Багряний Іван Павлович Антон-Біда — Герой Труда — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 27 марта 2016





Отой, що міряє із дна.

Непогасимий і святий,

Що наказала взяти

І через світ увесь нести

Веліла бідна Мати,

І принести його колись

В Вітчизну, Богом дану…

Щоб цвітом радости взялись

Лани

Круг Ромодану.

Розділ восьмий

Учвал до фінішу жену,

Стинаючись душею, —

Спішу скінчити цю страшну

Діпівську “Одиссею”

Бо як не встигну хоч як-будь,

То добрі люди не дадуть.

Відомо ж, що настав за час

Для “недостріляних” у нас:

Сьогодні — тут,

А завтра… — Бач! —

Услід, як дух, повзе стукач,

За “стукачем” — якийся “сват”,

За “сватом” — кат

І лавреат,

І генерал, і ще й (сміха!)

Якась дрібнюсінька блоха!

Услід за першими

Лиха

Повзе

Дворушницька блоха!

І хоч вона й зовсім дрібна,

Але ж кусюча сатана.

Тому й спішу навзаводи

З бриґадою тією,

Щоби скінчити цю Біди

Жахливу “Одиссею”, —

Бо як не встигну хоч як-будь,

То добрі люди не дадуть.

Нехай же буде цілий світ

Хоч стільки правди знати!.

Привіт,

Привіт,

Привіт,

Привіт,

Товаришу і брате! І

Не вмер в кацеті наш Антон,

Не впав у смерти сон…

Привіт,

Привіт,

Низький поклон

Для всіх “дисплейс персон”!

Та ці слова для нас сліпі.

Привіт, привіт

Д л я в с і х Д і - П і!

А щоби знали точно всі:

Д л я “п е р е м і щ е н и х о с і б” !

Привіт, привіт і тим, що десь

В далекім Магадані!

Привіт і вам,

Що журитесь

В всесвітньому скитанні!

В тим, що томляться в путі.

І тим, що мруть на Воркуті,

На Колимі,

В Караганді,

У Тигді,

Кивді,

Чекунді…

Усім, що йдуть крізь тьму і світ —

Привіт, привіт, привіт, привіт!

Не вмер в кацеті наш Біда,

Бо вмерти

Не мав права:

Бо в нього до “вождів труда”

Велика дуже справа —

За всіх отих на Чекунді,

На Колимі,

В Караганді!.

Тому —

Біді ще не кінець.

І добре знав про те “отець”. ІІ

В громах експльозій “мир” злетів,

Дракон пожер дракона…

Простіть! Слова зовсім не ті

Зірвались у Антона.

Нехай простять “великих три”,

А ти всю правду говори, —

Хто спас дракона… отого

Четвертого “великого”.

Йому вже доля прирекла

Пощезнуть з “кумом” разом.

Й вставала до небес хвала,

Що “тато”

Стогне плазом,

Молились,

Тішились раби:

Хочби ж уже!

Хочби!.

Хочби…

Ось-ось обох їх Бог поб’є!

Ой, є ж на світі Правда!

Є!!

І прогремить в віках луна

На “всіх язиках”:

“К а т с к о н а в!”

Дракон дракона доконав! —

О б о х

Бог праведний прибрав!!

Але… не тикаєм списа

Ми у високі небеса.

Бо, значить з-за бомбових мес

Землі

І не видать з небес.

Поки розвіявсь чад заграв,

Дракона х т о с ь урятував.

І що за знак!

Чи мо’ тому

Схотілося на Колиму?!

А чи кортіло вже давно

Стрибати сторчма у вікно?!

Чи хто вже зна (збагнем колись), —

А л е с п а с и т е л і з н а й ш л и с ь.

Дали драконові ленд-ліз —

І бомб і літаків, —

Щоби дракон “побєдно” ліз

За честь

Большевиків.

Мабуть тому, хто дав тих благ,

Таки

Схотілося в ДАЛЬЛАҐ.

І він допне таки свого…

Помилуй, Господи, його! ІІІ

В громах експльозій “мир” злетів —

Дракон догриз дракона.

Та не було зовсім у тім

Потіхи для Антона.

Бо до ції Дракон-змії

Багато в нього діла, —

Бо ж навіть в крематорії

“Приколка” не згоріла.

Як не згоріли й муки літ,

І той,

Шевченків

Заповіт.

Гукають — “Мир!”

Це як кому.

Одним цвісти й пишатись,

А іншим, брат, на Колиму

Й на Воркуту вертатись.

Вирують радости кличі,

Прапори “дружби” в’ються.

Та залишились тисячі

Таких, що й не здаються, —

Отих химерних і “смішних”,

Що “мир” і “щастя” не для них,

Що мруть в ярмі віків спокон…

А серед них і наш Антон.

Попереду — туман і тьма.

Позаду — куля й Колима.

А посередині — дракон…

І вже, немає ради —

Змагатись з ним лишивсь Антон

По цей бік барикади.

Усенький світ схилив чоло

Перед “отцем народів”,

Лише в Антона не було

Бажань в такому роді.

Для нього — бою не кінець.

І добре знав про те “отець”. IV

Ще ескадрилії ревли,

Що Сам послав до бою,

А в Ялті вже наради йшли, —

Як бути з тим Бідою.

“Отець” схотів, як та судьба,

Вернути “бєглого раба”.

О, волелюбности доба!

Вернуть раба!

Вернуть раба!

Вернуть його у щот ленд-ліз,

Скричали всі альянти

І записали цей девіз

В ясні скрижалі Ялти.

І підписались аж під край —

“Вернуть Біду

В совєтський рай!”

Вернуть його для миру благ!

Вернуть, вернуть його в ГУЛАҐ!

Вернуть великому “отцю”

Маленького “холопа”!.

І записали клявзу цю,

Немов

За Ріббентропа.

“Вернути “бєглого” раба!!”.

О, волелюбности доба! V

Усе так сталось, як і перш:

По манію трактата

З’явився по Антона СМЕРШ

Від самого від “тата”.

Приніс мотузку й штик в запас,

Щоб прикріпить

“приколку” враз,

Щоб “мир” списати на виду

І повернути в “рай” Біду.

Та поки СМЕРШ дари доніс,

Раби розлізлися раніш.

Антон подався в світ чимдуж

Крізь зломані затвори,

Не біг, а рачки повз, недуж —

Скалічений і хворий.

Мерщій

В румовища найперш!

Поки не “визволив” той СМЕРШ.

І почалась,

Гей почалась

Веселая забава…

Побіг Антон, мов тінь якась,

Що їй і жить на світі зась, —

Побіг,

Поліз,

Поповз,

Подавсь,

Ускрізь звивавсь,

Ускрізь ховавсь

Без захисту

Й без права.

Серед проваль.

Серед руїн.

Від Бухенвальду по Берлін. VI

А навздогін, а навздогін —

Ясні скрижалі Ялти!!!

Біду у хаосі руїн

Ловили всі альянти.

Гіп-гіп-ура!

Гіп-гіп-ура!

Біду давно вловить пора!

Анум для Сталіна-отця

Усі разом ловить збігця!

Унум,

Урра,

Гав-ду-ю-ду! —

Усі разом ловить Біду!

Хай буде Джо такий от приз:

Щоб завершив Біда ленд-ліз!

І мерехтять,

Про “мир” кричать

Ясні скрижалі Ялти.

А десь за ними “втікача”

Ловили всі альянти.

Хай буде Джо такий от приз:

Хай завершить Біда ленд-ліз! VII

І бігав він у тьмі ночей

І в хаосі румовищ

Голодний,

Хворий,

Без речей,

Без права

І без мови.

Метався він по всіх кутках

В Европі знаменитій,

Не знав, добути де шматка,

Де голову схилити,

Втікав від татових хортів.

Ніяк до “раю” не хотів.

Попереду туман і тьма,

Скитання і утрати.

Позаду ж — куля й Колима,

І каторга, мій брате!

За те, що ері він не в тон.

За те, що він “Біда Антон”.

І помагала ріжна тля

Ловить “совєта”,

“москаля”,

“комунаря”… Тю! Тю! Гиля!…

Така дрібна мерзенна тля.

Чужих охранок вірні пси

За шмат “гнилої ковбаси”

Ганяли всі Біду того,

Як лист, роздертий в бурі…

І не списати мук його

І на воловій шкурі. VIII

О, волелюбности доба!

О, доля “бєглого раба”!

Було його по смітниках,

Було й за смітниками,

Було його і по мостах,

Було й попід мостами,

І в бомбосховищах брудних,

По всіх румовищах страшних.

Скитався він в нічній імлі

І біг,

І біг по всій землі.

Було його по всіх шляхах

Маленьких і центральних.

Було його і по кутках

В кльозетах привокзальних.

Було його в льохах руїн,

Ще й не в одній країні:

Від Бухенвальду по Берлін,

Від Праги по Ріміні.

Але всі сталінські “орли”,

Ще й з ними всі альянти,

Біду спіймати не могли,

Прибить скрижаллю Ялти.

Не помогли і клепачі,

Донощики

І “стукачі”.

Ніхто

Серед нових доріг

Впіймать тепер Біду не міг.

І забавляли світ уже

Такі от перегони, —

Як “тато”, ласий на чуже,

Не міг вловить Антона.

Як тих “великих” всіх юрба

Ловила “бєглого раба”.

Ура, ура! Гав-ду-ю-ду!

Ні,

Не впіймати вам Біду.

Бо він ще має шанс один:

В т е к т и у с м е р т ь …

Адьє й амінь! ІХ

І шанс оцей багато хто

Обрав, як щастя в двері,

Спустивши кров (для Ялти б то!)

З підрізаних артерій.

Або кидався ось куди:

Під тріюмфальні поїзди,

Під танки,

В ланцюги гармат…

Під комунальний

“татів” мат.

Багато так втекло рабів,

А надто біля Драви,

Старих,

Діток,

І матерів,

Загинувши без слави.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций