Андрухович Юрій Ігорович Дванадцять обручів — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 7 апреля 2016



Отже, така урядова розвага, як костюмовані танці народностей, не могла не прийтися до смаку цим першим постмодерністам.

Гуцульський театр (або хор?) існував у Чортополі ще з якихось австрійських часів. Жодна з пізніших влад не наважувалась або не встигала його ліквідувати — вочевидь, немає потреби пояснювати тут, чому він нікого особливо не дратував. У його складі переважали аж ніяк не простонародні, автентично автохтонні самородки, ні, то була зазвичай всіляка містечкова публіка, чи краще сказати, інтеліґенція, але знову ж таки та, що її було прийнято вважати трудовою, тобто ще не відірваною від коренів. Тобто, послуговуючись дещо графоманською образністю багатьох Артурових попередників, їхня кров ще пахла димом колиб, але думки вже доростали до розуміння справжнього Змісту Історії.

Ясна річ, тієї миті, коли гальмуватий приміський потяг рушив далі від згаданої маленької станції, Артур Пепа ще нічого такого не бачив. Єдине, що засіло в ньому на довгі тижні — це передчуття роману, зматеріалізоване у двох скалічених постатях та ранковій тиші, встеленій червоним осіннім листям. Щойно за якийсь час до всього цього приєдналася — показавши зміїну голову з іншого тайника пам’яті — історія великої подорожі гуцулів у Столицю.

Вона приваблювала до запаморочення, в ній була можливість міфу й поезії, була напруга споконвічної драми митця і влади, була хронологічна середина століття, що давало змогу перекинути часові мости навсібіч, закрутити в єдиному танці нащадків і предків, убивати живих і воскрешати мертвих, колажувати час, а з ним і простір, перевернути гори й безодні. У ній була можливість наближення до смерті, бо вона сама страшенно пахла смертю, й Артур Пепа сподівався бути адекватним. З усіх його романних передчуттів вимальовувався Маркес, точнісінько він — такий собі магічний реалізм, довгі й гіпнотизуючі періоди майже без діалогів, межова щільність і насиченість у деталях, еліптичність у натяках. І саме тому, що він це так бачив і так розумів, він ніяк не хотів до цього всього братися. Бо він не хотів, аби це був Маркес.

Його зупиняло й те, що він дотепер не навчився розповідати повноцінних історій. Навколишнє плетиво вдавалося куди краще від наскрізної лінії. Наприклад, він досі не знав, що насправді сталося з театром (хором?) після виступу у Москві і чи взагалі там дійшло до якогось виступу. Чи був, наприклад, замах на Бонзу, до якого автор мав готувати читача протягом усієї книги через уривчасті монологи безумовно пов’язаного з підпіллям героя? Чи герой мав вистрелити зі сцени кудись навгад, у чорноту високої ложі, зі свого кременевого пістоля? Чи подати Батькові срібного келиха з отруєним вином? Чи, може, героїв було декілька і замахів було декілька, але жодному героєві не вдався його замах? Чи була зрада? А якщо так, чи було кохання? І де взагалі в цій історії місце для кохання?

У будь— якому разі, пам’ятав він, слід уникати документальності. Це не може бути переказ подій, які дійсно трапились у сорок дев’ятому році, це повинно бути зроблено і значно тонше, і значно ширше. Але для того, щоб це не стало просто переказом подій, слід якнайдокладніше всі ці події знати. Бо, як учив Артура Пепу старезний Доктор Дутка, колишній професор ґімназії, по справжньому знає не той, хто знає про щось, а той, хто знає щось. Тому Артур Пепа й не наважувався: він не знав.

Він не знав маршруту їхньої подорожі. Він мусив бачити його в деталях: їх, безумовно, везли потягом і, безумовно, на північний схід, але сказати північний схід було аж ніяк не досить, слід було ще якнайвиразніше побачити, як північнішим і одночасно східнішим робився ландшафт, прозріти цю порожнечу осінніх полів, цей раптовий перехід осені в зиму, дощів у снігопади, а відтак і переповнені всілякими змерзлими втікачами пекельні станції, відбудовувані з руїн полоненими і приниженими холодом німцями; слід було обганяти цілі ешелони з депортованими, засудженими, непомітно для конвою передавати крізь ґрати хлібини й цигарки, впізнавати серед них друзів і родичів, бліднути й непритомніти. Географія приховувала в собі дивовижні пастки і підступи, про які він навіть не здогадувався.

Він так само не знав жодного з лабіринтів необмеженої влади — що означають усі ці нічні допити в катівнях, прострелені потилиці, очні ставки, опізнання трупів та інші пружини таємної поліції. Слід було пережити цей страх, бути вистежуваним, провокованим чи принаймні підозрюваним, роздиратися між смертю й обов’язком, пам’ятати в деталях про кожну з тисячі тортур, щоразу вдосконалюваних для вибивання необхідних свідчень чи — швидше за все — лише для того, аби змусити тебе повзати й корчитися. Слід було бодай тимчасово перетворитися на жінку і відчути, що таке ґвалт, особливо коли ґвалтують удесятьох і по двоє нараз, слід було знати зону, але не з розповідей.

Він також не знав нічого про опір. А в такому романі мусило знайтися багато місця для опору, інакше все тратило сенс. Отже, слід було усвідомити всі переваги партизанської війни: відсутність побудки і дисципліни, підземні схови в нетрях, конспіративні квартири і бункери, слід було навчитися свистати умовним способом, ставити міни на дорогах, позбуватися вошей, бліх і сифілісу, орієнтуватися в нічних лісах і зашитих у підкладку кашкета шифрограмах, а також вирізати свої переможні знаки на корі дерев і людській шкірі. Але найтяжче — слід було знати про безнадійність і приреченість будь якої партизанки, про те, що всі зрадять усіх і буде остання засідка й останнє оточення й остання куля в себе, хоч Він і не приймає таких героїв до Вертограду.

Ну власне — проблема Бога, як бути з нею? Лишити Йому шанс, повірити в Нього?

Артур Пепа не знав. Він не знав, крім того, що робити з Гуцулією. Існувала ціла наука про цю країну, розсипана по сотнях книжок і тим самим розпорошена, здрібніла, тож він навіть не знав, за що братися і чи варто братися взагалі. Починати з Шухевича, Вінценза? Гнатюка, Кольберґа, Жеґоти Паулі? Десятків якихось іще доморослих краєзнавців? Може, з учнівських, заправлених у церату, зошитів Роминого чоловіка? Бо ніхто й ніколи не створив єдиної Книги, котра вмістила б усе — і мову, й овечу вовну, і сім способів приготування сиру, і стрілянину довкола церкви, і першу весільну кров, і зловісні кола ритуальних танців, і техніку лісосплаву. Тому він мав би знати безліч дивних слів і словосполучень (катуна, повторював він, чому солдат у них катуна; чому фрас; чому гія?) і перевірити безліч речей стосовно гірського вівчарства, як і стосовно позашлюбних, ледь не потойбічних любощів. А отже, він мав би знати, як пахне трава, що нею натирають плечі і груди перед зляганням, і як називається кожна прикраса на тілі й на одязі, й усі деталі орнаментики, взяті разом та поодинці, і з чого робилися ремені та шнурівки, і яка шкіра найпридатніша для них, і як називаються дірки для тих же шнурівок у ходаках (адже навіть вони мали свою назву, але в кожному іншому різновиді ходаків іншу), і знову ж — як пахне піт перед і після, і чим найкраще змащувати волосся, і член, і губи, і як споювати коханку і що пити самому — але навіть знаючи все це, він не знав би й десятої частини всього, що мусив би знати, усіх слів, звичаїв, ремесел, рослин. Так, слід було знати сотні рослин (а не лише один якийсь перстач прямостоячий), всі їхні назви і властивості, і всю приховану таємну біологію, аби врешті десь там, на котрійсь романній сторінці, мимохідь згадати лише одну із сотень, одну з них, наприклад, той самий перстач прямостоячий.

І ще: знати, як стогне помираючи відьма.

І ще: статистику захворювань туберкульозом у високогірних районах Карпат наприкінці сорокових.

І ще: історію всіх музичних інструментів, за винятком трембіти.

Бо насправді його роман повинен був вийти дуже фрагментарним, на якихось лише сто машинописних сторінок, і нічого з переліченого вище в ньому не мало бути, але мало бути знання всього переліченого вище — інакше такий роман просто не зміг би написатися. Тож, усвідомлюючи це, Артур Пепа кривився від думки, що слід накупити якихось блокнотів і диктофонів, старих книжок, військових мап, цифрових фотокамер, ходити в якісь нескінченні експедиції, не повертатися з них, систематизувати і класифікувати зібране, засвоювати його всім собою, ставати частиною цієї колекції, зливатися з нею, словом, бути Флобером. Але він не хотів бути Флобером і тому роман його не писався.

До того ж, він навіть не знав, навіщо це все. Тисячі разів поховавши нав’язливу романну ідею, як уже поховав тисячі інших романних ідей, він усе ж не міг від неї звільнитися. Мені здається, таке роздвоєння мусило бути пов’язане з його кризовими страхами і розпачами. Скажімо, він міг свідомо відтягувати мить матеріалізації романного тексту, навіявши собі, що цей роман мусить бути остаточним, себто він вичерпає його теперішнє призначення, а отже, як тільки все це напишеться, шляхи для смерті буде розчищено згори. Тому він вигадував якнайбільше перешкод, щоб якомога довше не починати.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций