Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Хранителі Персня — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 15 марта 2016



Потім швидко перевдягнувся у якесь старе ганчір’я, затягнув потертий шкіряний ремінь, причетів до нього короткого меча у подряпаних піхвах з чорної шкіри. Відімкнув скриню, геть усю пропахлу кульками проти молі, та дістав старий плащ з каптуром. Він очевидячки зберігався як скарб, той полатаний плащ, такий вицвілий, що темно-зелений колір годі було впізнати. До того ж він був Більбо не на зріст. Потім гобіт зайшов до кабінету, витяг із сейфа жмут паперів, загорнутий у ганчір’я, та рукопис у шкіряній обкладинці. Там ще лежав великий, туго набитий конверт. Рукопис і папери Більбо втиснув до подорожньої торби, що стояла на долівці, важка та майже з верхом повна; у конверт він поклав свій золотий перстень разом з тонким ланцюжком, запечатав і надписав ім’я Фродо. Потім умостив конверт на поличці над каміном, але відразу передумав і сунув собі до кишені. Але у цю мить двері відчинилися і швидкою ходою увійшов Гандальф.



- Вітаю! - сказав Більбо. - А я вже думав, чи ти встигнеш.



- Радий БАЧИТИ тебе, - відповів чарівник, опускаючись у крісло. - Мені схотілося сказати дещо наостанку. Ти, мабуть, впевнений, що все відбулося чудово й точнісінько за планом?



- Авжеж. Хоча спалаху я не чекав. Він навіть мене злякав, не кажучи вже про інших. Це маленьке доповнення від тебе, еге ж?



- Зрозуміло. Ти дуже мудро приховував перстень у таємниці всі ці роки, й мені здалося, що гостям треба щось [39] підкинути, щоб вони могли якось пояснити твоє раптове зникнення.



- Але ти ледь не зіпсував усю штуку. Правду кажуть, дуже тобі подобається втручатися у будь-яку справу! - засміявся Більбо. - Ну, я ж розумію, тобі завжди краще знати.



- Це слушно - коли я щось знаю. Але у твоїй справі я ще не зовсім розібрався. Зараз вона підійшла до кінця. Ти зіграв свій жарт, збентежив та образив майже усю рідню й забезпечив Гобітанію темою для балачок на дев’ять, а то й на дев’яносто дев’ять днів наперед. Що ще збираєшся утнути?



- Мені потрібен відпочинок, тривалий відпочинок, я вже казав тобі. Можливо, я піду назавжди - навряд чи мені закортить повернутися. Адже я так і розрахував, і всім розпорядився. Я старію, Гандальфе. Зовні цього не видно, але серцем я відчуваю… “Гарно зберігся!” - зітхнув він. - Але я відчуваю себе тонким-тонким, розумієш, немов мене розтягли, ніби масло по дуже великій скибці хліба. Це ж неприродно! Мені треба змінити життя, як завгодно змінити!



Гандальф зацікавлено, пильно глянув на нього.



- Атож, так не годиться, - сказав він задумливо. - Ти все ж таки правильно вигадав.



- Так чи інакше, я відважився. Мені хочеться знову побачити гори, Гандальфе, ГОРИ - а потім знайти якийсь куточок, де можна справді відпочити, спокійно й тихо, без натовпу родичів, що сують усюди свого носа, без тієї черги набридливих відвідувачів, що безперервно дзвонять біля дверей. Я шукаю таку місцину, де можна дописати нарешті книгу. Я вже й кінцівку гарну придумав: “А потім він жив щасливо до самого кінця своїх днів”…



Гандальф розсміявся:



- Сподіваюсь, так і станеться. Щоправда, ніхто не зможе прочитати твою книгу, хоч би як вона не скінчилася.



- Ну, може, комусь колись та знадобиться. Фродо вже читав дещо з готових розділів. Ти ж будеш піклуватися за Фродо, так?



- Обов’язково. Буду дивитися обома - коли знайду вільний час.



- Відверто кажучи, він пішов би зі мною - якби я запросив. Він уже й сам пропонував, саме цими днями. Та взагалі він ще не дуже того прагне. Мені вкрай потрібно знову побачити дикі землі та гори, поки живу; а він ще не [40] навтішався Краєм, полями, лісами й річками. Йому тут усе до вподоби. Я все йому віддаю, крім деяких дрібничок. Він звикне самостійно давати собі раду та буде, я певен, цілком щасливий. Час уже йому ставати на власні ноги.



- Отже, все йому віддаси? - перепитав Гандальф. - Перстень теж? Наскільки я пам’ятаю…



- Мм-мм… так, здається… - зніяковів Більбо.



- Тоді де ж він?



- У конверті, якщо тобі так цікаво, - сердито відказав Більбо. - Там, на каміні… Ні! Він тут, у кишені! - гобіт заткнувся й додав стиха: - Чи ж не дивно? Проте, стільки літ минуло, чому я повинен його залишати?



Гандальф глянув на Більбо суворо, і очі його зблиснули.



- Більбо, його краще залишити тут, - мовив він поважно. - Адже ти того й бажав!



- Але… взагалі, так… чи ні. Зараз, як треба віддати, я чогось не можу… До того ж не дуже розумію, навіщо… Навіщо це тобі? - спитав він, і голос його раптом змінився, став хрипким, у ньому забриніли досада й підозра. - Завжди ти мені дошкуляєш з приводу персня, а всілякі інші речі, що я здобув у поході, чогось тебе не турбують!



- Я маю тобі дошкуляти. Мені потрібна істина. Це дуже важливо. Чарівні персні, вони… чарівні, розумієш, рідкісна річ і цікава. Я ж бо чародій, маг, і твоїм перстеником цікавлюся тільки заради науки. Якщо тебе знову тягне у мандри, то я вважав би за краще знати, де він знаходиться. А ще мені здається, що ти й так задовго вже володів ним. Якщо не помиляюсь, Більбо, він тобі більше не знадобиться.



Більбо почервонів, сердитий вогник спалахнув у його очах. Добродушне, обличчя скривила гримаса люті.



- Чому це? - вигукнув він. - Яке тобі діло, як я розпоряджуся своїм майном? Воно моє, власне! Я його знайшов. Він сам до мене підкотився.



- Так-так, - погодився Гандальф. - Чого ж ти так розізлився?



- Бо ти мене дратуєш! Він мій, кажуть тобі! Власний. Мій скарб. Мій дорогий, бачиш, дорогесенький!



Обличчя чарівника скам’яніло, і лише у глибині очей причаїлися подив та неприховане занепокоєння.



- Його вже хтось так називав - набагато раніше за тебе. [41]



- А тепер я називаю. Чому б ні? Я не винний, що Горлум його загубив. А я зберіг і зберігатиму!



Гандальф підвівся й промовив суворо:



- Якщо вчиниш так, то ти останній дурень, Більбо. З кожним словом мені це стає ясніше. Перстень занадто сильно тобою заволодів. Залиш його та рушай, куди заманеться.



- То й піду, куди захочу, і візьму все, що забажаю, - вперто повторив Більбо.



- Гей, тихше, любий гобіте! - зупинив його чарівник. - Усе твоє довге життя ми були друзями, і: ти мені дечим зобов’язаний. Отож-бо, виконуй, що обіцяв, діставай перстень!



- Як хочеш собі його забрати, так і скажи! - скрикнув Більбо. - Тільки дзуськи ти його одержиш. Я зі своїм скарбом не розлучусь, ось тобі й усе!



Гобітова рука потяглася до меча. Очі Гандальфа спалахнули.



- Ще трохи, і я теж розсерджуся. Ану, повтори ще раз! Тоді побачиш, який насправді Гандальф Сірий!



Чарівник зробив крок до гобіта, гнівно здійнявши брови, і немовби виріс; його тінь заповнила всю маленьку кімнату.



Більбо відсахнувся до стіни. Він важко дихав, долоня його гарячково притискувала кишеню. Так стояли вони, дивлячись віч-у-віч, і повітря у кімнаті дзвеніло. Помалу пальці Більбо розтиснулись, і він здригнувся.



- Що це з тобою, Гандальфе? - спитав він. - Ти таким раніше ніколи не бував. У чому, власне, справа? Перстень я знайшов, і Горлум убив би мене, якби я ним не скористався. Я не злодій, нехай що він там розпатякує!



- А я тебе злодієм ніколи і не вважав. Але я теж не злодій. Не пограбувати тебе хочу, а допомогти. Краще послухай-но мене, як досі слухав!



Він відвернувся, і тінь його зісковзнула зі стіни. Гандальф немов зсохнувся і став, як раніше, сивим дідом, стурбованим і похилим. Більбо прикрив рукою очі.



- Даруй, - сказав він. - Щось на мене найшло… Мені, мабуть, покращає, якщо позбудуся всієї цієї халепи. Останнім часом мені чогось так важко на душі! Іноді ввижається, нібито чиєсь око на мене вирячилось. І постійно кортить одіти персня та зникнути, або перевірити, чи він не загубився, дістати, щоб упевнитися. Я спробував його задімикати у шухляді, але якщо він не лежав у мене в кишені, я спокою не мав. Хтозна, чого це так. Мені й зараз ой як нелегко відірватися від нього…



- Тоді довір це мені, - сказав Гандальф. - Кажу тобі: рушай та залиш перстень тут. Відмовся від нього. Віддай його Фродо, а я пригляну, щоб усе було гаразд.



Більбо постояв ще мить, напружений та нерішучий, але нарешті мовив, зітхаючи:



- Гаразд. Так і зроблю. - Він знизав плечима й печально посміхнувся. - Адже я й гулянку затіяв саме для того ж: пороздавати купу подарунків, щоб легше відмовитися від перстеника. Мені, щиро кажучи, не полегшало, але ж буде шкода, якщо усі ті зусилля підуть за вітром. Увесь жарт змарную…



- Та й справді, без цього вся витівка стає безглуздою, - підтакнув Гандальф.



- Тоді хай так і буде. Перстень, отже, дістанеться Фродо разом з усім іншим, - він знов глибоко зітхнув. - А тепер мені вже дійсно час іти, аби ще хтось не затримав. Я вже всім сказав “прощавайте”, повторювати не треба.



Він підхопив свою торбу й попрямував до дверей.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций