Андріяшик Роман Васильович Люди зі страху — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 19 марта 2016



— Правда, робітнича солідарність, — таки присмачив він партійним перцем, —це щось зовсім відмінне. — І очі його засвітилися журбою.

— А людська, пане Молотковський? Ближче вона чи далі?

— Інтереси… — Він нахмурився, підшукуючи слова.

— Не люблю ідей-скороспілок. Інтереси — річ тимчасова, а людина давня. — Я ще зі Львова знав заробітчанську платформу соціалістів, і хоч після того, як він мені став у пригоді, було трохи незручно, вирішив усе-таки дати йому зрозуміти, що даремно старається. — Мабуть, людська солідарність нині важливіша, — додав я. — А що нема людей справжніх, то це клопіт тисячоліть. Ви ж знаєте, що християнство в нас не почалося після купелі в Дніпрі.

Молотковський розминав на долоні дрібку шміру, і мені здалося, що він не слухав.

— Пане Молотковський, — покликав я. — Усі владики на перших порах проголошували гуманізм своєю найсвятішою ідеєю і пальцем об палець не били, аби він утвердився в житті.

— Так-то воно так, — сказав він, — але питання нашого часу…

— Як і всіх часів, — перебив я, — мати совість, бути людиною. Бо ті, що підростають, не простять нам нашої легковажності.

— Вони продовжать боротьбу.

— Безперечно, — погодився я. — Коли вони здичавіють, з огиди до нас відкинувши наш досвід, боротьба буде та…

— Вони підуть далі, — не здавався Молотковський.

— Що вони там робитимуть?

— Будуватимуть соціалізм.

— Соціалістичне суспільство… — Я умисне не докінчив, даючи цю можливість Молотковському.

— О, не кажіть! — цмокнув він.

— Люди завжди хочуть мати щось з того, чого чекають. Я дотримуюсь тієї ж думки, що й ви.

На острові Гомера в Атлантичному океані мови не відають. Розмовляють з допомогою посвистування. Ми з Молотковським порозумілися приблизно настільки, наскільки б я порозумівся, посвистуючи, з мешканцями того острова. В душі я посміхнувся.

— Інакше і мріяти не варто, — сказав Молотковський.

— Тож-то.

Я залишив його в стані глибокого невдоволення і сам відчував якесь роздратування. Мене втішало, лиш те, що вдруге він не наважиться викинути щупальця.

 

Знову посипав сніг. Хмара крутилась над селом, наче щось вистежувала-чаклувала, опускаючи завіси зі снігу, які витягувалися і тремтіли під низовим вітром, поблискували в нетривкому сонці, спадали додолу широкими хвилями, несподівано переривалися, ніби через благість матеріалу, а потім валились велетенськими сувоями, заступаючи гори і село.

Сніг падав метрів за десять від мене. У каменоломню не долітала ні одна крупинка, мов і природа вирішила. мені сприяти. Я діркував скелю і підганяв себе: «Ось там наляж. Прокопе, тоді одвалиться цілий кубик. Отам наверти дугою, тоді, знявши штих, одвоюєш в дурепи скелі зручний плацдарм. А тут вдар молотом — відпаде…» Гур-р-р! Каменоломню окутало кам’яним димом. Із двадцятого сторіччя я повернувся в кам’яну добу з киянею, залізним молотом і сталевим свердлом, з ранами на тілі, заподіяними залізними плювками прогресу, і нерішучістю в характері, яку світ вручив мені, як міну, щоб я ніколи не забувався, щоб пам’ятав: між тобою і твариною, яку ведуть на забій, усього нуль різниці.

А хто це тиняє стежкою? Невже сюди? О, та це ж двадцяте сторіччя вислало до мене, в кам’яну епоху, жінку, яка повинна мене втішити і розрадити.

— Ху! Легше до неба дістатися, ніж до тебе, Прокопику.

— Бо до неба — це вперед, а до мене — назад, — сказав я, мотаючи з надпочатого клубочка.

— Ой, дихнути нема сили.

— Тут повітря інше.

— Боже, як ти спотворив гору!

— Я не винен, що в мене безбожні смаки… Що там Діється в селі, Ревеко?

— П’ють. Покажи свої руки, Прокопику.

— Це неможливо — у мене нема своїх рук.

— Не жартуй, — вона підступила до мене і взяла мою руку в свої. — Боженьку! Та вони в тебе затовчені, як дорога.

— Я хотів би, щоб вони стали дорогою. Та чи підуть нею?

— Мені чути з долини, як ти вигримуєш. Хочеш яблука?

— Ні.

— Візьми, я не ворожка.

— Воно тепле.

— Я його біля серця нагріла, щоб ти горло не простудив.

— Дякую за тепло.

— А за яблуко?

— Одним менше в тебе, одним більше в мене — чи це щось міняє?

— Тоді я ще чимсь почастую тебе, — вона розстебнула кожушок і вийняла з-під поли загорнений у папір коржик. — Це я, Прокопику, з останньої муки. Спекла, сіла над ним… — В очах її виступили сльози…

— В такому випадку ми пообідаємо разом. У мене є риба, часник, хліб і квашені огірки. Хочеш? Смачне все — не опишеш. Від зайця. Колись мама напихала батькові кишені хлібом і вареними яйцями. Він. того не з’їдав і після роботи викладав переді мною. «Від зайця», Можеш собі уявити, як я смакував засохлі цілушки. Подарунок від зайця! Цього було досить, щоб згризти засушену, як кремінь, шкуринку.

«Чого вона прийшла поділитися останнім зі мною, а не з Федором?»

— Ти й вариш тут? — спитала Ревека, ставши при вході до печери і дивлячись на казанок, у якому я кип’ятив відвар з вишневих прутів.

— Сідай на плащ, а я принесу собі кам’яний стільчик. Я закотив до печери брилу, розмотав з старої Левадишиної хустки клуночок з їдою.

— Ти славна дівчина, — сказав я Ревеці. — Та була б ще милішою, якби принесла чверточку оковитої.

— Цього ніколи не буде, — сказала вона похмуро, зробивши круглі очі і надовго спрямувавши їх на мокру стіну печери. Можна було здогадуватися, що на цьому грунті в них із Загатою виникла якась пропасть.

— Я випив би, аби зігрітися, — обережно додав я. Аби шлунок зігріти. Він від холоду іноді капризує в мене. З холоду, а чи держава поступово пред’являє на нього свої права. Знаєш, коли людині зіпсувати шлунок, вона перестає думати про державні порядки і всеціло спрямовує свій погляд в шлунок, як ти оце в тріщину в камені.

Вона пильно подивилась на мене і усміхнулась.

— Дай-но, дай-но Левадишиної риби. Подивлюся, як вона вміє готувати.

Левадиха її не святкувала, і вона це добре відчувала, не сміючи, проте, ні просити кращого ставлення, ні почати жити так, щоб на нього заслужити. Вона старанно пережовувала м’ясо, мов не вірила, що в ньому не вм’ята залізна скоба.

— Може бути, — сказала вичікувально.

Я кивнув, хоч Левадишині страви мені здавалися прісними. Я не звертав на це уваги, бо на фронті й не такого пробував.

Ревека розламала корж надвоє, довго дивилась на пухке, жовтаве від соди тісто, і нижня губа її затремтіла. «Що то був за поріг, — подумав я, — після якого вона почала плакати німо, в душі?»

— Мама пекла коржі з вишнями, — сказав я.

— Я не робила вишняку. Для кого?

— Тоді вони пахнуть чимсь свіжим, бентежним.

— Якби знала, що любиш такі, то позичила б вишень. Село міцне надіями. Не каже «випросила б», а «позичила б». І всі так кажуть, і слово «позичати» не міняє свого значення.

— Довго будеш тут пропадати? — спитала Ревека.

— Аби не збрехати, іще днів з десять. А може, лишусь довше і наколю на мур навколо обійстя. Не знаю. — Я закурив цигарку. — Батько завжди мріяв про той час, коли ми збудуємо нову хату. Інколи розбирає жаль Я її бачу, навіть не заплющуючи очей. От якби я поклав її при його житті. Яка це втіха родичам!

— Я своїх не запам’ятала, — Ревека на якусь мить завагалась, та пересклила страх. — 3 чотирьох років сиротою. Була за наймичку, поки не виросла, тоді почала підбирати до мішка, що відбилося від чужих рук. — Вона вирішила нічого не приховувати. — Ти знаєш, як мене від хреста звали? Оленкою. Було мені чотирнадцять, як придавив Охітва. Можеш повірити: священик збезчестив сироту, наймичку?. Потім стала підночовувати за гостинці Гривастюків, Задвірних — усіх, кому була охота.

Знову внутрішнє ридання. Тремтять ще соковиті малинові губи, і нервово сіпається легка, як пташине крило, чорна брова. Загату вона не спом’янула жодним словом. Мабуть, ще жила в її серці надія. Я подумав: «Ні, не страх вона поборола, а знайшла в собі силу подивитися на себе збоку і навіть у чиїйсь присутності. Але… от загадка — людина, що її принукало це зробити?» Раптом вона звелась і, долаючи ніяковість:

— Скажи, Прокопику: може, тобі щось зварити, принести?

«Добра вижадналась, і хочеться їй добро зробити».

— Ну, — вдавано засміявся я. — Тільки покажи приклад, тоді мені з усього села нестимуть. Як схимникові. Спасибі, Ревеко… Пробач — Оленко. Ой, до роботи…

Я на її місці образився б на Прокопа Повсюду. Вона довірилась мені, але я не захотів, щоб це довір’я закріпилось. Вона помітила це. Але Ревека була не з тих, що, даруючи, втрачають. Вона багата, як сам господь, і не бідніє через свою щедрість.

— Каменю ти вже наклав — дай боже! — мовила вона радісно і не йшла, крутилась, мов когось визирала. Може, їй хотілося, щоб я ще раз назвав її Оленкою? — Тільки вважай на себе, бо до пори знищишся.

— Стежкою і не пробуй, — порадив я, бачачи, що вона рушає. — Краще піднімися на гору, а тоді зійдеш попри цвинтар, там не так слизько.

— Щасливо, Прокопику!

— І тобі, Оленко!

Вона зупинилась, зміряла мене довгим поглядом і раптом широко усміхнулась — якоюсь молодою, іскристою і мудрою усмішкою, яка молодила її, як молодить дівчину шлюбний вінок на голові.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций