мене геть…



Гондор, Гондор!



Поміж горами і морем вічним



Західний вітер співає, і Білого древа світло



Падає срібним дощем у садах королівських прадавніх…



Де ж ти, твердине незламна, крилатий вінець державний?



Чи віднайдуть люди Біле древо у сяйві зір?



Чи лише західний вітер мандрує від моря до гір?..



- Ну, досить, - обірвав він сам себе й повернув на північний захід, куди кликав його обов’язок.



Хребет круто падав униз прямо з-під ніг; кількома кроками нижче широкий, посічений тріщинами уступ обривався стрімко в безодню. Це й була Західна стіна Рохану, тут закінчувалися гори Емін-Мейл, а внизу, скільки сягало око, розстилались землі повелителів коней.



- Знову орел! - крикнув раптом Леголас, вказуючи у бліде небо над головою. - Він дуже високо, прямує, здається, на північ… Погляньте, летить стрілою!



- У мене очі не такі гострі, - сказав Арагорн. - Я нічого не бачу. Мабуть, і справді високо летить. Чи не його я помітив учора зі Сторожового поста? Цікаво, кому й які вісті він несе… Проте я добре бачу рух на рівнині!



- Великий піший загін на марші, - підтвердив Леголас. - Хто такі - не розрізню, до них звідси щонайменше дванадцять ліг.



- Тепер не треба дотримуватися слідів, - сказав Гім-лі. - Знайдемо найкоротший спуск, та й годі.



- Навряд чи знайдеться стежина коротша за ту, що обрали орки, - заперечив Арагорн.



Шлях орків позначали прикмети шаленого поспіху: кинуті торби з-під харчів, погризені шкоринки, чорне лахміття, підбитий залізом чобіт… Сліди вели краєм уступу, потім униз ложем швидкої холодної річки; подолавши її, поріділий загін [14] Хранителів вступив у межі Роханської марки. Річка, вириваючись на волю, уповільнювала тут свій біг і губилася в буйних заростях чорнобилю й лопухш; лише тихий плюскіт видавав її рух до драговин далекої Долини енгів.



Зима лишилася за горами. Від самого підніжжя Західної Стіни аж до обрію колихалося море густих трав з теплим духом весняних соків. Леголас глибоко дихав, наче поспішав надихатись про запас.



- Травами пахне! - щасливо повторював він. - Це солодше за будь-який сон! Біжімо швидше вперед!



Вони побігли вервечкою, наче хорти по свіжих слідах. Орки проторували широку стежку, молода трава лежала чорна, розчавлена. Раптом Слідопит підніс руку, зупинив загін і поспіхом завернув праворуч: від стежки відокремився ланцюжок маленьких слідів босих ніг. Подекуди поверх них пройшлися важкі чоботи - втікача наздогнали й повернули. Там, де боковий слід обірвався, Арагорн підняв щось із трави та приніс друзям.



- Тут пробіг гобіт. Мабуть, Пін, бо він менший за Меррі. Дивіться!



- Застібка від ельфійського плаща! - разом вигукнули Леголас і Гімлі.



- Листя з дерев Лоріену саме по собі не падає. І цей листок загублено не випадково!



- Отже, хоча б один гобіт живий, не втратив здорового глузду і в змозі бігати, - сказав Гімлі. - Ми стараємося недарма. Чудово!



- Тільки б напіврослик не поплатився за свою сміливість, - зітхнув Леголас.- Серце холоне, коли подумаю, що наших лагідних, веселих гобітів тягнуть на прив’язі, немов худобу…



Сонце підбилося до зеніту, потім почало схилятися на захід. З боку моря слабкий вітер пригнав перисті хмари, але й вони швидко відпливли. Сонце торкнулося обрію. Довгі тіні виросли за плечима бігунів і потяглися до сходу. Троє Хранителів не затримувались ані на хвилинку. Закінчувалась перша доба після загибелі Боромира, а орки все ще були далеко попереду. їх навіть не було видно, хоча пласка рівнина була відкрита аж ген до крайнеба. Коли запала темрява, Арагорн оголосив привал; вершини [15] Західної міни, де друзі стояли на світанку, віддалилися на дванадцять ліг.



T;-Якщо будемо всю ніч відпочивати, а ті не затримуватимуться, нам їх вже не наздогнати, - сказав Леголас.



- Ну, без перепочинку навіть орки навряд чи обійдуться,– заперечив Гімлі.



-^- Орка не люблять виходити на відкритий простір при денному світлі, але ж нині насмілились! Тим паче не витрачатимуть вони ніч на відпочинок. .’-г - А як ми вночі знайдемо сліди?



- Вони ведуть прямо на північ, досі нікуди не відхилялися, - наполягав Леголас.



-^ Припустимо, я зумів би знайти слід і вночі, - сказав Арагорн. - Але якщо все ж таки ми розминемося або зграя надумає кудись завернути, повернення до стежини забере набагато більше часу. Хоча, наскільки я розумію, орки Білої Руки взяли верх та ведуть компанію до Ізенгарда.



- Було б необачно покладатися на це, - зауважив Гімлі. - Невже в темряві ми знайшли б застібку Піна?



- Та, мабуть, після цього випадку орки подвоїли пильність, - сказав Леголас. - А полонені напевне виснажені. Вони не намагатимуться втекти, доки не сподіваються на допомогу. Як саме допоможемо, гадати рано, снершу їх наздогнати треба…



- Послухайте-но, - розсердився Гімлі. - Я не новачок серед мандрівників і не найслабкіший серед своїх родичів, однак і мені навряд чи вдасться добігти до Ізенгарда, не переводячи дуж У мене теж серце щемить, коли б моя воля, я б ані хвилини не чекав. Але зараз треба перепочити…



.— Куди не кинь - то все клин, - сказав Слідопит. - То що ж ми вирішуємо?



- Ти ведеш нас, - відповів Гімлі, - ти найдосвідчені-ший серед нас. Тобі й вирішувати.



- Серце моє рветься вперед, - сказав Леголас. - Але я тут не один. Як скаже Арагорн, нехай так і буде.



- Дарма ви на мене покладаєтесь, - похмуро промовив Арагорн. - 3 тих пір, як ми пропливли повз Кам’яних гігантів, що б я не вирішував, усе виходить боком…



Він довго вдивлявся в густу темряву, повертаючись на захід, на північ.



- Йти не можна, - сказав він нарешті. - 3 двох лих гірше - не помітити якийсь знак. Якби місяць був яскравішим [16] - тоді інша справа, але він зараз у першій чверті сходить пізно і світить слабко. :



- До того ж ще й небо вкрите хмарами, - додав Гімлі. - Шкода, що Володарка Лоріену подаруваласвітиль> ник тільки Фродо… Н



- Тому, хто отримав Світильник ельфів, він більше знадобиться, - сказав Арагорн. - У нього в руках доля Середзем’я. Нам випала лише мала частка великої спра - : ви. Може, ми з самого початку приречені на поразку, і мій вибір, правильний чи ні, небагато може змінити. Давайте хоча б відпочинемо як слід.



Він ліг прямо на траву й миттю заснув, уперше після ночівлі біля Тол-Брандіра. По кількох годинах він примусив себе прокинутися. До світанку було ще далеко; Гімлі міцно спав, але Леголас уже прокинувся.



- Вони дуже, дуже далеко, - стурбовано шепнув він Арагорну. Потім, нахилившись, потрусив гнома за плече:



- Вставай, Гімлі! Час іти. Слід холоне…



- Ще темно, - пробурмотів Гімлі, підводячись. - Навіть ти, Леголасе, і навіть з горба, якби тут були горби, нічого не побачиш, доки сонце не зійде.



- Боюсь, їх тепер із горба не побачиш, ані при сонці, ані при місяці…



- Коли очі безпорадні, використуємо вуха, - сказав Арагорн. - Під орками земля стогне…



Він ліг на траву, притиснув вухо до землі й лежав так дуже довго. Гімлі стурбувався, чи не зморив бува Слідопита сон. Надходив ранок, тьмяне світло линуло зі сходу й повільно розпливалося поміж небом та землею. Коли Арагорн нарешті підвівся, друзі змогли роздивитися, як змарніло і поблідло його обличчя й яку тугу приховують очі.



- Незрозумілий, невиразний відгомін. На багато миль навколо нікого немає. Тупіт орків ледве чути. Зате чітко лунає стукіт копит - схоже, я чув його ще уві сні. Якісь коні мчать на захід. Хотів би я знати; що там відбувається!



- Тоді йдемо, - сказав Леголас.



Почався третій день гонитви. Під хмарами й під сонцем, то швидким кроком, а то й бігцем рвалися друзі вперед, лише зрідка обмінюючись словом. Тривога дошкуляла їм сильніше, ніж втома. Ельфійські плащі, прийнявши колір степових трав, ховали мандрівників від чужих очей, ельфійські хлібці - г - маленький шматочок зазвичай з’їдали [17] на бігу - підкріплювали їхні сили, і вони подумки дякували Володарці Лоріену.



Цілий день сліди йшли прямо на північний захід. Надвечір рівнина почала слабко вигинатися; як і раніше гола, без жодного деревця, вона плавними хвилями підходила до невисоких круглих пагорбів. Сліди орків вели туди, сильніше забираючи на північ, не такі чіткі, як раніше - грунт тут був твердішим, а трава рідшою. Далеко зліва звивалася срібною ниткою Ентула. І щце ані душі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций