Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Дві Вежі — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 14 марта 2016



Якби ти наздогнав їх - вони стали б ловчими, а ти - легкою для них здобиччю. Стосовно твого імені, Блукаче… - роханець подивився Слідопитові прямо в очі, - такому, як ти, подібне прізвисько не личить. Й одяг у тебе дивний. Де ти ховався? Як сталося, що ми тебе не помітили? Може, ви ельфи?



- Ельф серед нас лише один - ось він, Леголас із Чорнолісся. Однак ми відвідали Лоріен, і від його Володарки отримали як дарунок ці плащі.



Ватажок роханців здивовано підняв брови.



- Невже Королева ще мешкає у Золотому Лісі? Кажуть, мало кому щастить вихопитися живим з її сітей. Але якщо вона до вас прихильно ставиться, то й ви теж чаклуни… - він круто обернувся до Леголаса та Гімлі й холодно додав: - А ви чому не озиваєтеся, мовчуни?



Гімлі підхопився, міцно уперся ногами в землю, поклав руку на топорище, його чорні оченята спалахнули гнівом. [22]



- Скажи-но мені своє ім’я, ватажку вершників, тоді й я назву своє, та ще й додам дещо!



Роханець зміряв гнома поглядом зверху вниз:



- За нашими звичаями прибулець має називатися першим. Але якщо хочеш, знай: я - Еомер, син Еомунда, третій маркграф Рохану.



- Тоді, Еомере, сине Еомунда, вислухай-но гнома Гімлі, сина Глоїна: не кидай необачно слова на вітер! Не зводи наклеп на пані, прекраснішої за яку немає! Бачу я, бідний ти на розум, тільки це й може тебе вибачити!



Обличчя Еомера потемніло; роханці з грізним ремствуванням підступили впритул до прибульців.



- Гей, пане гном! Хоча ти й не набагато вищий за траву, я відріжу тобі бороду разом з головою!



Леголас невловимо швидким рухом вихопив стрілу, натягнув лук:



- Гімлі тут не сам! Бережись! Ти загинеш раніше, ніж опустиш меча!



Еомер все ж таки замахнувся; справа йшла до поганого кінця, але Арагорн, здійнявши руку, зробив крок уперед і розвів сперечальників.



- Зачекай, Еомере! Ми не приховуємо підступних задумів, не бажаємо лиха ані людям, ані табунам Рохану. Гнів моїх товаришів має свої підстави. Чи не вислухаєш, перш ніж рубати?



Еомер кинув меча до піхов.



- Добре, кажи. Але чужинцям на землях Рохану не слід поводитися так зарозуміло. Перш за все назви своє справжнє ім’я.



- Спочатку я повинен знати, кому ти служиш: чи ти супротивник Сауронові, володареві Мордору, чи його прихильник.



- Я служу лише своєму ярлу - Теодену, сину Тенги-ла. Чорному Володарю ми не служимо, але й не ворогуємо з ним. Якщо ви ховаєтесь від нього, вам краще залишити нашу країну. Неспокій на кордонах зростає, а ми бажаємо зберегти свою волю й жити, як жили раніше, не підкоряючись чужим господарям, добрим чи лихим. За кращих часів нікому не доводилося скаржитись на брак нашої гостинності, нині ж непрохані гості не знайдуть доброго прийому. Тепер кажи! Хто ви? Кому служите? За чиїм наказом переслідуєте орків? [23]



Т - Я не служу нікому, - відповів Арагорн. - Але слуг Саурона переслідую всюди, куди б не привели їхні сліди. Звички орків я знаю краще за багатьох, а полюю з голими руками тому, що іншого виходу в мене немає. Викрадено двох наших товаришів. У таких випадках, не маючи коня, людина йде пішки, а якщо й перелічує ворогів, то тільки вістрям меча. А меча я маю!



Він різко відкинув плащ за плечі. Блиснули ельфійські піхви, клинок Андрила сяйнув, як сонячне проміння.



-тт Елендогі - ось мій бойовий заклик. Я Арагорн, син Арахорна, звуть мене також Елессаром Ельфійським, Дуна-даном, спадкоємцем Ісілдура, сина Еленділа, володаря Гон-дору. Ти бачиш його меч, колись зламаний, а нині викуваний знову. Чи допоможеш мені, чи заступиш дорогу? Обирай!



Гімлі й Леголас ще не бачили Слідопита у такому стані. Він наче виріс, а обличчя його, сповнене сили й величі, раптом нагадало обличчя Кам’яних гігантів. Леголасу навіть здалося, що над головою Арагорна яскраво сяє обруч невидимої корони.



Еомер відступив, пиха в його погляді змінилася на глибоку шану.



- Дивні часи, - пробурмотів він. - Сни оживають, втілені легенди зростають з трави…



Вголос він зауважив, звертаючись до Арагорна:



- Що ж означає твоя поява? Ти чув про темні пророкування? Через них Боромир, син Денетора, вирушив у дальню путь, але кінь, що був йому подарований, повернувся без вершника. Які ж знамення долі несеш ти з півночі?



- Знамення важкого вибору, - сказав Арагорн. - Передай Теодену, сину Тенгила: на нього чекає відкрита війна або під рукою Саурона, або проти нього. Нікому не доведеться нині жити так, як раніше, і мало хто зможе зберегти свої надбання. Але про це згодом. А доки ми ще не позбулися лиха, мені самому потрібна допомога або хоча б порада. Я вже казав тобі, що ми переслідуємо орків…



- Можеш перервати гонитву. Орків ми винищили.



- А наші друзі?



- Ми не зустріли нікого, крім орків.



- Дивно, дуже дивно… А серед вбитих? Вони маленькі на зріст, ви могли прийняти їх за дітей, взуття вони не носять, а плащі в них такі самі, як у нас. [24]



- Не було там ані гномів, ані дітей. Ми перелічили вбитих, забрали зброю і всю здобич, а потім склали трупи й підпалили, як велить звичай. Бачиш, наше багаття ще димить.



- Вони не гноми і не діти, - втрутився Гімлі, — Вони гобіти. ч,



- Гобіти? - перепитав Еомер. - Існує й таке плем’я? Вперше чую! Дивне ім’я…



- Дивне ім’я дивного народця, - підтвердив Гімлі. - Але ці двоє дорогі нам, У пророкуванні, яке збентежило намісника Мінас-Тіріта, згадуються напіврослики. Так ось - це й є гобіти. ; А



Воїн, що тримав спис Еомера, презирливо розсміявся:



- Напіврослики! Та про них розповідають старі казки, принесені з півночі! Схоже, ми випадково завітали до країни чудес… Чи ми все ж таки стоїмо на твердій землі?



- Це як подивитися, - сказав Арагорн. - Ми, що живемо нині, можемо стати казкою для нащадків. Стій, якщо хочеш, на твердій землі. Тільки на ній теж немало див, хоча ти й проходиш повз них, не помічаючи…



Воїн удав, ніби не почув слів Арагорна. Звертаючись до Еомера, він сердито кинув:



- Навіщо гаяти час на пусті балачки? Нам треба поспішати, веди нас. А цих диваків з їх недоладними байками залишимо тут? Чи зв’язати їх і привезти ярлу?



- Мовчи, Еотайне! - суворо обірвав його Еомер, переходячи на свою рідну мову. - Я повинен поговорити з ними сам. Збирайтеся внизу на стежці. Коли повернусь, рушимо до Ентули.



Бурмочучи незадоволено до себе, Еотайн відійшов і передав наказ. Загін почав спускатися з горба; незабаром Еомер залишився наодинці з трьома Хранителями.



- Твої слова, Арагорне, звучать дивно, хоча я певен, що ти не брешеш. Ми, роханці, самі ніколи не брешемо, але й обдурити нас нелегко. І все ж ти сказав не всю правду. А як я можу, не знаючи твоїх справжніх намірів, зробити вірний вибір?



- Я пішов з Імладриса - ось тобі ще одне легендарне ім’я! - багато тижнів тому, - сказав Арагорн. - Зі мною був Боромир, лицар Мінас-Тіріта. Я збирався супроводжувати сина Денетора до його рідного міста й допомогти їм проти Саурона. Інші мої супутники мали свої наміри, [25]але докладніше розповісти тобі про них я не маю права. Проводирем нашим був Гандальф Сірий.



- Гандальф! - вигукнув Еомер. - Гандальфа Сірого ми знаємо. Повинен тебе застерегти: його ім’я не служитиме надалі ключем до прихильності ярла. Гандальф гостював у нас неодноразово, і кожного разу без запрошення, то тричі на рік, то надовго щезав. І завжди його прибуття провіщало дивовижні події; дехто стверджує, нібито він приносить нещастя. І справді, нещодавно, взимку, щойно він нас залишив, настали нечувані біди. Почалися чвари з Саруманом. Ми ж бо вважали його своїм другом, а Гандальф попереджував, що Ізенгард ретельно готується до війни, а Саруман таємно кує лихо. Гандальф начебто ледве від нього врятувався і просив Теодена допомогти. Ярл не бажав нічого чути, і маг пішов собі, узявши кращого скакуна зі стаєнь ярла, Тінебора - це прямий нащадок коня, що служив Еорлу Юному; той умів розмовляти людською мовою, і Тінебор не гірший - їздити на такому личить лише володарям Рохану. Щоправда, тиждень тому Тінебор повернувся, але гнів ярла ще зріс - кінь здичавів і нікого до себе не підпускає…



- Гандальф вимушений був розстатися з конем далеко на півночі. Та ніколи вже не доведеться старому магу сісти в сідло. Безодня Морії поглинула Гандальфа назавжди…



- Печальна новина, - спохмурнів Еомер. - Печальна для мене і для багатьох, але не для всіх - ти переконаєшся в цьому, коли навідаєшся до двору.



- Ніхто з вас ще цілком не збагнув, який це страшний удар, - сказав Арагорн. - Його наслідки ви відчуєте дуже швидко. Мені ж довелося замінити того, кого неможливо замінити, - вести загін довгим шляхом з Морії. Ми йшли через Лоріен - край, про який тобі варто було б довідатись більше, перш ніж судити. Звідти Великою Рікою ми спустилися до водоспадів Раурос, і там від рук тих самих орків, яких ви нині розгромили, загинув у бою Боромир, син Денетора.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций