Багряний Іван Павлович Антон-Біда — Герой Труда — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 29 марта 2016

,

Як перш,

Чи як у “кума”,

Що може ж там змінилось все

У тім химернім еСеСеР!

Що може ж хоч війна оця

Навчила розуму “отця”! —

Що може ж,

може ж,

може ж т а м

Тепер людям —

Я к б р а т а м …

І мчав на схід,

Летів на схід

Із власним серцем навзавід.

Збивав і ноги об плоти,

Зривав і шкіру об дроти

Та об пеньки,

Та об терни,

Та об прокляття чужини.

Летів на схід,

І п о в з на схід, —

Туди —

Де браття, де нарід.

Свою злобу Антон скостив —

І за старе

Він все простив,

Бо може ж,

може ж,

може ж т а м

Тепер людям —

Я к б р а т а м …

І мчав на схід,

Летів на схід

Із власним серцем навзавід.

І прилетів…

Прощай, Біда!

Аж отепер стряслась біда. XV

Усе так сталось, як і перш:

У з я в

Б і д у

у к і г т і

С М Е Р Ш. XVI

Узяв тепер Антона СМЕРШ,

За те ж самісіньке, що й перш, —

Прирік на смерть.

Та поки вб’є…

О, серце біднеє моє! XVII

Поки уб’є і

Скине в тьму,

Він душу розіп’яв йому.

Оганьбив,

Заплював

До дна, —

Затаврував, як “шпигуна”,

Як “зрадника”,

“фашиста” чи…

О, серце біднеє! Мовчи!

Це все за те, що бивсь Антон

За край свій на Сулі!

Бо ж “Конституції” закон

Порушив взагалі…

Що збройно ворога він бив

І — геть “приколку” загубив.

За те що він не з літаком,

А встав на “кума” з п’ястуком,

Коли втекли політруки

І не літали літаки,

Коли гармати не ревли

І генерали геть втекли,

І танки бігли за Урал…

Як сам лишивсь він на аврал.

І здивувавсь Антон без меж:

Т а д е ж о т а н а д і я?!

Д е ж?!

Ніяких змін тут не зайшло!

Все так,

Як і завжди було!

Щоб знов Біду прибрать до рук,

Прибіг з Уралу п о л і т р у к. XVIII

І затужив Антон не так,

Що деспот несудимий!

Гей затужив він, як вояк,

Як…

Як…

Як одержимий.

Затявся на життя і смерть.

Бо серце

Стало

Повне

Вщерть.

Його терпляче серце —

в щ е р т ь!

Затявся він

на життя і смерть.

В вогні проклять,

В вогні образ

Побачив він тепера,

Що вірив він останній раз,

Що встала вогнепера

Його зненависть, як гроза,

Зродилась в муках і сльозах,

І буде жерти, як вогонь.

Усю цю мразь,

Усю цю вонь,

Усю цю пакость взагалі

На “нашій не своїй землі”.

В вогні образ,

В вогні проклять

Поклявсь, мов на ікону,

На душі всіх, що десь лежать,

Боротися до скону,

До всенародного Суда!

Для них же ж

буде ж

він Біда!

Бо ж вік конати всім в тюрмі

З системою такою!

Не буде діла, брате мій,

З такою от владою!

Поки ці тюрми й патрулі

Не зтерти геть з лиця землі!

І розламати всі дроти!

І розігнать кремлян отих!

Поки не щезне геть з землі

І та “Нова Европа”,

І ці майстрі тортур, петлі, —

Ці друзі Ріббентропа.

І затужив Антон до мук,

Що деспот несудимий!

Ах, тільки б видертися з рук!

Щоб смерть пройшла ще мимо!

Ще раз! Ну раз!. Життя моє!

Б л а г о с л о в е н н я

Д е ж т и є?!

О, серце Матері! Мій крик… ХІХ

І він з-під розстрілу утік. ХХ

Ні, просто так Біда не вмре!

Ще СМЕРШ Антона не бере!

Благословила так його,

Вміравши, бідна Мати…

Від СМЕРШу

Вихопивсь в вогонь.

Пішов Антон в Карпати.

Узяв він “фінку” на рам’я.

Вітчизно бідная моя!

І на чолі таких, як сам,

Став ватажком

Повстанським

Там. ХХІ

І бився він у тих краях

В тяжких,

Безвиглядних боях.

Гей билась жменька їх (на вид

Проста, але затята),

Мов той малесенький Давид

Супроти Голіята.

Та тільки ж це не ті слова,

Бо Голіятів тих

А ж д в а.

А ж д в а,

Жорстоких, як завжди,

Супроти одного Біди.

Один — червоний. Наглядач.

Тюремник старшобратній.

А другий — чорний… ах, пробач! —

Не чорний, а брунатний.

Вони ж браталися колись.

Й щодо Біди —

Смаки зійшлись.

Ще й “Ґот міт Унс”, чи “з нами Бог”…

Та бивсь Антон

проти обох.

І вірив в торжество своє,

Якщо

На світі правда є.

“Смішний”,

“смішне” й биття твоє…

Але ж

на світі

правда

є?!?

Так бивсь Антон на весь свій жаль…

Поки

й потрапив

В Бухенвальд. ХХІІ

Там, де зжерав, як гній,

Жорстокий крематорій,

Не розбираючи їх мрій,

Трагедій

І історій,

І там, де душ людських цвітінь —

Той блеск одноразовий —

Зникала в сморід і чадінь

У камерах ґазових,

І там, де били вартові

Півмертвих вже по голові, —

У цілім пеклі тім новім

Л и ш и в с я д у х Б і д и

Ж и в и м!

Серед жахіть,

Серед погонь, —

Устояв скрізь його в о г о н ь.

Як вічна ніжність тих долонь,

Тих материнських,

Біля скронь.

Як туга,

Як її жалі,

Як віра

В правду на землі.

Устояв скрізь його вогонь,

Отой страшний і мрійний,

Що не здолає вже його

Й вогонь крематорійний.

Отой, що з ним він пройде все.

Отой,

Що суд в собі несе.

Отой, що в нім відчай і гнів,

Любов і сльози матерів,

Розплата

Деспотам

Сповна!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций