Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 31 мая 2016



А особливо тут, на цьому фото. Лейтенант став придивлятися до фотографії. Вигляд у нього був явно невдоволений, наче він аж ніяк не схвалював, що місіс Сілсберн - цивільна особа, та ще й жінка,- попросила його це зробити. [220]



- Мюріел,- сказав він коротко.- На цьому фото вона схожа на Мюрієл. Таке саме волосся і все інше.



- Щира правда! - вигукнула місіс Сілсберн і повернулася до мене.- Щира правда,- повторила вона.- Валі доводилося бачити Мюрієл,? Чи ви бачили її, коли вона скручує своє волосся гарним валиком…



- До сьогодні я ніколи не бачив Мюрієл,- сказав я.



- То повірте моєму слову,- сказала місіс Сілсберн, значливо стукаючи по фотографії вказівним пальцем.- Ця дитина могла бути двійником малої Мюрієл. Вона схожа на неї, як викапана.



Віскі поступово забивало мені памороки, і я ніяк не міг збагнути це твердження в цілому, а тим більше зробити з нього всі можливі висновки. Я пішов до кавового столика - мабуть, простуючи трохи прямолінійно,- і знову заходився струшувати кухоль із “колінзами”. Дядько батька нареченої спробував був привернути мою увагу, щоб привітати мене з поверненням, але я саме зосереджено міркував над тим, що Мюрієл буцімто схожа на Шарлоту, і не відповів йому. До того ж голова моя наморочилася. Мене пойняло бажання - якому я не піддався - струшувати кухоль, сидячи на підлозі.



Хвилини за дві, коли я почав наливати коктейль у склянки, місіс Сілсберн звернулася до мене з запитанням. Воно пролунало в кімнаті, як пісня, так мелодійно вона його вимовила.



- Чи зручно буде спитати про ту лиху пригоду, що її згадувала місіс Бервік? Я маю на увазі дев’ять швів, про які вона казала. Як це сталося? Ваш брат ненароком штовхнув її чи як?



Я поставив кухоль, що здавався мені надзвичайно важким та незручним, і подивився на неї. Дивна річ: хоча в голові мені злегка наморочилося, віддалені предмети і не думали розпливатися в моїх очах. В усякому разі місіс Сілсберн, що стояла на тім боці кімнати, вимальовувалась аж надто чітко.



- А хто така місіс Бервік? - спитав я.



- Моя дружина,- відповів коротко лейтенант.



Він придивлявся до мене, наче член одноосібного комітету, що мав на меті вияснити, чому я так довго готував трунок.



- О, авжеж,- сказав я.



- То це була лиха пригода? - допитувалася місіс Сілсберн.- Він зробив це ненароком, правда ж?



- О боже милостивий, місіс Сілсберн! [221]



- Прошу? - холодно мовила вона.



- Даруйте. Не зважайте на мене. Я трохи захмелів. Хвилин п’ять тому на кухні я хильнув зайвого…- Тут я змовк і рвучко обернувся. На не засланій килимом підлозі холу залунала знайома важка хода. Кроки швидко наближалися - ніби насувалися на нас,- і за мить до кімнати вскочила свашка. Вона не дивилася ні на кого зокрема.



- Нарешті мені пощастило до них додзвонитися,- заявила вона. її голос був на диво знебарвлений, без жодних ознак курсиву.- Цілісіньку годину витратила.- Обличчя в неї так розчервонілося, що, здавалося, от-от спалахне.- Воно холодне? - спитала вона й одразу ж, не чекаючи відповіді, підійшла до кавового столика, взяла склянку, що я хвилину тому налив до половини, і жадібно її вихилила.- Зроду ще не бувала в такій спекотливій кімнаті,- мовила вона між іншим і поставила порожню склянку. Потім узяла кухоль і, гучно подзвонюючи кубиками льоду, знову налила собі півсклянки.



Тим часом місіс Сілсберн опинилася біля столика.



- Що вони сказали? - нетерпляче запитала вона.- Ви розмовляли з Руею?



Свашка спершу ковтнула коктейлю.



- Я розмовляла з усіма,- похмуро відповіла вона, ставлячи на столик склянку і роблячи притиск на слові “усіма” з властивим їй, проте, невмінням справити драматичний ефект. Вона глипнула спершу на місіс Сілсберн, потім на мене, потім на лейтенанта.- Можете заспокоїтися. Все склалося якнайкраще.



- Що ви маєте на увазі? Що сталося? - гостро запитала місіс Сілсберн.



- Те, що я вам сказала. Молодий уже не боїться тягара щастя.



Свашка знову вдалася до своєї звичної інтонації.



- Як це так? З ким ви розмовляли? - запитав лейтенант.- Ви розмовляли з місіс Федер?



- Кажу вам, я розмовляла з усіма. З усіма, крім соромливої нареченої. Вона втекла з нареченим. Скільки цукру ви поклали в цю штуку? - роздратовано спитала вона, повертаючись до мене.- На смак вона точнісінько наче…



- Втекла? - перепитала місіс Сілсберн, прикладаючи до горла руку.



Свашка зиркнула на неї.



- Заспокойтесь-бо, голубонько,- порадила вона.- Не треба вкорочувати собі віку. [222]



Місіс Сілсберн сіла інертно на канапу, якраз поряд зі мною. Я пас очима свашку, і, очевидячки, місіс Сілсберн пішла за моїм прикладом.



- Мабуть, коли вони вернулися додому, він чекав їх у помешканні. Отож Мюрієл умить спакувалася, і вони удвох одразу ж виїхали.- Свашка артистично знизала плечима, знову взяла склянку й допила коктейль.- У кожному разі всіх нас запрошують на гостину, чи як воно там називається. Адже молодий з молодою вже виїхали. Там зібралася сила людей. Усі такі веселі - я чула по телефону.



- Ти, кажеш, розмовляла з місіс Федер. Що вона тобі говорила? - спитав лейтенант. Свашка загадково похитала головою.



- Вона трималася чудово. Боже милий, яка то жінка! Вона балакала цілком нормальним тоном. Як я висновую з її слів, цей Сімор обіцяв звернутися до психоаналіста, щоб той його привів до ладу.- Вона знову знизала плечима.- Хтозна, може, все складеться на краще. Я так заморочилася, що вже не можу думати.- Вона повернулася до чоловіка.- Ходімо. Де твій картуз?



Не встиг я отямитися, як свашка, лейтенант та місіс Сілсберн попростували до дверей, а я, виконуючи обов’язки господаря, подався слідом за ними. Мене вже помітно погойдувало, але що жоден з них не повернувся, то, гадаю, вони не зауважили мій стан.



Я почув, як місіс Сілсберн спитала свашку:



- Ви збираєтеся завітати до них чи як?



- Не знаю,- відповіла та.- Якщо ми зайдемо, то лише на одну хвилинку.



Лейтенант натиснув кнопку ліфта, і всі три застигли, втупившися в очко індикатора. їм наче одібрало мову. Я стояв за кілька футів на порозі, дивлячись немов крізь, воду. Коли ліфт прибув, я голосно сказав “до побачення”. Три голови повернулися до мене як по команді.



- До побачення,- гукнули вони, і, коли дверцята зачинилися, свашка крикнула: - Дякую за коктейль!



Я вернувся до кімнати дуже непевними кроками, силкуючись добром чи злом розстебнути свою гімнастерку. Мою появу бурхливо привітав гість, який залишився і про якого я забув. Побачивши мене, він підняв свою майже повну склянку і заходився нею буквально вимахувати. Він [223] кивав мені головою і широко усміхався; наче тішачись тим, що нарешті настала уроча радісна мить, яку ми так довго очікували. Я відчув, що цього разу не можу відповісти рівноцінними усмішками, проте, пам’ятаю, поплескав його по плечі. Потім я важко сів на канапу і зрештою таки розстебнув свою гімнастерку.



- Невже у вас немає власної хати? - спитав я його.- Хто вас доглядає? Голуби в парку?



У відповідь на ці провокаційні запитання мій гість почав ще завзятіше вимахувати склянкою, наче то був пивний кухоль, показуючи, що п’є на моє здоров’я. Я заплющив очі і ліг горілиць на канапу, поклавши й ноги. Але від цього кімната пішла кругом. Тоді я сів і поставив ноги на підлогу. Зробив це я так раптово і так погано скоординував рухи, що заледве не втратив рівновагу і схопився рукою за кавовий столик. Хвилини зо дві я сидів, схиливши на груди голову і заплющивши очі. Потім, не встаючи, сягнув рукою по кухоль з “Томом Колінзом” і налив у склянку коктейлю, так що трунок хлюпнув на столик і на підлогу разом з шматочками льоду. Ще кілька хвилин я посидів, тримаючи повну склянку, але не підносячи до рота, тоді поставив у мілку калюжу на кавовому столику.



- Хочете знати, як Шарлота дістала ті дев’ять швів? - спитав я раптово цілком звичайним, як мені здавалося, голосом.- Ми відпочивали біля озера. Сімор написав листа Шарлоті, запрошуючи її до нас у гості, і мати зрештою її відпустила. Це сталося так: одного ранку вона присіла серед алеї погладити кішку Бу-Бу, а Сімор шпурнув у неї каменем. Йому було дванадцять років. Оце і все. Він пошпурив каменюку, бо дівчинка видалася йому нестерпно гарною, сидячи посеред алеї з кицькою Бу-Бу. Боже милий! Та про це знали всі: я, Шарлота, Бу-Бу, Уейкер, Уолт, вся наша родина.- Я втупився в попільницю.- Шарлота йому й словом за те не згадувала. Жодним словом.



Я підвів очі на свого гостя, чекаючи, що він сперечатиметься зі мною, назве мене брехуном. Звичайно, я брешу. Шарлота так і не зрозуміла, чому Сімор шпурнув ту каменюку. Та гість і не думав зі мною сперечатися. Навпаки, він усміхнувся мені підбадьорливо, наче все, що я міг сказати з цього приводу, він збирався сприймати, як щиру правду. Та я встав і вийшов з кімнати. Пам’ятаю, дорогою до дверей мені спало на думку вернутися і підняти два кубики льоду, що лежали на підлозі, але це здалося мені страшенно важкою справою, отож я подався в хол. Минаючи [224] двері кухні, я зняв свою гімнастерку - здер її і кинув на підлогу. В той мент я вважав, що це саме те місце, де я завжди скидаю свій верхній одяг.



У ванній я довгенько постояв над кошиком на білизну, сперечаючись сам з собою, брати чи не брати Сіморів щоденник і читати його знову. Не пам’ятаю, які я висував докази за і проти, але зрештою я таки відчинив кошик і витяг щоденника. Знову я примостився на краєчку ванни і гортав сторінки, поки дійшов до останнього запису:



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций