Антоненко-Давидович Борис Дмитрович Слово матері — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 19 февраля 2016



—- «Сначала чтут, а потом вьішивают! Девка какая-то, старосты почему-то… И вдобавок утверждает еще, что этого закон требует!. Вы нонимаете, Никанор Петрович, что-нибудь в этой околесице? - залупав очима на справника Микола Миколайович і похитав головою… — До чого ж бестолковьій народ! Двух слов Связать не может!.

— Нет-с, это не то! — авторитетно заперечив справник і підвівся з стільця. Вы вот либеральничаете с ними, Николай Николаевич, а я всегда говорил й говорю — этому народу нельзя спуска давать!

Пройшовшись по веранді, щоб трохи прохолонути від гніву, який на нього наганяла своєю присутністю баба-мужичка, справник метнув на неї обурений погляд і безапеляційно сказав:

— Я-то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не найдешь! Все мошенники, обманщики, лгуны!.

Баба потерпала від страху, бачачи, як розлютилося начальство.

Адже всі його гнівні слова вона сприймала на свою адресу. Чи вона не розчула, чи не второпала останніх слів справника, але звела вгору, як на молитві, очі й перехрестилася.

— Матінко божа! Уже й чаклуни! Та я й не чула, щоб у нашому селі хто до чаклування вдавався. Ось хоч і забожусь на тому! То вже, папочку, ви надарма таку пеню на мене наводите…

— Слышите, слышите! — тріумфуючи, мов піймав бабу на гарячому, звернувся до всіх справник, потрясаючи в повітрі руками. — Врет и не краснеет! Слышите: я подвел ее под какую-то пеню за что-то! А ведь я ее, мерзавку, первый-то раз в жизни вижу!. Нет, только вот так их всех держать! — і він стиснув міцно кулака, блиснувшії масивною обручкою на волосатім пальці.

— А що таке «чаклуни»? — тихо спитала мене збоку Мері і, почувши мою відповідь, аж застогнала, регочучи.

Она говорит — «колдуны», — згинаючись од сміху, намагалась пояснити Мері справникові, але той, не розуміючи гаразд причини сміху й невдоволений, що в розмову лізуть молодші, сердито обірвав її:

— Да я же собственньїми ушами сльїшал только что, как она сказала «щелкуны», а не «колдуны»!

Від цих «щелкунів-колдунів» гучно реготав тепер, заплющуючи очі, й сам Микола Миколайович. Його почала навіть потішати кумедна Зіньчина мати, і він був не від того, щоб його й далі смішили, та й хотілося подратувати Никанора Петровича: він ставився до справника трохи іронічно, вважаючи в глибині душі за обмеженого реакціонера й бурбона. Через те Микола Миколайович навмисне напустив у свій голос штучного меду і досить прихильно спитав стару:

— Так, значить, замуж, матушка? Мн-да… А кто же он, зтот герой романа? Как его?.

— Ні, не за Романа, а за Данила, за Бондаренка. Там такий…

— Уверен, что такой же негодяй, как й все! — перебив бабу справник, що ніяк не міг досі очуматись.

— Та він же, як і батько його покійничок — нехай царствує, — бондар, і добрий бондар, а ви на нього чогось отак визвірились… — спробувала було захистити репутацію свого майбутнього зятя баба, але справникові при останньому бабиному слові урвався терпець, і він, забувшись, гаркнув на бабу:

— Молчать!

Становище набирало небажаної гостроти, і Зіна вирішила сама перепросити перед справником за свою недотепу-матір.

— Звиніть їм, пожалуйста! Вони, як необразовані, темні, сказать, то ніякого обхожденія не іміють… — і до матері: — І чого ви, мамо, з своїм Данилом лізете, даже не понімаю!

— Но тебе-то зтот Данило нравится? — спитав Зіну Микола Миколайович, бажаючи повернути на смішне.

— Нужні вони мені з тим Данилом! — образливо закопилила губу Зіна. — На таких Данил у городі й не гляне ніхто!

Я весь час мовчав. Мене не смішила розмова Зіньчиної матері з Кузьміним-Караваєвим та справником. То були два різні світи, що ніколи не могли порозумітися. Між ними була така страшна прірва, яку годі переступити. А коли хто й пробував переплигнути, як Зінька, той калічився набезвік. Та як же міг я опинитись на панському боці цієї прірви, коли мені годилось би стояти поруч цієї баби, що так нагадувала і своїм виглядом, і своєю мовою мою матір? Це ж вона, моя покійна мати, сказала колись мені, як свій заповіт: з панами не водись, з багатими не знайся… Як же я міг переступити через її останнє святе слово?.

Бачачи, як із Зіньчиної матері роблять тут посміховисько, я почував сором за те, що сидів за одним столом із справником та Кузьміним-Караваєвим, і водночас обурення. Дух бунтівничих Базарова й Волохова, пригашений в мені дворянськими очима Мері, дух палкого Інсарова знову сповнювали мене, але вже не тільки як уподобані літературні образи, а як частина моєї душі. Вони перепліталися між собою і виливались у якесь нове, ще не гаразд усвідомлене почуття, яке почало клекотіти в мені після недавньої вистави українського театру.

Я спалахнув і підвівся, коли справник крикнув на бабу «молчать!». Та цього ніхто не помітив, бо тоді увага всіх була звернута на нещасну Зіньчину матір, що стояла, як на позорищі, серед веранди. З неї сміялися, кепкували, на неї гримали, ось уже й рідна донька відкинулась од неї і ладна була зо всіма ганити свою засмучену матір.

— Бодай же тобі, доню, добра не було, як ти так образувалася в тому городі! — сказала тихо стара на останні зухвалі Зіньчині слова, а мені аж мороз пройшов поза шкірою. «Образувалася»!. Та це ж достоту слово моєї матері, що колись вона з докором сказала мені, як перший раз я приїхав додому з гімназії. І такі ж сльози, як зараз у Зіньчиної матері, полились тоді в моєї матусі! Гіркі сльози образи й жалю…

Зневажена, скорботна й похила, пішла вона східцями геть, низько схиливши голову. І тоді враз щось стиснуло Моє серце. Таж це пішла назад од Зіньки на село не тільки Її мати, — то поверталась до своєї далекої могилки на сільському кладовищі і моя матуся. Єдина, неповторна…

Я з грюкотом одсунув стільця й прожогом кинувся за нею.

— Куди ти? Чекай! — крикнув мені позаду Анемподист. скочивши з місця, та я і сам спинився на першій сходинці. Я оглянув їх усіх, починаючи від Мері, на якій затримались востаннє мої очі, і з невідомою мені силою, що виросла десь у моїх грудях і сама промовляла за мене, сказав:

— Я не можу бути там, де зневажають мій народ! Ці слова прохопилися в мене скоромовкою, як заздалегідь приготована фраза, і від хвилювання голос мій кумедно зірвався на слові «народ». Хоч у тому стані я не годен був нічого бачити перед собою, але іронічну посмішку Мері я все ж таки помітив. І це розв’язало все. Не тямлячи себе, я, захлинаючись, майже крикнув, мов дав гучного ляпаса:

— Таж ви… ви всі тут не варті… Не варті й брудного мужицького нігтя цієї баби!

Позад мене істерично зойкнула Калерія Олександрівна, кричав, розмахуючи руками, справник: — Ось до чого доводить лібералізм!. — Та мене як одрубало від них.

Коли ми вдвох із Зіньчиною матір’ю переходили через двір, Афонька стояв коло Рекса, що вже настовбурчив на нас гострі вуха. Афонька зацитькував пса, звільна гладячії його по спині. Коли ми наблизились, він подивився смутними очима на стару і тяжко зітхнув:

— Эх, милая! Поди, не легко-то с барами договориться! Я підбіг до Афоньки і міцно потиснув його зашкарублу, здорову, як у ведмедя, долоню. Афонька за звичкою підняв другу руку почухати під шапкою і невиразно, чи то ніяковіючи, чи виправдовуючись, промимрив:

— Чего уж там!. Это, стало быть, — к примеру, как значит, если понять человека нужно…

Він подався в сутінках червневого вечора до стайні, а я з Зіньчиною матір’ю вийшов з двору Кузьміних-Караваєвих…

— От і вся вам казочка! — закінчив, журно усміхаючись, гість. — Добрих фей у ній мало, та де їх було і взяти нам у ті часи, але про всяку чортівню, що водилась у тодішньому житті, я розповів вам таки багато.

Семикласник Юрко, забувши про закордонний фільм, якого хотів сьогодні подивитись, і неприготовану алгебру, слухав старого, затаївши дихання. Не все в цій розповіді було йому цілком зрозуміле, про багато чого він почув сьогодні вперше, але враження було велике, і він, дарма що оповідання скінчилось, ще не міг зійти думкою на щось інше.

— Ну, а як же далі, дядю Ваню? — спитав він за хвилину. — У восьмому класі ви знову сиділи на одній парті з тим Анемподистом.

— Ні, більше я не бачив ні Анемподиста, ні Мері, ні кого іншого з їхньої сім’ї. Чи Кузьмін-Караваєв дістав підвищення чином, чи з яких інших причин, бо саме почалася тоді перша імперіалістична війна, тільки наприкінці літа вся їхня сім’я виїхала з нашого міста. Справник Слатін лишався в нас і, видимо, щось казав про мене директорові гімназії, бо той почав пильно приглядатись до мене. Та я знову був першим учнем у класі і скінчив гімназію з золотою медаллю. Через три роки революція, що вибухнула в нашій країні, змела і того Слатіна. Гадаю, що й Кузьміних-Караваєвих десь змило теж далеко з нашої землі.

Гість підвівся прощатись, але тут його затримав ще на хвилину Михайлик, який давно вже розв’язав арифметичну задачу і затаївся, нишком слухаючи й собі оповідання пенсіонера:

— А чого ж ви, дядю, того справника не вбили? Я б на вашому місці його з пістолета або з автомата — рраз і нема!

Гість усміхнувся і погладив Михайлика по голові:

— Сплохував я, виходить, хлопче. Нічого не скажеш!

Визнаю… Ну та ви, бачу, такі ростете, що не сплохуєте, як буде треба! Авжеж ні?.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций