Бережний Василь Павлович Археоскрипт — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 10 марта 2016



Помітили його на третій день у ваді — це такі сухі річища, — і викрив його саме діамант. Чи прорвався рушник, чи він похапцем не загорнув його так, як слід, — мінерал зблиснув на мить, і цього було досить. Коли гелікоптер сів, здичавілий кінооператор ще кинувся бігти. Та куди вже там тікати знесиленому та ще й з такою ношею! Двоє Лабанових солдатів наздогнали його вмить, скрутили руки і приволокли до машини. Не кричав, не виправдувався, не просив, тільки дико поводив очима. Туо взяв свого діаманта на руки, як беруть дитя, притиснув до грудей. Попросив розв’язати злочинця і дати йому води. Коли той жадібно напився, Туо спитав:

— Ну, нащо він тобі, оцей мінерал?

Кінооператор поглянув на нього, як на божевільного, і нічого не сказав, тільки вискалив зуби. Лабан і солдати усміхнулися, і я їх розумію. Таке запитання міг задати лише неземлянин, лише той, хто взагалі не знає, що таке багатство.

Туо попросив Лабана відпустити кінооператора на волю, але той не згодився і, певне, правильно зробив, що вирішив тримати злочинця під арештом. Опинившись на волі, той міг би змовитися з гангстерами і повернутися сюди… на винищувачах! За таке багатство — мільярди! — вони б і в пекло кинулись, а не те, що в Сахару. Отож тепер цей виродок ходить під охороною двох солдатів. Учора хотів підговорити їх, мовляв, того діаманта вистачить на трьох, то вони так його потовкли, що ходить увесь у синяках. Мені його шкода. Бідолашний, може, він і не винен, що свідомість людей отруює багатство? Але якщо й кожен так, то хто ж тоді винен? І він же порушив заповідь божу: не вкрадь. Ні, мабуть-таки, сам він і винен.

Через цю прикру подію у всіх нас зіпсувався настрій, але мамі хвилюватися нічого, ми всі, слава богові, здорові. Художник усе малює Марту, десятки її портретів позалишав на піску — хай, каже, Сахара дивиться на небо Мартиними очима, то, може, воно дощі насилатиме!

Цілую маму міцно-міцно…» 28

«Ура! Ура! Ура! Нарешті знайшли! Ні, мама не зможе уявити нашої радості… Після довгого кружляння над Сахарою, після безконечних переїздів — на обрії вже виткнулись єгипетські піраміди! — після багатьох розчарувань таки знайшли. Чутливий осцилограф, встановлений на гелікоптері, ожив, на екрані з’явилися сплески блискавиць: тут, ось тут у надрах пустелі, працює маяк Археоскрипту… Гелікоптер сів, Туо з Лабаном узяли прилад і, йдучи по спіралі, визначили місце, де закопано Археоскрипт, з точністю до кількох метрів. Усі зраділи, особливо Лабан. Потираючи руки, він тупцював по рудому скам’янілому піску, як заведений.

— Чує моє серце — тут неоціненні скарби для науки! — говорив до Туо і все потирав долоні.

Туо чомусь спохмурнів, але нічого не сказав. У мене таке враження, що він просто втомився. Навантаження в останні тижні було величезне — і фізичне, і нервове. Але тепер він зможе трохи відпочити. Хоча де там, тепер він заклопотаний іншим — закінчує монтувати свій отой просторово-часовий пристрій.

А екскаватор гуде і вдень І вночі, щелепи ковша так вияснились, що здаються срібними. Транспортер уже насипав чималу гору піску, яма глибшає… Хоча б уже скоріше той Археоскрипт! Цікаво, який він? Певне, залізобетонний циліндр. П’ятдесят тисяч років… Неймовірно, мамусю. Це ж буде переворот, вибух в науці! Досі вважалося, що людська цивілізація нараховує шість — сім тисяч років, а виявляється, що їй десятки тисяч… Та якщо Археоскрипт закладено п’ятдесят тисяч років тому, то скільки ж передувало йому?

Щовечора ходимо з Туо далеко в пустелю, скільки цікавого і трагічного він розповідає! Знайшли кілька тектитів — рудуватих шматків оплавленого скла. Наче кров у них запеклася. Туо каже, що це — свідки вселюдської війни. Страхітливий бій між Центрумом і Атлан-тидою знищив цивілізацію, відкинув її у тьму, і людям, певне, довелося починати все спочатку. Знову продиратися через кам’яний вік, щоб відкрити метали… Гинути в рабстві, створювати релігії, мріючи про справедливість… Аж кров холоне, як подумаю, що й зараз людство підійшло до прірви, що в арсеналах великих держав уже є стільки руїнницьких засобів, що вони можуть знищити усе живе на планеті… Хіба це не дикунство?

Туо сподівається, що Археоскрипт змусить усіх замислитись, а особливо тих, що мають владу. Це, каже, буде таке попередження, не прислухатись до якого можуть хіба що божевільні. Туо хоче, коли докопаються до Археоскрипту, скликати сюди в Сахару вчених, політичних діячів, журналістів, щоб на місці побачили все, щоб пересвідчилися, що це не містифікація. Та, зрештою, там будуть, очевидно, такі експонати, яких зараз промисловість не випускає… Побачимо. Якби тільки скоріше скінчилася оця нервова напруга.

Вечорами йдемо з Туо в пустелю — якомога далі від гудіння моторів. Небо над нами прекрасне: по синьому-синьому шовку блискучі діаманти, дивишся на них, і в душу проникає щось таке, чого й не висловиш… Може, то відчуття вічності? Можливо. А доторк Туо сповнює радістю і щастям. О, як я його люблю! Як мені хочеться слухати його мову, ловити його подих, дивитися в його очі. А він останнім часом чомусь сумовитий, зажурений. Каже: непокоїть його Лабан. І я це добре розумію. Я й сама бачу — щось у того Лабана є нещире, приховане. Хоч він поводить себе з Туо коректно, навіть запобігливо, але в цьому відчувається ледь вловима фальш, навмисність. «Він спритно приховує від мене думки, — каже Туо, — і я здогадуюсь, що в нього є якісь потаємні заміри». Може й так. Але все-таки Туо перевтомився, і йому треба відпочити. От як усе скінчиться добре і він по контракту одержить чималу суму — поїдемо в Ліван. Туди, розповідають, їдуть відпочивати заможні люди з усієї Європи. В Ліванських горах за Бейрутом можна купити гарну віллу; катайся на лижах, потім у машину — і до моря. Через п’ятнадцять–двадцять хвилин — купайся, температура води не нижче 25–24°. Хіба не рай? І мама туди приїде, правда? Вишлемо грошей — мама й приїде…

А поки що до побачення, міцно цілую маму». 29

Це сталося пізно ввечері. Раптом замовк гуркотливий мотор екскаватора, і люди почули тишу. Насторожились. Це була не така тиша, коли мотор глушили з технічних причин, щось у ній вчулося незвичайне. Ця тиша впала на пустелю, на біле наметове містечко археологів, як грім з ясного неба.

— Є! Є!

Кілька постатей бігло до наметів і кричало щосили:

— Докопалися!

— Археоскрипт!

Першим прибіг до розкопу Лабан. Став над краєм і кілька хвилин мовчки дивився вниз, туди, де з піску виринула матова вершина піраміди. Губи йому смикались, наче самі хотіли щось сказати, та Лабан стискував їх і стояв мовчки. Думки й емоції переповнювали його, як достиглі зерна переповнюють гранат. Хіба він сподівався на такий успіх? Він вірив Туо і не вірив, правда, більше вірив, але все ж… Хто б це міг сказати напевне, що в глухій пустелі, далеко навіть від караванних шляхів, під скам’янілим піском… Стривай… А може, це піраміда якого-небудь фараона? Щоб не пограбували — наказав збудувати в котловані і засипати… Ну, що ж, якщо навіть і так — успіх буде не менший, ніж у Картера…[4]

— Світла, дайте більше світла! — закричав захеканий кінооператор, ставши на коліно і приліпившись до окуляра свого апарата. Спалахнуло ще кілька прожекторів, кіноапарат застрекотів, фіксуючи на плівку розкоп.

Не втрачав часу і патлатий художник. Його чорний олівець проворно забігав по аркушу паперу, і найперше над розкопом з’явилася постать Марти, а тоді вже лягли лінії самого вершечка піраміди, схованої в землі.

Нарешті з темряви на світло виринув Туо і Аніта. Дівчина тримала його за руку, наче боялася, щоб не впав у яму.

Ніби прокинувшись, Фаусто Лабан підійшов до Туо і міцно потис йому руку. Губи його сіпнулись і заговорили:

— Вітаю! Вітаю з успіхом! Це… це… надзвичайно…

Туо кинув погляд на розкоп, на робітників, механізаторів, що вінцем оточили кратер, і тихо сказав:

— Це спільний успіх…

— Звичайно, звичайно, — закивав головою Лабан, — та коли б не ви…

Туо ступнув униз і, осуваючи пісок, посунувся до піраміди. За ним, балансуючи руками, спустився і Лабан. Вхопилися за тіло піраміди, ніби хотіли пересвідчитись, що це не привид, не міраж, що вона справді є.

Археоскрипт… І радісно і гірко на душі в Туо. Це ж далекі-далекі його предки послали вістку своїм нащадкам — погляньте, мовляв, і ми дещо вміли, і ми дечого досягли… А сталося, бач, так, що нащадки… відстали, що їм треба вчитися у своїх предків!

Туо подивився в очі Лабану і своєю долонею накрив його руку: хотів дізнатися, про що ж думає цей замкнутий у собі чоловік? Лабан не відсував руки, йому здавалося — піраміда гріє, наповнює все його тіло теплом. У голові була якась мішанина, Туо зміг вловити лише окремі поняття: гробниця, Картер, Тутанхамон, золото, золото, премія, академік…

— Археоскрипт, — сказав Туо, — це Археоскрипт.

— Піраміда? — обізвався Лабан. — Скидається на гробницю якого-небудь фараона.

— Він має форму пірамідального куба.

— Справді? Звідки вам відомо? Чи це здогад?

— Я бачив знімки… Там, на Філії.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций