Сосюра Володимир Миколайович Мазепа — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 13 февраля 2016

Був довго Йван у сні неначе,

І серце стомлене козаче

То відпускав, то тиснув жах,

Що жить йому лишилось мало…

Він бачив: смерть в його ногах

З косою грізною стояла,

Щоб голову одтять йому

І повести у вічну тьму.

Він чув: над ним музика грала,

І десь лунав погребний дзвін…

Хололи ноги до колін,

І серцю страшно так ставало,

Мов гаснув день останнім блиском.

І смерть підходила так близько…

Вона хитала головою

І намірялася косою…

Над ним безжальної руки

Так сухо цокали кістки,

І розвівався саван білий,

Мов танцювать хотілось їй…

Був рот порожній і страшний,

Мов приготовлена могила,

І він сміявся: “Мій тепер ти!” —

Так трудно Йван боровся з смертю,

У боротьбі кошмарній тій

Він став тоненький і худий,

І на обличчі, що — як віск,

Погас очей юнацький блиск.

Він дихав швидко і невпинно,

Немов дідусь або дитина,

Та боротьба, як ніч, була,

Не раз здавалося, що гине…

Та тільки думка про Вкраїну

Герою вмерти не дала.

Над ним ясніти стала мла,

Став повільнішим дих Івана.

І смерть з косою відійшла

В свої незлічені тумани…

Десь сміх її востаннє гув,

Мов реготали дальні грози…

І на щоках своїх відчув

Іван чиїсь гарячі сльози.

Немов огонь, вони пливли.

То сльози Юзині були.

Мов хмарка ніжна і пухка,

Що над вікном в задумі стала,

Покірна Юзина рука

В руці Івановій лежала.

Тонула синіми очами

Вона у тьмі його очей,

І погляд невимовний цей

Не можна передать словами.

Як передать волошки зір,

Що ніччю тягнеться до зір,

Або як у ставок глибокий

Журлива дивиться осока,

Чи у короні з янтаря

В вечірній океан — зоря?

МАЗЕПА Так свіжо й легко на груді,

Неначе гору з неї збили.

Знов за вікном степи руді,

І Україна — край мій милий,

Що як зоря мені сія…

Її побачу знову я!

Я буду жить. Прощай, могило!

Повніє зір і серця бій…

ЮЗЯ Яка я рада, любий мій!

І голос Юзі молодий

Неначе ллє солодкі сили

В Мазепи виснажені жили…

Й кохана в білому вбранні

Над ним поникла в тишині,

Неначе янгол білокрилий…

МАЗЕПА Мій геній добрий, золотий,

Моя любов, відрадо мила!

Якби ти знала все, то б ти

Зі мною більше б не ходила.

В свої долоні золоті

Не брала б ти мого обличчя,

А прокляла б на віки вічні

І брови, й губи, й руки ті,

Що ти життя своє невинне

Зв’язала з ними до загину.

Якби я все сказав, кохана,

Чи дарувала б ти Івану?

ЮЗЯ Мовчи, мовчи, орлюню, цить,

Тобі не можна говорить.

Що б не було, я добре знаю, —

Моя любов усе прощає.

Такі віддані й молоді

Були вуста її розкриті,

Що Йван забув усе на світі, —

Кров налила вуста бліді,

І він притив її к груді.

Дивився в очі до знемоги,

Де щастя сонцем розлилося,

Все гладив плечі і волосся

І цілував так довго, довго…

ЮЗЯ От і пройли усі тривоги.

Засни тепер, а я піду.

Заграло сонце на дуду,

Квітки вуста свої розкрили,

Щоб славословить день новий,

І за спиною, наче крила…

Спокійний сон, коханий мій!

МАЗЕПА Спокійний сон, моя кохана!

І сон прийшов, і взяв Івана,

І над морями хмар і гір

Поніс у тихий монастир…

Там, де пливуть вечірні дзвони,

Де мати йгуменя бліда

Перед іконою рида

І хреститься, і б’є поклони,

І сина згадує свого…

Там тихий спів, лампад огонь,

Черниці йдуть, мов тіні чорні,

Рядами скорбними у тьму,

І все нагадують йому

Про дні дитинства неповторні,

Про золоті хлоп’яцтва дні,

Що пролетіли, наче птиці…

Лице учительки-черниці

Над ним схилилося… — Маля! —

Так добре світять очі сині.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций