Джон Рональд Руел Толкієн Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 18 февраля 2016







- Як можна таємницю таких великих дверей вберегти від усіх сторонніх, не кажучи вже про дракона? - спитав він. Золотко Злоткінс був усього лиш малим гобітом - не забуваймо про це.



- Багатьма способами,- відказав Гандальф.- Але яким саме способом засекречено ці двері, ми не можемо знати, поки не прийдемо та не глянемо. З написаного на карті я припускаю, що там є замкнені двері, замасковані під схил Гори. Це у гномів звичайний спосіб маскувати двері - чи не так?



- Саме так,- підтвердив Торін.



- А ще,- вів далі Гандальф,- я забув згадати, що до карти додається ключ - малесенький і цікавий ключик. Ось він! - І чарівник вручив Торінові довгий срібний ключ із хитромудрими виямками.- Збережіть його!





- Та вже збережу,- запевнив його Торін, чіпляючи ключ до гарного ланцюжка, що звисав з шиї і ховався під курткою.- Тепер, я бачу, у нас більше надій на успіх.

Ця новина міняє все на краще. Досі ми не уявляли як слід, що маємо робити.

Думали йти на схід, якомога тихіше та обачніше, аж до Довгого озера. А далі почався б клопіт…



- Набагато раніше він почався б, той клопіт, коли я знаю хоч щось про дороги на схід,- перепинив його Гандальф.



- Звідти ми могли б піднятися вгору по річці Бистрій,- вів далі Торін, не звернувши уваги на Гандальфові слова,- аж до руїн Долу, стародавнього міста в тамтешній долині, під Самітною горою. Але всім нам осоружна була сама думка про те, щоб увіходити в передню браму. Саме з цієї брами, долаючи великий бескид на східному схилі гори, витікає річка, і з цієї самої брами вилітає дракон - занадто часто вилітає, коли не змінилися його звички.



- В передню браму вам не ввійти,- підтвердив Гандальф,- принаймні без могутнього воїна чи навіть героя. Я пробував знайти когось такого, але воїни б’ються з воїнами в далеких краях, а героїв у цій окрузі мало чи й просто немає. Мечі в цих землях здебільшого тупі, сокирами тут тільки дрова рубають, а на щитах колисають немовлят чи накривають ними казани. Ось чому я зупинився на викраденні - надто коли згадав, що є ще бічні двері. З нами тут Більбо Злоткінс, цей Викрадач, вибраний і обраний з-поміж багатьох. Тож нумо далі та складімо якийсь план.



- Що ж, дуже добре,- погодився Торін.- То, може, досвідчений Викрадач висловить якісь думки чи пропозиції?



І ватажок гномів обернувся з глузливою чемністю до Більбо.



- Спочатку я хотів би трохи більше довідатися про все це,- сказав гобіт, почуваючись геть збентеженим і трошки наляканим у душі, але все ще по-туківськи сповнений рішучості вести гру далі.- Себто про золото й того дракона та як те золото туди потрапило і чиє воно і все таке.



- Матінко! - вигукнув Торін.- Та чи ти не бачиш карти перед собою? Чи не чув нашої пісні? І чи не про все це ми тут говорили стільки часу?



- Однаково я хотів би, щоб усе було мені ясне й зрозуміле,- затявся Злоткінс, прибравши діловитого вигляду (до якого вдавався тоді, коли хтось хотів видурити в нього гроші) й з усієї сили показуючи себе мудрим, розсудливим фахівцем, гідним Гандальфової рекомендації.- А ще я хотів би знати, який буде ризик, які дорожні витрати, скільки це забере часу, яка буде винагорода і таке інше.- Його слова означали: “Що я матиму з цього? І чи вернуся живий?”

- Ну, то гаразд,- піддався Торін.- Давно-давно, ще за часів мого діда, вороги потіснили один гном’ячий рід з далекої півночі. Тож ті гноми й прийшли з усіма своїми статками та знаряддям до цієї гори, що на карті. Вони вгризлися, закопалися в гору, поробили тунелі, великі зали та чималі майстерні, а ще ж, так я думаю, знайшли там багато золота й розсипища самоцвітів. Так чи так, а вони неймовірно розбагатіли, і мій дід був королем Самітної гори, і до нього з вельми великою шаною ставилися смертні люди, що жили далі на південь і поступово розселялися вгору по річці Бистрій, дійшовши аж до долини, над якою височіє гора. В ті дні вони збудували там веселе місто Діл. Їхні королі завше посилали по наших ковалів і навіть найнезугарніших винагороджували якнайщедріше. Батьки просили нас узяти в науку їхніх синів і добре нам платили, особливо харчами, вирощуванням чи пошуками яких ми зроду не клопоталися. Загалом для нас то були добрі часи, і найубогіші з нас мали неабиякі гроші, а ще - досить дозвілля, щоб заради втіхи виробляти прегарні речі, не кажучи вже про найдивовижніші чарівні іграшки, рівних яким не знайти в теперішньому світі. Тож палати мого діда стали повні чудових

Самоцвітів, різьблень і чаш, а в крамницях Долу було на що подивитися.



Безперечно, саме це й привабило дракона. Адже дракони, всяк знає, крадуть, де тільки спопадуть, золото й коштовності в людей, ельфів і гномів і стережуть награбоване, поки й життя їхнього (тобто, вважайте, вічно, якщо їх не вб’ють), а не споживуть із того й мідної каблучки. Насправді вони не дуже відрізняють майстерний виріб від поганого, хоч завжди знають, де що й почім. Зробити задля самих себе хоч що-небудь вони не здатні - навіть закріпити розхитану бляшку на своєму панцері. В ті часи на півночі було повно драконів, і золото, мабуть, ставало там рідкістю; адже гноми або тікали на південь, або гинули, й усе більшала загальна пустка та руїна, яку з собою приносять дракони. Був серед них один особливо жадібний, дужий і лихий змій на ім’я Смауг. Одного дня він знявся в повітря й полетів на південь. Спочатку ми почули такий шум, ніби з півночі мчав ураган; знявся вітер, і сосни на горі заскрипіли, застогнали. Трапилося так, що дехто з гномів був саме в долині,- серед них, на щастя, був і я - хвацький, сміливий в ті дні хлопець, що все блукав довкола, і це й врятувало мені життя в ту годину… Отож із чималої відстані ми бачили, як дракон сів на нашу гору, вивергаючи полум’я. Потім він почав спускатися по схилах, і, коли досяг лісу, всі дерева спалахнули. На той час уже калатали всі дзвони в Долі, там озброювались воїни. Гноми висипали зі своєї великої брами, але там уже чекав на них дракон. Через той вихід живим не вийшов ніхто. Річка випарувалась, і густий туман упав на Діл; у тому тумані заскочив їх дракон і понищив більшість воїнів,- звичайна сумна історія, яких було так багато в ту пору. Тоді він вернувся до гори, заліз у передню браму і винюшив усі зали, галереї, тунелі, коридори, комори, покої та переходи. Після цього всередині гори не лишилося жодного живого гнома, і Смауг загріб собі все їхнє багатство. Напевно, як

Ведеться воно у драконів, склав його все на велику купу глибоко в надрах гори і спить на тій купі, мов на ліжку. Помалу він узяв звичку вилазити великою брамою і поночі летіти в Діл - хапати там людей, особливо дівчат, собі на з’їжу, аж поки Діл геть спустошився, а люди - хто загинув, хто покинув місто. Що там діється нині, я не знаю напевне, але не думаю, щоб хтось жив ближче до гори, ніж на дальньому краї Довгого озера.



Жменька нас, що були на безпечній віддалі від гори, сиділи й плакали в криївці, проклинаючи Смауга, і там до нас несподівано приєдналися батько мій та дід із обсмаленими бородами. Вигляд у них був дуже похмурий, і говорили вони дуже мало.

Коли я спитав, як вони врятувалися, батько з дідом звеліли мені тримати язика за зубами і сказали, що колись у належний час я про це дізнаюся. Потім ми подалися геть, поневірялися по різних краях і мусили заробляти собі на прожиття всякою роботою, досить часто опускаючись до простого ковальства чи навіть до видобування вугілля. Але ми ніколи не забували про вкрадений у нас скарб. І навіть тепер, коли, признаюся, ми заощадили дещо й не такі вже злиденні,- Торін погладив золотий ланцюжок у себе на шиї,- ми досі прагнемо повернути скарб і, можливо, помститися проклятому Смаугу.



Я часто міркував над тим, як батькові й дідові пощастило врятуватись. Тепер я розумію, що в них мали бути потаємні бічні двері, про які знали тільки вони двоє. Але, очевидно, карту склали теж вони, і хотів би я знати, як заволодів нею Гандальф та чому вона не дісталась у спадок мені, законному спадкоємцеві.



- Я не “заволодів” нею,- мені її дали,- пояснив чарівник.- Ти ж пам’ятаєш, діда твого вбив у копальнях Морії гоблін…



- Так, будь він проклятий,- поквапливо вставив Торін.



- А твій батько подався в мандри третього березня (минулого четверга якраз було сто років), і відтоді ти його ніколи не бачив…



- Правда, правда,- підтвердив Торін.



- Ну, то твій батько дав мені оце, щоб я передав тобі; і, якщо я вибрав зручний для мене час і спосіб передачі, то навряд чи ти маєш осуджувати мене за це, зваживши, як нелегко було мені тебе розшукати. Батько твій, передаючи мені цей папір, не міг пригадати свого імені й твого при цьому не назвав,- отож, думаю, в цілому я заслужив на похвалу й подяку! Ось вона, ця карта,- мовив Гандальф, вручаючи карту гномові.



- Я не розумію,- сказав Торін, і Більбо сказав би те саме. Пояснення ніби нічого не пояснювало.



- Твій дід,- повільно й сердито заговорив чарівник,- вирушаючи до копалень Морії, віддав карту на збереження своєму синові.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций