Барка Василь Костянтинович Жовтий князь — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 27 декабря 2015


Скінчивши звіт, рахівник пройшовся по залі, в коридор виглянув; виніс, жінці стілець і наказав нікого з відвідувачів не впускати, поки прибудуть керівники.

Прибули вони за ліктями Отроходіна, що поспішав, рвучкий і владний — авторитет про всіх; навіть і уповноважений, з револьверною небайдужістю до думання громадян за їх замкнутими дверима і завішеними вікнами, повинен відсторонитися з дороги.

Рудун звелів: поставити вартового при вході і допитувати свідків; коли зиркнув на Мирона Даниловича, вмить свічнувато-збілілий вираз при сизковій відтіненості очей розгострився крізь масивні шкельця окулярів.

Покликано одного з «почту»: широковидого і поторканого партробітника,— звелено дещо; показано на Мирона Даниловича.

Під тканинами партійного почування Отроходін мав звичку, що виявлялася з механічною постійністю, хоч і свідомо: при кожній зустрічі з людиною, що заважає або нелюба, негайно ставити її на підозрі, включившися з кількома, собі відповідними, в першу модель чи зразок домовленості. Встановлюють зону заслон — спочатку найменшим — і в ній розгортають запідозрення і відсування наміченої особи з життьового поля. Проти неї завжди «мають рацію», в найгірших обмовах, а вона — ні; проти неї несуть обов’язкову «ідейність», вона ж — ні; встановлюють для неї оцінку, як «нетакої», вона ж завжди підсудна. Їх — купка спритників і більш нічого; однак, володіють на арені життя неодмінно. Виб’ють намічену жертву з лінії її існування. Бо діють могутністю злагодженого запідозрювання і самісно привласненими правами: переслідувати до кінця, до погибелі. Якраз на цьому будують шлях до влади, як червону драбину: вилізати весь час наверх, поки щури зробляться царями. Нема політичної матерії для змовленого запідозрення — знайдуть побутову: розроблять маніру проти призначеного на «підозрострачення» і розвинуть її до ступеня державної важливості, навіть при філософії життя. Повторно обговорюючи скабрезну вигадку, розсмакують інтелектуально і почуттєво, як свій духовний харч, на височині історичної героїки і надзвичайного покликання. Пафос високосвітоглядового запідозрення завжди на практиці виразиться в спиханні з життьової стежки — того, кого намітили, обов’язково — з стежки! — і захоплення стежки собі, в прямому чи переносному значенні слова і в сенсі наслідків.

Мирон Данилович відчув, як він опинився дичиною в міцніших, ніж залізо, тенетах запідозрення. I серце впало.

Перед очима ті два: Отроходін і скеповид — як із примарення.

Головарі оглядали самогубця, а один з помічних, в ролі слідчого, допитував рахівника, складаючи протокол. Настала черга Мирона Даниловича — на допит, жовтовид підступив слухати. Відповіджено при ньому і вписано: про постріл і жіночий крик; поворот і острах перед східцями, ось, товариш рахівник посвідчить: він підбадьорив. Увійшли вдвох — тільки здаля глянули. Підступати боялись. Товариш рахівник зразу звелів: тут сидіть, а я дзвонитиму до голови сільради. Це — все! На запитання, чи оглядали і рушили біля секретаря, Мирон Данилович повторив: ні, боялись. Круглавий жовтар їв і колов очима при кожній відповіді. Написавши протокол, допитувач грозить — Нікому ні слова! За порушення притягнетесь до відповідала’ ності; підпишіть… І випровадив свідка з приміщення, або, як судити про голос, вигнав.

Мирон Данилович від східців пішов скоро, з гострою тривогою, передчуваючи, що через самогубство прийдуть неонщасні події і докладуться до теперішніх. Партійний розпорядчик і його джура горіли в уяві, мов намальовані вогненною фарбою: невідступне загрозливі.

«…Той папір прочитали головарі і самі чутку поширять,— міркує Мирон Данилович.— Дома скажуть жінкам, а ті приятелькам — так і пішло… За розмови ж хапатимуть: начальство вгорі, взнавши про випадок, вислужиться: здавить село в кліщах; біда!»

Дома переказує, що бачив і чув: про курорт і Зінченка; моторошного володаря і міліціонера, коли віщував роківщину,— і розстріляний.

— Сказав правду, за це вбили! — означила бабуся.

Про самогубство в будинку партії слухали з острахом, сподіваючись недоброго.

Записку секретаря і напасть Отроходіна промовчав Мирон Данилович: нащо надміру тривожити душі в хаті? — і так мучаться. Події ж ростуть, мов гори, через які йти треба, над краями; і невідомо, хто зірветься вниз. 8

Надвечір’я розгодинюється, і видно скибочку сонця. Жіночі постаті промайнули проз вікно, серед них — тітка Ганна. В сінях зашамотіло; ось чути обережний стукіт.

Як прочинила двері Дарія Олександрівна, поманено її руками в сіни, де з легкого сутінку вирізнилися обличчя: сусідки і двох дівчат; їх пригадує.

Зашепотіла тітка:

— Мої родички прийшли радитись, а я думала довго і кажу, ходім до Дарки за поміччю…

— Федоро, треба порадниці знати…

Одна з дівчат, світлокоса, відгорнула на грудях платок, блакитно і зелено ділений по темносиньості, що вкутував, мов кирея,— і піднесла річ, обгорнуту білою хусткою.

— Поможи, Катрусю! — звернулась до подруги; та простягла зложені долоні: підтримати річ. Федора відгорнула хустину.

Тоді в сінешній темряві, куди приходили через відчинену ляду над драбиною рештки надвечірнього світла,— замерехтіла чаша. Вузький промінчик, пробігши крізь надвірні двері, впав на обвід, що його коштовні оздоби стали жаріти, як живий огонь; означилася чаша всім обрисом, над руками, посилаючи сяйво.

Жінки, серед свого вбозтва, дивились на неї і слова не вимовляли; знали святиню, що перед ними. А найменшому з дітей, Андрієві, нетерпеливилося бачити маму,— виглянувши, застиг при дверях:

— Зірка вранці! — показав на чашу.

— Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!

Тітка просить:

— Дарко, кажіть, де сховати! Вчора, проти комісії, Федора і Катря вихопили чашу і закопали за хатою. Тепер до двору черга — на обшук. Знайдуть анахтеми і заберуть.

Господиня гляділа на відсвіти і ввижалося їй, що невідомо де і як треба йти: довго і тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов підводитися і йти до останнього знаку,— так треба.

Зір звик до півсутінку і знаходить старолітній напис на чаші, про кров, що «за многих ізліваємая»; і зображено: Ісус Христос, розп’ятий на хресті, коло якого Богородиця і апостол. Окраса далі вкруг чаші — з тонкими галузочками; і самоцвіти, обрамовуючи хрещатий взір, розділяють картини з Святого Письма. Коштовні камінці скрізь: квадратові, в рамчатих обковах, золотих, як вся чаша. Осередніх каменів два — фіялковий і зелений. Спід посуду — теж в окрасі, ширшій хвилями, і також стебло і підстанова: триступінчата, в топазах і — узор серед них.

Дивиться на чашу Дарія Олександрівна і відчуває, як відійшла безвидна туча з просторів; так гарно на душі: спокій невисловимий. Здається, могла стояти тут без кінця часу. Але ось, думає і не може знайти відповіді: де чашу сховати? — зрештою, зривається з уст:

— Маму спитаймо!

Бабуся ж, коли покликано її, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганниної мови і знаючи, чого треба; перебирала в думці, хто б міг сховати безпечно? Само надумалося — пічникова жінка, мовчазниця богобоязна; на огні паліть, не скаже нікому, де закопано. Чоловік її слуха, як вона згодиться, все добре буде: не хлібороби обоє і зроду землі не мали,— раз він для колгоспу робить, не ритимуться в його садибі.

— А покличте Мар’яну, пічникову! — сказала стара; всі зраділи: і правда, не буде в селі надійнішої.

— Її чоловік не в нашу церкву ходить, а на домашній спів, бо євангелик, тільки ж нехай кожен чесним буде, як він.

Мати велить найменшому:

— Біжи до пічників і проси тітку Мар’яну, хай зараз прийде — дуже треба!

Він пішов, але мати, виглянувши за поріг, вернула.

— Нікому про чашу не кажи! Бо нас арештують всіх і розвалять хату,— шепотом найстрогішим заборонила.

— Мовчатиму! — він поспішив до воріт.

Федора вгорнула чашу в хустку знов і, тримаючи на грудях, закрила під великий платок, що згортками спадав до землі.

Господиня ж їй сказала:

— От славно! Вихопили з кігтів.

— Умовилися, стоячи між людьми,— розповідає Федора,— вбігти і забрати, що можна, аби не попало в нечисті руки. Мені самій не пробитися; це — Катря, працювала передо мною ліктями: комсомольці, як грушки сипались.

— Нащо казати, хіба так було? — дивується Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого, плаття.

— Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!

— Ні, пора додому,— відказує тітка.— Хіба трохи посидим на призьбі: крайчик неба вгледіти. Скоро й того збудемось.

Вийшли — при останньому огні з сонця; сусідка скаржиться:

— Забігли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали і забрали, що було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так забарилась я і заночувала там. Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, і не в дворі, а в полі чи в лісі — виїдьте вночі, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб’ємся, він на заробітках, я тут,— хоч пропадем, то тільки двоє; а в них же діти малі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций