Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Повернення Короля — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 3 января 2016



Біля входу до Цитаделі вони зійшли з коней, віддали повідця конюхам. Гандальф крокував рішуче, відкинувши за плечі старий плащ, в очах його ще жеврів гнівний жар. Фарамир ішов важко, похитуючись від смертельної втоми.



Пін протиснувся ближче до світла, глянув в обличчя Фарамиру, і горло його перехопило: ця людина пережила нестерпний жах і стримувала біль зусиллям волі. Гордовитий і стійкий, він постояв кілька хвилин, розмовляючи з вартовими, і Пін устиг з подивом помітити, наскільки він схожий на Боромира. Старшого сина Денетора гобіт з першого ж дня походу міцно полюбив, хоч і дивувався його вдачі, де змішалися вельможна зарозумілість і шляхетна простота. Але в Фарамирі вражала особлива гідність, яка іноді проривалася також у Арагорна: це був син людського племені, народжений правити, але пройнятий мудрістю і сумом старших братів - ельфів. Пін зрозумів, чому Берегонд розповідав про свого капітана з такою любов’ю. За [69] Фарамиром содцати пішли б у вогонь; за ним і гобіт ступив би без вагань під тінь вражих крил.



- Фарамире! - закричав Пін разом з гондорцями. - Привіт, Фарамире!



Його голос, не схожий на інші, привернув увагу капітана; той обернувся і запитав здивовано:



- Напіврослик, у мундирі стража Вежі! Звідкіля ти тут узявся?



- Він прибув зі мною з країни гобітів, - пояснив Ган-дальф. - Не будемо затримуватися. Треба багато чого обговорити і зробити, а ти втомився. Гобіт піде з нами: йому слід постійно знаходитися при Наміснику. Ходімо, Піне!



Вони увійшли до покоїв, де відпочивав Денетор. У каміні палали дрова; перед ним поставили глибокі крісла, подали вино, але Пін, стоячи за спиною Денетора, навіть не помітив цього - так він боявся втратити хоч слово з цікавої розмови; втоми його наче й не було.



Фарамир з’їв скибку білого хліба, запив вином і відкинувся на спинку крісла, поставленого ліворуч від Денетора. Праворуч і трохи віддалік улаштувався Гандальф; спочатку Піну здавалося, начебто він дрімає. Фарамир повідомив про дії свого загону за минулі десять днів, про битву на Південному Тракті, про розгром харадримів і про жахливого звіра оліфанта, про рух війська Ворога і його союзників. Взагалі, Намісник не раз вислухував такі доповіді - прикордонні сутички траплялися часто і нікого вже не хвилювали.



Раптом Фарамир подивився на Піна:



- А зараз я розповім вам дещо незвичайне. Цей напіврослик - уже не перший, якого я зустрічаю.



Гандальф стрепенувся, випрямився і стиснув підлокітники крісла. Але не сказав нічого і поглядом звелів Піну мовчати теж. Денетор глянув на них обох і кивнув головою на знак того, що багато чого йому вже відомо. Тим часом Фарамир говорив, не спускаючи очей з Гандальфа, і тільки іноді кидав погляд на Піна, немов хотів освіжити в пам’яті образи гобітів, яких зустрів за Андуїном.



Коли він дійшов до ночівлі в Еннет-Аннун, Пін помітив, як тремтять руки Гандальфа, і з жахом зрозумів, що Гандальф - сам Гандальф! - дуже стривожений, а може, навіть зляканий. У кімнаті було задушливо і тихо. Коли [70] Фарамир описав прощання з мандрівниками і згадав Кі-ріт-Унгол, голос його перехопило. Він похитав головою і замовк. Гандальф підхопився:



- Кіріт-Унгол! Долина Моргулу! Коли це було, Фарамире? Пригадай точно! Коли вони могли дійти до цієї проклятої долини?



- Ми розійшлися позавчора ранком. Якщо вони пішли прямо на південь, то їм залишалося п’ятнадцять ліг до входу в долину і ще п’ять до Заклятої Вежі. Навіть найшвидшим маршем вони не дійшли б раніше, ніж сьогодні, а може, ще йдуть. Я розумію, чого ти побоюєшся. Але Тьма надходить не через них. Хмари з’явилися учора ввечері і за ніч затягли весь Ітіліен. Ворог, безперечно, призначив годину наступу задовго до нашої зустрічі.



Гандальф нервово заходив по кімнаті.



- Позавчора вранці, близько трьох днів ходу! Скільки ліг звідси до місця, де ви розпрощалися?



- По прямій десь ліг двадцять п’ять, - відповів Фарамир. - Але прийти раніше я не міг. Учора ми затрималися на Кайр-Андросі: це острів посередині Ріки, там чатує постійна сторожа. Коней ми залишили на тім березі. Коли стала наповзати пітьма, я зрозумів, що потрібно поспішати, і виїхав з чотирма вершниками. Іншим велів іти на південь, на допомогу гарнізону Осгіліату. Сподіваюся, це не буде визнано за помилку? - звернувся він до батька.



- Ти ще питаєш? - вигукнув Денетор, і очі його дивно спалахнули. - Ти - капітан, загін підлеглий тобі. Але якщо хочеш знати мою думку - слухай! У живі очі мені ти удаєш слухняність, але давно вже не питаєш поради. Ти і зараз говорив дуже гарно. Сину мій, я старий, однак розум досі не зраджував мені! Ані зір мій, ані слух не притупилися. По обличчю Мітрандіра бажав ти впевнитися, що зображуєш усе як потрібно і не сказав зайвого! Мітрандір заволодів твоїм серцем, і вже давно. Я не забув жодного разу, коли ти щось недоговорював або замовчував. Але в мене є ключ до твоїх загадок. О горе, горе мені! Навіщо доля забрала Боромира!



- Чим я прогнівив тебе, батьку? - тихо запитав Фарамир. - Я шкодую, що не зміг звернутися до тебе за порадою, перш ніж брати на себе таку відповідальність…



- Невже ти зробив би інакше на догоду мені? - уїдливо мовив Денетор. - О ні! Я бачу тебе наскрізь! Ти мрієш [71] уподобитися королям минулих часів, граєш у великодушність і мудрість. Може, за мирних часів це й непогано для нащадка знатного роду, але в лиху годину за м’якотілість і базікання часто накладають головою!



- Я готовий заплатити, - сказав Фарамир.



- Ось як? - вигукнув Денетор. - Але ти поставив на карту життя не тільки своє, але і батька свого, і всього народу, охороняти який ти зобов’язаний - тепер, коли з нами немає Боромира!



- Ти волів би радше втратити мене?



- Боромир був вірним сином, а не вихованцем чарівника. Він пам’ятав, як важко його країні і його батькові! Скарб сам ішов до рук - він зберіг би для батька цей рятівний дарунок долі!



На мить витримка зрадила Фарамирові.



- Спробуй пригадати, батьку, - кинув він різко, - чому саме я опинився в Етеріені! Намісник Мінас-Тіріту сам обрав Боромира!



- Так, цей трунок я сам собі приготував, - зітхнув Денетор.



- Гіркота його на вустах моїх уже багато днів, і чи не виявиться ще гіршим осад на дні. Мої побоювання справджуються… Навіщо все так безглуздо вийшло! Чому безцінний дарунок вислизнув від мене!



- Втішся, - сказав раптом Гандальф. - Боромир загинув, і загинув з честю - хай спочиває в спокої! А якби він захопив скарб, то згубив би і тебе, і себе. Він не зміг би розлучитися зі знахідкою, і якби повернувся з нею сюди, ти не впізнав би власного сина.





Денетор холодно перервав:



- Шкодуєш, що не спромігся приборкати Боромира, чи не так? Я, його батько, стверджую: Боромир віддав би… Ти, безперечно, мудрий, але неглибокий. Є способи різні: від мережі інтриг, що плетуть маги, до безглуздих витівок дурнів. Я обізнаний краще, ніж ти вважаєш!



- Та чи багато ти знаєш?



- Досить, щоб зрозуміти, яких помилок належало уникати. Користуватися скарбом небезпечно. Однак послати його в чорну годину під опікою нетями до володінь Ворога, як це зробив ти, Мітрандіре, вкупі з моїм сином, - це верх нерозсудливості!



- А як вчинив би премудрий Денетор? [72]



- Насамперед я не дав би себе втягти в безнадійну справу. На успіх її може сподіватися лише божевільний. Скінчиться тим, що Ворог поверне собі те, що втратив, і це буде наша остаточна загибель! Дарунок належало принести сюди і помістити в найнадійніше, найтаємніше сховище. Не користатися ним без крайньої потреби, але й охороняти, щоб Ворог не дотягся до нього. Хіба що після нашого повного розгрому, але тоді нам, мертвим, вже було б усе одно…



- Правителю Гондору личить піклуватися про долю своєї країни, - сказав Гандальф. - Але є інші племена, інші землі, і життя не кінчається сьогоднішнім днем. Я бажаю допомогти усім, навіть тим, хто несвідомо став пособником Ворога…



- А до кого звернуться по допомогу ці “інші”, якщо Гондор буде втрачено? Якби цей предмет був схований у глибоких підвалах моєї Цитаделі, ми могли б діяти спокійно, помірковано, не тремтячи від страху перед Тінню. А якщо ти не віриш, що я витримав би цей іспит, - ти не знаєш мене, Гандальфе!



- І все ж таки я не вірю, Денеторе. Інакше давно передав би скарб тобі на збереження, заощадивши і собі, й іншим багато марної праці. Що довше я слухаю тебе, то менше довіряю, як не міг довіряти і Боромирові. Не гнівайся! У цій справі я не довіряю навіть собі самому: мені пропонували стати охоронцем скарбу, але я відмовився. Ти, безперечно, сильний, Денеторе, але скарб швидко заволодів би тобою. Навіть закопаний під п’ятою Міндол-луїну, він палив би твоє серце, і тим сильніше, чим більше лиховісних подій відбувалося б навколо…



Очі Денетора знову зблиснули, два мудреці подивилися один на одного, і Пін відчув, як зіштовхнулися їхня воля і сила.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций