Білик Іван Іванович Похорон богів — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 22 марта 2016



Й хоч лезо меча дзвякнуло об куций поділ різниці, але першої рани Ольгові Людвік завдав. Варязька дружина відгукнулася на влучний удар схвильованими криками.

За другим заходом Людвік мав розганятися згори, його супротивник знизу, й хоча Ольг аж тепер оцінив здібності свого далекого київського родака, але не міг повторити його хитрості, втратив спромогу зіп’ястись у стременах на обидві ноги.

Він ще не відчував болю, коліна Людвік не зачепив, але кров залила всю ногу й текла по червоному чоботі. Коли Ольг спинив і розвернув коня, кінь потягся мордою до чобота, зачув кров, хоркнув і оскаженіло заіржав, тоді став дибки й вдарив повітря передніми ногами. Рану пронизав гострий біль, однак Ольг утримався, зострожив коня здоровою нотою й погнав уперед, а коли мали зіткнутись, використав свою вигоду й рвучко осадив, учепившись у луку вільною рукою й випроставши праву ногу.

Ця нога була доброю ціллю для Людвікового меча, та в бій тепер вступили коні. Ольгів здибився і вдарив Людвікового сірого по голові, напевно, пошкодив йому око, бо Людвіків кінь болісно стріпнув головою й пронизливо закричав, на мить вийшовши з покори. Лиху службу послужив Людвікові його щит, як у першому зіткненні Ольгові: нижній гострий край вигнувся й захопив лівий повідок. Щоб розвернути конягу, Людвік мусив би підняти щит, але меч юного Ольга зблиснув йому перед самим носом — Людвік ледве відбив цей удар мечем.

А тоді Ольгів кінь знову здибився, щоб ударити ногами вже раз ураженого сірого жеребця. Людвік кресонув мечем по залізній підкові, меч одскочив і рубнув свого ж коня по голові, перерубавши куту сереблом вуздечку. Ольг і Людвік не зводили один з одного очей. В очах Свейнальдрового сина прозирнув розпач, певно, він згадав свого загиблого коня.

Тепер під ним був не його вірний Інгі, а ошалілий від болю й позбавлений управи сірий жеребець, який самочинно крутився на місці, уникаючи зубів і копит Ольгового коня.

Тримаючись лівою рукою за луку, кинувши додолу вже не потрібний червоний щит, молодий деревлянський князь користався з кожної нагоди, коли його кінь наскакував на двічі пораненого сірого жеребця. Не зважаючи на дедалі пекучіший біль над коліном, Ольг махав і махав мечем. Він не міг зіп’ястися на стременах — не дозволяла порубана нога, хоча сірий жеребець крутився дзиґою, а Людвік одбивав удари мечем і щитом.

Ольг двічі досяг його в плече й голку шолома, коли комі їхні на мить зчепилися сідлом до сідла, але й Людвік перерубав Ольгові правий повід.

Це мовби знову зрівняло обох, якщо не зважати на силу й досвід Людвіка; до того ж в Ольга була розрубана ліва нога.

І все-таки деревлянський князь мав певну перевагу: кінь і далі підкорявся йому, розуміючи мову острогів господаря, а під Людвіком був зовсім новий кінь, який після поранення виплюнув і вудила й лише крутився, уникаючи на власний розсуд ударів оскаженілого Ольгового коня.

Пошкоджене око сірого жеребця запливло кров’ю й не бачило. Врешті жеребець утратив волю до опору й кинувся бігти з горба вниз, Ольгів жеребець швидко перейняв його й погнав попід горою. Тепер уже Ольг трохи стишив коня острогами й опинився з боку горба, де галасували його дружинники.

Людвік нісся з правої руки, захищаючи щитом ліве плече й ногу, неспроможний застосувати свого меча. Ольг ударив його по голці шолома, шолом стояв зовсім набакир, затуливши Людвікові око. Людвік спробував поправити шолом вінцем щита, оголив коліно, Ольг саме замахнувся й рубонув, перетявши ногу майже до кістки.

Від раптового удару Людвік загубив щит, який упав просто під копита Ольговому коневі. Наступним ударом Ольг таки збив шолом разом із бармицею з Людвікової голови, а другим махом навідліг полоснув по вже беззахисних в’язах.

Людвік повис у сідлі, його закривавлений кінь погнав ще дужче. Ольг зопалу нісся слідом за ним, аж поки почув з гори переможні крики. Він ледве зупинив свого оскаженілого коня. З пагорба вниз гунули всі три деревлянські сотні, а варяги кинулись навтьоки, намагаючись вийти на лісову дорогу. На дорозі ще стояла валка порожніх возів, гридні не могли втікати всім скопом і розтяглись вервечкою, деревляни ж, добре знаючи свої місця, переймали їх навпрошки лісовими стежками.

З тієї січі вціліло не більше трьох або чотирьох, ще стільки ж здалося на ласку переможців, коли не рахувати конюших та візників.

Полонені варяги призналися, що інші сотні Людвікової дружини розповзлись у дань по сусідніх селах та хуторах, і до вечора того дня деревляни перешинкували ще кілька варязьких сотень, які й гадки не мали про вранішнє побоїще та Людвікову смерть.

Наступного дня воєвода Зорич наказав псредивитися всіх побитих варягів. Мстислава Свейнальдрсона серед них не було. Це засмутило Зорича. Він пішов до свого важко пораненого князя й сказав:

— Начувайся, княже: Местиша Варяжко втік. Правитиме з тебе за кров свого брата.

— Коли я зміг Люта, — пошерхлими від жару губами прошепотів деревлянський князь, — то Местишу Варяжка й поготів зможу.

Він лежав у сільській хаті на дерев’яному полу, вкутаний по шию бурим ведмедном, його ріденькі юнацькі вуса й оселедець на бритій голові робили Ольга дуже схожим на батька Святослава, якого воєвода Зорич добре знав, двічі бувши під його проводом у походах.

— Дажбоже, поможи, — раптово розчулився старий витязь, дивлячись на ті вуса й той княжий чуб, що в’юнився з два дні не голеного тімені Ольга.

Ще не стара господиня хати тихенько палила піч, обережно зиркаючи з-за коминка на немічного князя та боярина. А за піччю кувікало зовсім маленьке порося, ширячи по хаті гострий дух свинячого племені.

— Викинь його звідціля! — гримнув боярин, аж тепер звернувши увагу на порося. — Не бачиш, хто ото-о лежить? Бо як підберу те порося разом з цьою п’їччю!

— Зараз, зараз, бояриночку, винесу в хлів… — схопилася господиня, полізла рачки за піч і заходилася витягати порося.

Боярин сердито хмикнув і відвернувся до покуття. На божниці стояло кілька скудельних лельок та опецькуватий дерев’яний домовик, а під божницею золотів дорідний сніп жита, присвячений різдвяному коляді. Віконця на чолі й причілку хати були запнуті кабанячими міхурами. Дим з печі висів під стелею й не виходив надвір, хоч димова дірка над дверима була відтулена. То був незаперечний знак, що мороз улігся й ось-ось почнеться відлига. Зорич іще раз глянув на піл, де Ольг обливався потом, і пішов розшукувати старосту села,

Князеві потрібен був знахар чи відьма.

Відьом у селі виявилось аж три, й воєвода Зорич привів їх до пораненого князя, хоча лікувати мала котрась одна. Лікування було складне й морочливе, оздоблене безліччю примовок та потаємних слів, але нога в юного князя брякла й червоніла, й воєвода Зорич никав довкола хати й намагався заглянути крізь вікно, бугаїним голосом клянучи Людвіка й лаючи відьом, що позавішувалися з хати ряднами та полотном: бува боярин проштрикне в шибі дірочку й порушить чари!

На плоту й воротях виснула дітлашня — самі смушеві клобуки та намистинами очі, а ратаї з жінками й жонами юрмились у вуличці віддалік, пошепки розпитуючи господиню, в якої став на постій іскоростенський жупан; більшого за малого боярина вони досі не бачили зроду-віку.

Час по час, обмахуючи рукою дітей з воріт, щоб но цвірінькали, Зорич ходив попід вікнами й наслухав, але чув тільки рипіння снігу під власними чобітьми та яке-не-яке відьомське слово.

По часі князь болісно простогнав, Зорич кинувся був у сіни, але одна з відьом посварилася на нього деркачем, і він знову тільки прогудів і вийшов.

Нарешті відьма покликала його. Дві зовсім старі сиділи на ослоні коло дверей, а молода заговорила тоненьким співучим голосочком:

— Прогнали ми нечисту силу за Прип’ятські болота і Чорний ліс.

У хаті пахло свіжою соломою й терпкими відьомськими відварами. Гарненька чорнява відьма перейняла сердитий погляд боярина й узяла його за рукав.

— Це хата моєї братихи, — сказала вона. — А брат як пішов за Святославом, то й не повернувся. Вдова вона… Домовикові братишиному я вже вгодила, — перейшла до діла вона. — Й потвори супроти болячки створила: штирнадцять замовлянь. А дві ще вчиню взавтра. Болячка закрутиться й не зможе второпати, куди йти… — Про «дрібничку» відьма згадала між іншим: — Дасиш йому цьої відварини ще вночі, а над ранок я сама навідаюсь. Дажбоже, поможи!

Зорич стояв і лише безтямно посміхався — відьма приворожила його, він мовби скинув із себе літ із тридцять. Та вона приворожила не тільки його. Старі відьми кивали на кожне слово чорнявки. Зорич уперше бачив таке, щоб старими верховодила молода відьма.

Коли вони пішли, Зорич підступив до полу. Князь Ольг спокійно спав, не марячи й не метаючись у лихоманці, тільки піт рясно виступив на лобі до маківки, з якої в’юнився княжий чубець.

Воєвода сів край полу й прокуняв сливінь до півночі, а коли заспівали перші півні, Ольг зітхнув і мовив:

— Ти тут?. Як мислиш: Ярополк домагається мого живота?

— Братня кров не водиця…

— А той казав… учора перед боротьбою… — Ольг уникнув назвати вбитого на ім’я — це було б лихим знаком і штовхнуло б занапащену душу супроти нього ж.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций