Артур Конан Дойл Спілка Рудих (Пригоди Ш. Холмса) — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 31 декабря 2015



Відчинивши їх, ми спустились униз гвинтовими кам’яними сходами і опинилися ще перед однима дверима, не менш міцними. Містер Меріуезер зупинився, засвітив ліхтар і повів нас униз якимсь проходом, де пахло землею. Проминувши ще одні, треті, двері ми дісталися до величезного чи то склепу, чи то підземелля, захаращеного великими й важкими ящиками.



- Згори до вас забратися не дуже легко,- зауважив Холмс, піднявши ліхтар і озираючись довкола.



- Знизу теж,- одказав містер Меріуезер, ударивши палицею по одній з плит, якими було викладено підлогу.- О, звук такий, ніби там порожнеча! - здивовано вигукнув він.



- Я змушений попросити вас поводитись трохи тихше,- сердито мовив Холмс.- Ви вже поставили під загрозу успіх усієї операції. Будьте ласкаві, сядьте на якийсь ящик і не заважайте.



Поважний містер Меріуезер з украй ображеним виглядом усівся на ящик, а Холмс опустився навколішки і з допомогою ліхтаря та збільшувального скла заходився ретельно вивчати щілини між плитами. Це забрало в нього кілька секунд, а тоді він підвівся й сховав скло в кишеню.



- У нас попереду не менше години,- зауважив він,- бо вони навряд чи почнуть діяти, поки шановний лихвар як слід не засне. Тоді вони не гаятимуть і хвилини, бо що швидше впораються, то більше часу матимуть для втечі. Зараз ми, докторе, перебуваємо, як ви вже, безперечно, вгадали, в підвалі міського відділення одного з найбільших лондонських банків. Містер Меріуезер - голова його правління, він охоче пояснить нам, чому найвизначніші лондонські злочинці виявляють нині таку цікавість до цього підвалу.



- Це через наше французьке золото,- пошепки мовив голова.- Нас уже кілька разів попереджали, що його можуть спробувати вкрасти.



- Французьке золото?



- Так. Кілька місяців тому в нас виникла потреба зміцнити свої ресурси, і ми з цією метою позичили у французького банку тридцять тисяч наполеондорів. Згодом стало відомо, що ми навіть не розпакували грошей і що вони лежать у нас у підвалі. В ящику, на якому я сиджу,- дві тисячі наполеондорів, перекладених свинцевою фольгою. Наш запас золотих зливків зараз набагато більший, ніж прийнято тримати в одному відділенні, і члени правління виявляють з цього приводу неабиякі побоювання.



- До того ж вельми обгрунтовані,- зауважив Холмс.- Ну, а тепер час трохи підготуватися. На мою думку, десь за годину настане вирішальний момент у всій цій справі. А поки що, містере Меріуезере, треба зачинити дверцята цього потаємного ліхтаря.



- I сидіти в темряві?



- Боюсь, що так. У мене в кишені є колода карт, і оскільки нас четверо, ви могли б, зрештою, зіграти в робер. Але я бачу, що приготування наших супротивників зайшли дуже далеко, і ми не можемо ризикувати, світячи світло. Перш за все нам слід зайняти потрібні місця. Вони хлопці відчайдушні, і хоча ми й заскочимо їх зненацька, можуть заподіяти шкоди, коли ми не будемо обережні. Я стану за цим ящиком, а ви, будь ласка, сховайтеся за тими. Потім, коли я спрямую на них світло, мерщій кидайтесь на них. Якщо вони стрілятимуть, Вотсоне, не вагайтесь - стріляйте й собі.



Я поклав револьвер зі зведеним курком на кришку дерев’яного ящика, за яким ховався. Холмс зачинив дверцята ліхтаря, і ми поринули в суцільну темряву - таку чорну, якої раніше я ніколи не бачив. Проте в повітрі чути було запах гарячого металу, а це свідчило, що ліхтар горить і готовий спалахнути першої-ліпшої миті. Раптовий морок, холодна вогкість підвалу якось підкоряли, створювали пригнічений настрій, та й нерви були в мене від чекання напружені до краю.



- У них лише один шлях до відступу,- прошепотів Холмс,- назад через будинок на Сакс-Кобург-сквер. Сподіваюсь, Джонсе, ви зробили те, про що я вас просив?



- Там біля дверей їх зустрінуть інспектор і двоє констеблів.



- Отже, ми заткнули всі дірки. А тепер треба мовчати й чекати.



Як повільно плинув час! Згодом я з’ясував: ми просиділи в підвалі щось із годину з чвертю, але тоді мені здавалося, ніби ніч нагорі вже минула і починається світанок. Я відчував утому, все тіло заклякло, бо я боявся навіть поворухнутись, та ще й нерви були напружені до краю, а слух так загострився, що я не тільки чув, як дихають мої товариші, але навіть міг відрізнити глибокий, важкий подих опасистого Джонса від легкого, схожого на зітхання подиху директора банку.



Раптом моє око вловило проблиск світла. Спершу це була всього лише тьмяна цяточка на камінній підлозі. Далі вона видовжилась і перетворилася на жовту смужку, потім несподівано й безшумно утворилася щілина і з’явилася рука - біла, майже жіноча рука, яка ніби щось шукала в колі світла. З хвилину або й більше рука, карлючачи пальці, стирчала з підлоги. Потім вона так само раптово зникла, і знову все потонуло в мороці, світилася тільки, як і перше, тьмяна цяточка, що позначала щілину між плитами підлоги.



Проте світло зникло лише на мить. З різким скреготом одна з широких кам’яних плит відсунулась набік. Утворився широкий квадратний отвір, з якого заструменіло світло ліхтаря. Звідти визирнуло чисто виголене, схвильоване обличчя - незнайомий пильно озирнувся довкола, поклавши лікті на край отвору, виліз спершу по плечі, далі до середини, потім став коліном на підлогу. За мить він уже був коло отвору і тяг нагору свого спільника, теж маленького та гнучкого, з блідим обличчям і кучмою яскраво-рудого волосся.



- Шлях вільний,- прошепотів він.- Ти взяв мішки й зубило? О, чорт! Стрибай, Арчі, стрибай, а я їх затримаю!



Шерлок Холмс рвонув уперед і вхопив пришельця за комір. Другий пірнув назад у нору - тільки піджак затріщав, коли Джонс учепився йому в поли. В світлі ліхтаря блиснуло дуло револьвера, але хлист Холмса опустився на руку, що його тримала, і зброя з брязкотом упала на камінну підлогу.



- Марні зусилля, Джоне Клею,- чемно промовив Холмс,- у вас немає ніяких шансів.



- Бачу,- відповів той з граничним спокоєм.- Але в мого напарника все гаразд, хоч ви й відірвали йому полу піджака.



- Біля дверей його чекає аж троє,- скептично зауважив Холмс.



- Ого! Ви, бачу, продумали все до дрібниць. Я мушу поздоровити вас.



- А я вас,- відповів Холмс.- Ваша вигадка з рудим волоссям - нова і надзвичайно вдала.



- Зараз побачиш свого напарника,- проказав Джонс.- По норах він лазить вправніше, ніж я. Ну, давай надіну тобі браслети.



- Прошу, не торкайтеся мене своїми брудними руками,- мовив наш бранець, коли на його зап’ястках клацнули наручники.- Вам, мабуть, невідомо, що в моїх жилах тече герцогська кров. Прошу також називати мене “сер” і казати “будь ласка”, коли звертаєтесь до мене.



- Гаразд,- відповів Джонс, витріщивши очі й хихикаючи.- Так от, будьте ласкаві, сер, пройти нагору, там ми подамо вам кеб, щоб одвезти вашу вельможність у поліцію.



- Оце вже краще,- спокійно мовив Джон Клей.



Він зробив нам трьом загальний уклін і незворушно подався геть у супроводі детектива.



- Містере Холмсе,- сказав Меріуезер, коли ми рушили з підвалу слідом за ними,- я навіть не знаю, як наш банк може віддячити вам чи винагородити вас. Немає сумніву, ви запобігли, придушили в зародку одну з найреальніших з усіх мені відомих спроб пограбувати банк.



- У мене були свої власні невеличкі рахунки з містером Джоном Клеєм,- зауважив Холмс.- На цю справу я трохи витратився і, сподіваюсь, банк відшкодує збитки. По суті ж - я вже дістав цілком достатню винагороду, бо мав нагоду взяти участь у єдиній в своєму роді справі і почути дивовижну розповідь про Спілку рудих…



- Розумієте, Вотсоне,- почав Холмс, коли ми сиділи вранці на Бейкер-стріт за склянкою віскі з содовою,- від самого початку було ясно, що оголошення в газеті про Спілку рудих і переписування “Британської енциклопедії” переслідувало єдину можливу мету - щодня на кілька годин усувати з дому нашого не надто розумного лихваря. ІІІлях, яким цього досягнуто, дивний, але вигадати щось краще справді важко. Спосіб досягти мети, безперечно, підказаний винахідливому розумові Клея кольором волосся його підручного. Чотири фунти на тиждень - це проста принада, на яку спіймався Вілсон, та й що вони для них важили, коли гра йшла на тисячі! Вони дають у газеті оголошення, один шахрай тимчасово наймає помешкання для контори, другий - підохочує свого хазяїна спробувати щастя, і обидва забезпечують собі можливість щодня користатися з його відсутності. Почувши про помічника, який найнявся за половину платні, я зразу збагнув, що в нього є на це поважні причини.



- Але як ви вгадали, що то за причини?



- Якби в домі була жінка, я запідозрив би звичайнісіньку інтрижку. Проте підстав для цього не виявилось. Діло в нашого клієнта невеличке, та й удома немає нічого, що могло б виправдати такі складні приготування й такі витрати. Отже, їх цікавило щось поза межами будинку. Але що? I тут я згадав про любов помічника до фотографії і про те, що він постійно сидить у підвалі. Підвал! Ось де кінчик провідної нитки! Потім я навів довідки про цього помічника рудого і з’ясував, що мені доведеться мати справу з найбільш зухвалим й відважним злочинцем у всьому Лондоні. Авжеж, він щось робив у підвалі - по багато годин на день протягом кількох місяців.



Що б це могло кінець кінцем означати? Додуматись можна було лише до одного: він робив підземний хід у якусь іншу будівлю.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций