Джон Рональд Руел Толкієн Коваль із Великого Вутона — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 25 февраля 2016



Коваль змайстрував малу скриньку що замикалася на ключик, і туди поклали квітку, і передавалася вона з покоління в покоління в його родині; і ті хто отримували у спадок ключик, бувало, часом відкривали скриньку і довго споглядали Живу Квітку, аж доки скринька не замикалася сама: бо час коли вона мала замкнутися від них не залежав.



Час не стояв на місці у селі. Багатьох людей нестало. На тому Празнику Дітей на якому він отримав зіроньку, Ковалеві навіть ще не було десяти років. Згодом прийшов ще один Празник-24, і на той час Альф став Майстром Кухарем і обрав нового учня, Гарпера. Ще через дванадцять років Коваль повернувся додому з Живою Квіткою; і ось тої зими чекали на ще один Дитячий Празник-24. одного дня того року Коваль блукав лісами Зовнішнього Феєкраю, і була осінь. Золотисті листки були на гіллях а червоні листки лежали на землі. Позаду нього почулися кроки, але він не звернув на них уваги, бо був занурений у свої думки.



Під час того візиту він отримав прохання прибути і пройшов довгий шлях. Шлях видавався йому довшим ніж будь-який із пройдених ним до того. Його провели і охороняли, але він слабо запам’ятав дороги якими йшов; бо часто був осліплюваний туманом чи тінню, аж доки не дійшов урешті до місця на високості під нічним небом незліченних зірок. Там його представили самій Королеві. Вона не носила корони і не мала престолу. Вона була там у своїй величі та славі, і довкола неї стояло її численне воїнство, яке виблискувало та іскрилося як зорі нагорі; але Королева була вищою ніж вістря їхніх здоровенних списів, а над її головою палало біле полум’я. Вона знаком наказала йому наблизитися, і з тремтінням він ступив уперед. Почувся високий і чистий звук труби і диви! Вони залишилися наодинці.



Він стояв перед нею і не клякнув шанобливо як належиться, бо був перейнятий страхом і відчував що в його низькому становищі будь жести були би даремні. Врешті він глянув догори і побачив її лице і її очі що нахилилися серйозно над ним; і він був стурбований і подивований, бо в той момент упізнав її: то була світловолоса дівчина із Зеленої Низовини, та танцівниця що під її ногами розцвітали квіти. Вона засміялася, побачивши що він пригадав собі, і потягнулася до нього: і вони довгий час собі розмовляли, здебільшого без слів, і він навчився багато чому з її думок; дещо принесло йому радість, дещо сповнило його смутком. Тоді він повернувся думками, прослідковуючи дотихчасовий хід свого життя, аж доки не дійшов до дня Празника Дітей і приходу зіроньки, і раптом він знову побачив малу танцюючу фіґурку з чарівною паличкою і привстиджений опустив очі перед красою Королеви.



Але вона засміялася знову так само як сміялася була тоді в долині Завшерання. “Не сумуй за мною, Зорелобе,” мовила вона. “І не дуже соромся теж свого народу. Може ліпше маленька лялечка, ніж взагалі нічого не мати на пам’ять про Феєкрай. Для когось то була просто нагода побачити. Для когось іншого то був спогад. Спогад, який був з тобою весь час із того дня коли ти в глибині душі забажав побачити мене, і от я здійснила твоє бажання. Але більше я не можу тобі дати. Тепер на прощання я зроблю тебе своїм посланцем. Якщо зустрінеш Короля, то скажи йому наступне: “Час прийшов. Нехай він обере.”



“Але моя Пані Феєкраю,” промовив він запинаючись, “але де є Король?” Зорелоб задавав то питання багато разів мешканцям Феєкраю, і всі вони відповідали однаково: “Він нам не сказав де він є.”



А Королева відповіла: “Якщо він не сказав тобі, Зорелобе, тоді і я не можу тобі сказати. Але він часто вирушає у мандри і його можна здибати в незвичайних місцях. Тепер клякни перед своєю Королевою.”



Тоді він клякнув, і вона нахилилася і поклала свою руку йому на голову, і великий спокій найшов на нього: і йому здалося що він одночасно є і у Світі, і у Феєкраї, і теж десь поза межами обидвох, звідки їх обзирає, тож він відчував одночасно тяжку втрату чогось, володіння чимось, і спокій. Коли по хвилині той спокій відійшов, він підняв голову і встав на ноги. Світало, але ще були видні бліді зірки, а Королева зникла. Десь у далині він почув відлуння труби з гір. Високе поле де він стояв, було тихе та порожнє; і він знав що той шлях тепер вів назад до відчуття тяжкої втрати.











То місце зустрічі тепер було далеко позаду, і от він був тут, прогулюючись поміж опалого листя, розмірковуючи над усім що він був побачив і чого навчився. Звуки кроків наближалися. Тоді раптово голос звідкись збоку мовив: “Нам з тобою може по дорозі, Зорелобе?”



Він здригнувся і вийшов зі своїх думок, і побачив чоловіка біля себе. Чоловік був високий, і йшов бадьоро та швидко; зодягнений був з ніг до голови у все темнозелене і мав на собі каптур, який частково затінював його лице. Коваль був заскочений, прецінь тільки нарід Феєкраю називав його “Зорелоб,” але він не міг пригадати що б коли-небудь раніше бачив того чоловіка; і тимнеменш він мав тривожно-схвильоване відчуття що звідкись-таки він мав би його знати. “А куди твоя дорога веде?” запитав він.



“Я зараз прямую назад до твого села,” відповів чоловік, “і сподіваюся що ти теж повертаєшся.”



“Так, ти правий,” сказав коваль. “Давай пройдемося разом. Але щойно мені дещо прийшло до голови. Перш ніж я зібрався був у свою додомашню мандрівку, Велика Пані дала мені звістку, яку маю переказати, але ми скоро покинемо межі Феєкраю, і я не думаю що коли-небудь повернуся сюди. А ти?”



“Так, я повернуся. Можеш передати звістку через мене.”



“Але звістка призначена для Короля. Чи знаєш ти де шукати його?”



“Знаю. Яка є звістка?”



“Пані просто просила переказати йому: Ч_а_с н_а_с_т_а_в. Н_е_х_а_й в_і_н в_и_б_е_р_е.”



“Розумію. Далі не турбуйся тим.”



Вони покрокували далі посеред тиші, яка порушувалася тільки хрускотінням листків під їхніми ногами; але пройшовши кілька миль, коли вони ще були в межах Феєкраю, чоловік спинився. Повернувшись обличчям до коваля, він скинув каптур. Тоді коваль впізнав його. То був Альф Учень, як коваль і надалі називав його подумки, кожен раз пригадуючи той день, коли юний Альф стояв був у Залі, тримаючи блискучий ніж для розрізання Торту, а його очі сяяли у свічковому світлі. Він мусів би бути на цей час вже старшим чоловіком, бо він був Майстром Кухарем протягом багатьох років; але тут, стоячи під склепінням Зовнішнього Лісу, він виглядав як підмайстер тогочасній, хоча майстерніший: на його обличчі не було ані сивинки, ані зморшки, а очі його сяяли так, ніби віддзеркалювали світло.



“Я хотів би поговорити з тобою, Ковалю Ковальчук, перш ніж ми повернемося в твою країну,” мовив він. Коваль здивувався, бо сам нераз хотів стати до розмови з Альфом, але жодного разу не наважився. Альф завжди був ввічливо вітав його і дивився на нього дружніми очима, але очевидно уникав розмови з ним на самоті. Він тепер дивився на коваля дружніми очима; але підняв свою руку і вказівним пальцем торкнувся зірки на ковалевому чолі. Блиск зник із Альфових очей і коваль здогадався що той блиск то було відображене сяяння зірки, яка досі яскраво сяяла, але тепер потьмяніла. Він був здивований і обурено відсахнувся.



“Чи не вважаєш ти, Майстре Коваль,” запитав Альф, “що настав час тобі віддати цю річ?”



“А яке тобі діло, Майстре Кухар?” відповів він. “І чого б то раптом я мав тобі віддавати її? Хіба вона не є моя? Вона дісталася мені, і хіба ж то не вільно є людині тримати в себе речі, які до неї потрапляють, принаймні на згадку?”



“Лише деякі речі. Ті, які є подарунками і які отримуємо на спомин про щось, ті можемо тримати. Але речі іншого роду отримуємо не назавсе. Людина не може володіти ними вічно, чи берегти як спадковий скарб. Ті речі людині є позиченими. Тобі можливо не спадало на думку що комусь іншому може бути потрібна ця річ. Але так воно є. Час притискає. “



Тоді коваль стурбувався, бо він був чоловік щедрий, і пам’ятав із вдячністю все що йому та зіронька в житті принесла. “Що ж тоді маю робити?” запитав він. “Чи маю віддати її одному з Великих у Феєкраї? Чи маю віднести її Королю?” І коли він запитував це вголос, надія проросла в його серці, що в разі такого доручення у нього буде привід ще раз відвідати Феєкрай.



“Ти можеш віддати її мені,” мовив Альф, “але тобі, можливо, буде дуже важко то зробити. Чи прослідуєш за мною до моєї кімнати-сховку аби покласти її назад до того самого пуделка в яке колись твій дідо поклав її?”



“Я не знав про це,” сказав коваль.



“Ніхто не знав про це крім мене. Лише я був тоді разом із ним.”



“Тоді я припускаю що ти знав як він прийшов сюди за зіркою, і чому він поклав її до пуделка?”



“Він приніс її з Феєкраю: то зрозуміло без питань,” відповів Альф. “Він залишив її тут, сподіваючись що вона перейде тобі, його єдиному внукові. Тож він сказав мені, бо вважав що я би зміг це влаштувати. То був тато твоєї мами. Я не знаю чи багато вона тобі про нього розповідала, якщо взагалі мала що розповідати.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций