Джером Девід Селінджер Френні — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 15 мая 2016



І коли я грала, то після вистави, опинившись за лаштунками, ненавиділа саму себе. Ох, всі ці егоїсти, що бігають по театру, такі вдавано співчутливі й уважні! Треба цілувалися з ними всіма й ходити з лицем, вимазаним чужим гримом, а потім намагатись бути надзвичайно [257] природною і зберігати приятельський тон, коли колеги приходять до тебе за лаштунки. Я просто ненавиділа себе… Та що найгірше - я навіть соромилася грати в деяких виставах. Особливо з репертуару останнього літа.- Вона поглянула на Лейна.- В мене завжди були гарні ролі, так що не дивись так на мене, річ не в тім. Розумієш, я б соромилась, якби хтось, кого я поважаю,- наприклад, мої брати,- прийшли та почули, як я виголошую деякі репліки з моєї ролі. Я навіть писала, кому не приходити на виставу.- Френні знову замислилась.- Виняток становить хіба що роль Пегін, яку я грала в “Зальотнику” торік улітку. Гадаю, глядачі могли б дістати справжнє задоволення, якби отой дурень, що грав головну роль, не псував усього. Він був такий солодкавий. О боже, який же він був солодкавий!



Лейн нарешті розправився зі своїми слимаками. Він сидів, свідомо прибравши незворушного вигляду.



- Але ж у всіх рецензіях його хвалили. Пам’ятаєш, ти сама мені їх прислала?



Френні зітхнула.



- Так. Це правда, Лейне.



- Боюсь, ти не розумієш мене. Річ у тім, що ти вже з півгодини говориш так, ніби ти єдина в світі людина, обдарована здоровим, критичним розумом. Якщо кілька відомих критиків зійшлися на думці, що твій партнер грав добре, то, може, так воно й було, а твоя оцінка хибна. Таке тобі не спадало на думку? Знаєш, тобі ще бракує зрілого…



- Він грав чудово - як на актора, що має лише талант. Але щоб грати ту роль справді мистецьки, треба бути генієм. Треба, й край. І тут я не можу нічим зарадити.- Вона трошки згорбилась і, ледь розтуливши вуста, поклала руку собі на тім’я.- У мене наморочиться голова, і взагалі я почуваю себе якось дивно. Розуму не приберу, що це зі мною.



- Ти вважаєш себе за генія? Френні прибрала руку з голови.



- О, Лейне. Будь ласка, не говори так зі мною.



- Але ж я не хотів сказати нічого…



- Я знаю тільки, що в мене паморочиться голова,- перебила Френні.- Я вже зовсім хвора від усіх цих “я”. І від свого власного, і від чужих. Я просто хвора від усіх отих типів навкруг, що хочуть чогось доскочити, чимось неодмінно вирізнятись, бути надзвичайно цікавими. Це бридко, бридко. Хай хто що хоче говорить, а я знаю своє. [258] Лейн звів брови і випростався у кріслі, щоб надати ваги своїм словам.



- А може, ти просто боїшся конкуренції, як ти гадаєш? - спитав він із награним спокоєм.- Я не дуже розуміюсь на цих матеріях, але міг би закластися, що добрий психоаналітик - я маю на увазі когось справді компетентного - напевне підтвердив би це…



- Ні, я зовсім не боюся конкуренції. Зовсім навпаки. Хіба ти не бачиш? Я боюся, що сама прагну суперництва, ось що мене лякає. Тому я й покинула акторський відділ. Саме тому, що в мене така жахлива схильність перейматися чужими цінностями, тому що я люблю, коли мені аплодують, мною захоплюються. А це погано. Я соромлюся цього. Мені гидко. Я гидка сама собі, що не маю відваги бути просто людиною. Я гребую собою і всіма тими, хто пнеться справити на інших сильне враження.- Вона замовкла, схопила склянку з молоком і піднесла її до рота.- Так і є,- мовила вона і поставила склянку на стіл.- Це щось нове. Щось сталося з моїми зубами. Вони цокотять самі собою. Позавчора я мало не відкусила шматок склянки. Може, я вже зовсім збожеволіла і навіть сама про це не здогадуюсь?



З’явився кельнер із жаб’ячими ніжками й салатом для Лейна. Френні машинально глянула на нього. Він і собі поглянув на її неторкнутий сандвіч з курчам і спитав, чи молода леді часом не хотіла б замовити чогось іншого. Френні подякувала й відмовилась.



- Просто я повільно їм,- сказала вона.



Кельнер, немолода вже людина, здавалось, помітив її блідість та спітніле чоло, вклонився і відійшов.



- Може, ти скористаєшся цим? - несподівано запропонував Лейн. Він тримав у руці акуратно згорнутий білий носовик. Голос його бринів співчутливо й лагідно, всупереч настійливому намаганню надати йому холодного, ділового тону.



- Але навіщо мені хустинка?



- Ти пітнієш. Тобто у тебе трохи спітніло чоло.



- Справді? Який жах! Вибач…- Френні розщібнула свою торбинку і почала гарячково в ній порпатись.- Десь тут у мене полотняна хустинка.



- Ради бога, візьми мою. Яка, в біса, різниця?



- Ні. Я-люблю твій носовичок і не стану витирати ним свій піт,- відповіла Френні. її торбинка була напхом напхана. Для зручності вона почала викладати деякі речі на скатертину, ліворуч від тарілки з непочатим сандвічем.- [259]



- Ось вона,- нарешті сказала дівчина. Подивилась у Дзеркальце пудрениці й швидким легеньким рухом витерла чоло хустинкою.- О боже! Справжня мара. І як ти тільки мене терпиш?



- Що то за книжка? - поцікавився Лейн.



Френні мало не підскочила. Вона поглянула на столик, де височіла безладна купка речей з торбинки.- Яка книжка? - перепитала вона.- А-а, оця? - Вона схопила оправлений полотном томик і вкинула його назад у торбинку.- Пусте, книжечка, я взяла її почитати в потязі.



- Дозволь поглянути. Про що вона?



Френні ніби й не чула його. Вона знову відкрила пудреницю і кинула ще один швидкий погляд у люстерко.



- О боже! - зітхнула. Потім швидко склала назад у торбинку дріб’язок, щойно викладений на стіл,- пудреницю, гаманець, рахунок з пральні, зубну щіточку, пачечку аспірину і позолочену паличку розмішувати напої.- Не знаю, чому я завжди ношу з собою цю дурну паличку,- буркнула вона.- Мені подарував її один недоумок на день народження ще першого року в коледжі. Він вважав, що це чудовий символічний подарунок, і не зводив очей з мого обличчя, коли я розгортала пакуночок. Уже стільки разів збиралась викинути цю паличку, але так і не змогла. Заберу, певно, і в домовину.- На хвильку Френні замислилась.- Він блаженно всміхався і казав, що мені щаститиме у всьому, якщо я не розлучатимуся з нею.



Лейн узявся до жаб’ячих ніжок.



- Ти так і не відповіла, що то за книжка. Секрет якийсь абощо?



- Ота книжечка, у моїй сумочці? - перепитала Френні. Вона спостерігала, як Лейн розрізує жаб’ячі ніжки. Потім узяла сигарету з пачки на столику й запалила.- Власне, я не знаю,- мовила вона,- звичайна книжечка, називається “Шлях прочанина”.- Якусь мить Френні дивилась, як Лейн їсть.- Я взяла її у бібліотеці. Викладач, що читає нам курс порівняльної історії релігій, якось, здається, згадав про неї.- Френні затягнулася сигаретою.- Вона вже в мене кілька тижнів. Я все забуваю повернути її.



- А хто її написав?



- Не знаю,- недбало відповіла Френні.- Здається, якийсь російський селянин.- Вона далі спостерігала, як Лейн їсть жаб’ячі ніжки.- Він ніде не згадує свого імені. Протягом усієї розповіді ми так і не довідуємось, як зовуть автора. Єдине, що він говорить про себе, це те, що він селянин, що. йому тридцять три роки і що йому всохла рука. [260]



- І ще У нього вмерла жінка. Дія відбувається в дев’ятнадцятому столітті.



Лейн облишив жаб і скупчив усю свою увагу на салаті.



- Чи та книжка чогось варта? Про що він пише?



- Не знаю. Дивна книжка. Тобто насамперед це книжка релігійна. Напевно, вона б тобі здалася наскрізь пройнятою фанатизмом, але насправді це зовсім не так. Починається все з того, що той селянин - прочанин - хоче збагнути слова святого письма про те, що людина мусить безнастанно молитись. Ти розумієш? Без перерви! Це десь у Листі до Фессалонікійців чи десь-інде, не пам’ятаю докладніше. Отже, він рушає пішки по Росії і шукає когось, хто пояснив би йому, як молитись безнастанно. І якими словами слід молитись.- Здавалося, Френні надзвичайно зацікавлена тим, як Лейн розчленовує жаб’ячі ніжки. Говорячи, вона не зводила очей з тарілки Лейна.- Він не брав із собою в дорогу нічого, крім торбини з хлібом та сіллю. Зрештою він зустрічає людину, яку називає “старцем” - це людина надзвичайно високого релігійного духу. Той старець розповідає прочанинові про книжку “Філокалія”. Очевидно, її написала група ченців, завзятих поборників віри, які рекомендують просто-таки дивовижний спосіб молитися.



- Щоб знали, як скакати,- звернувся Лейн до наступної пари жаб’ячих ніжок.



- Словом, прочанин вчиться молитись так, як пропонують ті вельми містичні особи, і слід сказати, після тривалих вправлянь опанував цей метод досконало і таке інше. Потім він продовжує свої мандри по Росії, зустрічає багато справді непересічних людей і розповідає їм, як молитись у той особливий спосіб. Оце, власне, і все, що є в тій книжці.



- Мені дуже прикро, але мушу попередити, що від мене тхнутиме часником,- сказав Лейн.



- В якусь із мандрівок він зустрічає одне подружжя, яке я полюбила так, як зроду не любила нікого з книжкових героїв,- вела далі Френні.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций