Джон Кітс Вірші

Розміщено Шкільні твори в 24 февраля 2016



Джон Кітс

Вірші



Перекладач: Василь Мисик

Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990









Присвята Лі Гантові







Краса і слава залишили світ.

Під нашим поглядом у ранню пору

Не в’ється фіміам вінками вгору,

Туди, де радісно сміється схід.

Ніжноголосі німфи серед віт

Своїми грищами не тішать зору

I не кладуть на гроб, що криє Флору,

Колосся з кошиків і майський цвіт.



Та є незгірші радощі й у нас,

I славити наш вік я не покину,

Що в дні, як вівтар у гаю погас,

Мені надію дав: хоч на годину

Цим подарунком бідним, без прикрас,

Потішити таку, як ти, людину.









До Надії







Коли сиджу біля свого вогню,

Поринувши в думки тяжкі, гнітючі,

I не про видива чудові сню,

А про пустелі, про каміння й кручі,-

Надіє, усміхнись душі моїй

I крилами чоло мені обвій!



Коли блукаю ввечері в гаю,

Де гасне в листі місячне проміння,

I враз у душу злякану мою

Загляне Розпач, як страшне видіння,

Ти сяйвом місяця мене стрічай

I з серця геть жени німий Одчай.



Коли Зневіра дух беззбройний мій

Для Розпачу, свого хмурного сина,

Що хмарою звисає, на забій

Безжально віддає,- о ти, єдина,

Засяй і шлях перепини йому,

Збори його, як сонце боре тьму!



Коли почую, що в біді тяжкій

Змагаються мої найближчі друзі,

Надіє світлоока, розпач мій

Геть прожени, не дай змарніти в тузі,

Пошли згори живущий промінь свій

I крилами чоло мені обвій!



Як нехіть милої чи суд батьків

Приборкають моє палке кохання,

Дай вірити, що я не марно влив

В сонетний лад мої нічні зітхання!

Надіє, прожени мій сум-одчай

I крилами згори мені засяй!



Хай серця не страшить будучина,

Хай честь вітчизни не темнять незгоди

I хай, незламна в замірах, вона

Хранить Свободу, а не тінь Свободи!

Свята Надіє, дух підтримай мій

I сяйвом крил чоло мені обвій!



Не допусти побачити мені,

Як спадщина героя-патріота -

Свобода, пишна й в сірому вбранні,

Чоло похилить під вагою злота,-

А дай побачити, як сяйвом крил

Ти посріблиш високий небосхил!



Мов зірка, що взолочує ясну

Верхівку хмари й срібне сяйво сіє

В півзапнуту небесну глибину,

Так ти осяй мене, свята Надіє!

Глянь з висоти у дух померклий мій

I крилами чоло мені обвій!









До мого брата Джорджа







Багато днів мене журба томила,

Мій мозок мерк, і темрява немила

Гнітила дух, і думалось мені,

Що марно я в блакитній глибині,

У сполохах, аж сліпнучи з одчаю,

Мелодії небесної шукаю;

Що, лігши навзнак у м’яку траву,

Даремно в мріях до зірок пливу;

Що вже не вчую пісні Аполлона,

Хоч небо квітне і зоря червона

Два промені прослала в висоту,

Нагадуючи ліру золоту;

Що я в бджоли, яка летить на рожу,

Сільського ладу перейнять не зможу;

Що скісний погляд із-під темних вій

Не зможе наспів окрилити мій

I не запалить у моєму серці

Слів про кохання та про давні герці.



Та часом той, що все про славу снить,

Скидає сум, і йде в поля, в блакить,

I, вітру вільному відкривши груди,

Саму поезію вбачає всюди.

Недаром кажуть, любий Джордже мій

(Так Вільнодумцю й Спенсер-чародій

Не раз мовляв), що в ті чудесні хвилі

В очах поета грають коні білі

I рицарі в одежі святковій,

Жартуючи, розпочинають бій.

А блисне сполох, він одразу знає:

То величезну браму відчиняє

Осяяний небесний вартовий,

Дмучи в ріжок, що на землі чутний

Лише поетові. Ось у ворота

Пливе квапливо казкова кіннота -

I бачить він за нею залів ряд,

У срібло й злото прибраних для свят,

I лиця дам, що світлими очима

Вщасливити могли б і серафима,

I повних кубків, як планет навкруг

Ясного сонця, безнастанний рух,-

I струм вина, що нахильці поллється,

Дощем летючих зір йому здається.

А далі ще - немов у млі, сади,

Земним очам заказані: туди

Лише впусти поета, Аполлоне,

I до троянд він миттю прохолоне.

I в тім глибу блаженнім тільки й знать,

Як, сплесками цілуючись, киплять

Фонтани - й ллється течія промінна,

Мов срібні смуги на плавцях дельфіна,

Коли з коралових підводних міст

Він вирне, вигнувши грайливо хвіст.



Такі дива лише для того звичні,

Хто поринає в нетрі поетичні.

Коли надвечір він гуляє сам,

З чолом відкритим, чи ж його очам

Тоді доступна тільки темно-синя

З тремтячими алмазами пустиня?

Та ясно-білі кучері хмарин,

Та місяць поміж них, що сам-один,

Убравшися у ризи великодні,

Іде все вище, в світові безодні?

О ні! Багато добачає там

Він дивних див! Якби моїм очам

Відкрилися ті потаємні схови,

Ти остовпів би від моєї мови.



Так за життя п’є радощі поет,

Але думок його захмарний лет -

В майбутньому. Про що поет шепоче,

Коли навік змикає горді очі?

“Хоч я покину цей недобрий світ,

Але мій дух і через грані літ

Обізветься - і патріоти-внуки,

Почувши клич мій, схоплять зброю в руки

Або рядками, що давно я склав,

Князів пробудять для великих справ.

I мудрий у своїй повчальній мові

Мої повторить речення готові -

I я тоді, схилившись із-за хмар,

Живитиму його промови жар.

Пісні мої, по смерті зацілілі,

Співатимуть дівчата на весіллі.



Буває, в травні молодість сільська,

Втомившися розвагами, кружка

Обсяде біло десь на оболоні

Свою царівну обрану, в короні,

Де всяке зілля, різні квіти є,

I кожне має значення своє

(В лілеї й рожі чути їм зітхання

Нещасного, що гине від кохання);

Поміж грудей, де жар іще й не тлів,-

Пучок фіалок повних, дар полів,

Спокійно спить; вона бере з шкатули

Маленьку книжку - й кожне серце чуле

Від радості тріпоче; скрики, стиск

Рук молодих, очей гарячий блиск:

Бо дівчина надумала читати

Оповідання про надії й втрати,

Що юним я злеліяв; перлів град

Із-під повік до ямочок-принад

Покотиться. Дитячі очка сонні

Так солодко на матерньому лоні

Склеплять мої пісні. Прощай, прощай,

Прекрасний світе! Вже в очах розмай

Твій гасне. Крила я розняв орлині

I з низини лечу в простори сині,

Радіючи, що мій і далі спів

Томитиме твоїх прекрасних дів

I хлопців грітиме”.

 Мій брате й друже!

Якби мені, безумному, байдуже

Було до тих омріяних відрад,

З людьми й собою був би в мене лад.

Щоправда, день мій сходить веселіше,

Як світла думка мозок мій прониже:

Найбільший скарб, якби моїм він став,

Мені б такої радості не дав.

Мені приємно, що мої сонети

Читаєш ти, достойні, може, й Лети.

Недавно - теж - я розкоші зазнав,

Коли, простягшись на траві, складав

Для тебе вірші (найдорожча втіха),

Коли вітрець мені обличчя стиха

Приємно гладив. Я лежу в цю мить

На пригорі квітучій, що стримить

З морського глибу; трав і квітів тіні

Мережать зошит мій, тремтливо-змінні.

З одного боку похиливсь овес,

I серед нього мак піднявся, скрес,

Нагадуючи марною пихою

Тих, що народам не дають спокою.

А з другого свій розіп’яв жупан

Зелено-темно-синій океан;

Там видно парус і стягу перлову,

Що кучеряво обвиває прову.

Тут жайворонок падає в траву;

Там чаєчка морська - то на плаву

Танцює в морі, то над головою,-

Така ж невгавна, як і шум прибою.

Я знов на захід погляд оберну,

У сяєвом залиту далину…

Чому ж на захід? Щоб “прощай” сказати

I мій привіт палкий тобі послати!









На звільнення з тюрми Лі Ганта







За правду, сказану розбещеній державі,

Був Гант ув’язнений; але душею він

Був вільний кожну мить, як той співець долин,

Небесний жайворон, що знявсь на крила жваві.

О ти, що стережеш свої замки іржаві!

Ти думаєш, він знав лиш темний камінь стін,

Аж поки вчув ключа такий повільний дзвін?

Він вільно жив і там, найближчий родич славі!



В палацах Спенсера він таємничий цвіт

Збирав, гуляючи. В віддалення туманне

З одважним Мільтоном стремив одважний літ.

І в царство власних дум, йому самому дане,

Він заглядав не раз. Ні, не забуде світ

Його й тоді, як вас і ваших слуг не стане!









Сонет







О, скільки бардів рясно взолотило

Простори часу! Не один живив

Мій спраглий дух потоком дивних див,

Що так підносили і душу, й тіло.

I часто, як до рим я бравсь несміло,

Вони з’являлись із усіх боків,

Не грубий галас, а приємний спів

Мені даруючи, аж серце мліло.



Отак і звуки ті, що ніч навкруг

Поширює - дрімотний плеск прибою,

Далекий дзвін, як заклик до спокою.

I відгуки, що повнять поле й луг,

Знекровлені, прибиті далиною,-

Нам тільки тішать, а не ранять слух.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций