Бережний Василь Павлович Архітектурна фантазія — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 2 октября 2015



Як тільки вони зійшли на поміст, застелений зеленим синтетичним килимом, — гамір і музика вщухли, сонце зупинилося точно в зеніті, де йому й належало бути.

— Ми переживаємо історичний момент…

Єва це вже пережила — першу зустріч і не дуже й прислухалася до вітальних слів. Старша Мати, — ось про кого вона думала. Спершу, коли Тао підвів до неї, здалося, що це — саме сонячне тепло, та коли очі їхні зустрілися, Єва відчула крижаний холод. Чому, ну чому вона так?. А зрештою, нехай, це її особисте, головне — Адам кохає свою Єву! Цього не могла не помітити Старша Мати… Стривай, а що, як саме це і є причиною… Та ні, не може бути. Тао не належить до її роду, він розповідав, так що…

Дівчина не могла зосередитись ні на своїх невиразних думках, ні на тому, що відбувалося перед її очима. Як на неї, то хай би скоріш уже кінчалося це пишномовство, ця метушня біля телепередавачів, балачки, охи та ахи обивателів, для яких, власне, однаково, з якого приводу зійтися, аби було видовище.

— А тепер дорогі наші гості зможуть оглянути складну і унікальну систему життєзабезпечення Кріотауна.

Єва полегшено зітхнула. Нарешті вони будуть разом з Адамом! Уже і в його душі палахкотить зелена пожежа лісу, хлюпочеться річка, шумлять тополі, уже його серце охопила жага земної краси…

Радість пройняла дівчину і ніби освітила її зсередини. Знайомі та навіть і незнайомі помічали її в цьому людському тлумі, дівчина чимось вирізнялася серед тисяч, хоча й не була красунею.

А Єва, енергійно пробиваючись до свого Адама, окрім нього, здається, не помічала жодної живої душі.

Наче все було так, як і перед відвідинами Кріотауна, — «Птиця» стояла неподалік того місця, де її облюбували мамонти, трави зеленою повінню стікали до річки, кущі мліли під сонцем… Так і не так. Чутливе дівоче серце вловлювало якісь тривожні зміни, хоч ніяких певних ознак бва ще не помічала. Тао був ніби такий, як і раніше, але…

— Слухай, Адаме, подивися мені в очі! — Підвівшись, схилилась над його обличчям. — Я тривожусь: у твоїх очах — сум. Що сталося?

Він силувано усміхнувся.

— Нічого.

— А чому ж ти відводиш погляд? В тебе… не такий настрій. Може, я… Ти розчарувався, любий?

— Розчарувався? Такого не знаю тепер і далі!

— Чому ж ти невеселий?

Вони лежали в затінку на траві, Тао мусив трохи відпочити після польоту на орбіту, куди переправив Старшу Матір. Може, це просто втома?

— Я думаю про Філію, — обізвався Тао, дивлячись у небо.

Вона теж відкинулась на спину і втопила свій зір у синій простір, де владарювало Сонце.

— Сумуєш за Філією?

— І Філія, і Земля…

З відкритого люка «Птиці» почувся писк, достеменно пташиний. Тао підхопився і швидко покрокував до апарата, махнувши рукою Єві.

— Виклик! Зв’язок!

Єва неохоче, як на прив’язі, пішла вслід за ним, ніби передчуваючи недобре.

І справді, всі їхні мрії і сподівання Старша Мати одразу ж перекреслила. Сеанс зв’язку почався, як звичайно, з вітання, а далі керівниця експедиції попросила Тао передати від імені всього екіпажу якнайщирішу подяку Єві за сприяння в здійсненні контакту, а самому залишити гостинну Землю. Свою програму вони вже здійснили і мусять стартувати до Філії…

Все це Тао переказував Єві, ніби автомат, а наприкінці думка про розлуку різонула його в самісіньке серце, хлопець задихнувся, умовк на півслові, безпорадно позираючи навсібіч.

— Що з тобою, Тао? — В голосі Старшої Матері забриніла тривога. — Чи ти забув про свій обов’язок?

Стерничий, що також дивився з екрана, торкнувся свого рідкого волосся, нахмурив брови. Хотів щось сказати, вже й рота розтулив, але Старша Мати заговорила знову:

— Ну ж бо, відповідай, Тао, що сталося?

Підвівши голову, юнак розпачливо сказав:

— Я так мріяв про Землю…

— Твоя мрія здійснилася, ти побував…

«Вона його забере… — бухало Єві в скроні. — А що ж? На її боці… Справді, він мусить… Але ж ми…» Стало жаль себе, клубок підкотився до горла. Чому в неї така гірка доля? Ще ж зовсім молоденька, а стільки розчарувань…

Слова порощали, як сухий сніг, Тао не все й переказував, і хоч Єву охопило нервове напруження, вона вловлювала не лише холодні інтонації. В голосі Старшої Матері їй чулося щось більше, щось людяніше, аніж офіційна турбота про члена екіпажу. Дипломатія? Боїться, щоб не скоїв чого? Та хіба він здатний на щось відчайдушне? Лагідний, податливий, як віск.

Юнакове обличчя все хмурнішає, він кусає губи, відводить погляд убік. Чому така знервована Старша Мати? За довгі роки польоту була ж прихильна до нього, як ні до кого з екіпажу. А зараз…

Єва паленіє, наче охоплена полум’ям. Чи довго триватимуть ці тортури?

— Старша Мати забороняє, — нарешті каже Тао, і в голосі звучить безнадія. — Можеш на Філію? — Щось по-своєму передав на орбіту, відповідь прозвучала, як постріл. — На корабель не можна. Інструкція забороняє. Виходить…

«Що він запитував? — стрепенулася Єва. — Чи можу я покинути Землю? Невже хоче перекреслити моє життя? Любий мій…»

Невизначеність ситуації мучила її до фізичного болю — під ложечкою замлоїло, отерпіло.

Тао кинув на неї розпачливий погляд, немов благаючи порятунку. Вона ж тільки жалісливо осміхнулася. А що могла вдіяти? Хіба що взяти його за руку та повести звідси? Але ні, почуття вільне, і кожен обирає шлях…

Старша Мати і Стерничий на екрані перезирнулися, вона щось навіть сказала йому стиха. Вчений торкнувся пальцями своєї розрідженої шевелюри, поплямкав, а тоді сказав:

— Це наша традиція, Тао, — шанувати Матір…

— Ще не було випадку, щоб веління Старшої Матері…

— Виховати з тебе зореплавця, — перебив Стерничий, — це була її мрія. Коли ти народився, прийшла звістка про загибель твого батька в далекому польоті. Вона вирішила, що ти його заміниш у космосі.

— А чому це…

— Вона твоя рідна мати — ось чому. Так, так, рідна. Бачу — ти вражений. Послухай, експедиція в напрямку до Веги, в яку вона відправилась, несподівано застряла на довгі роки, і ти виростав…

Болісні, незрозумілі Єві перемови ятрили їй душу, клубок образи і гіркоти душив горло, але все-таки дівчина трималась, та коли Адам, гамуючи хвилювання, затулив своє обличчя долонями, Єва не витримала, підвелася і пішла до люка. Досить. Вона нікому не дозволить збиткуватися над собою! І якщо Адам поступився, то що ж… нехай.

Єва вже була далеко від «Птиці» — ішла не оглядаючись, по коліна в траві, а Стерничий все розповідав ошелешеному Тао його родовід. І, звичайно, продовжував мізкувати над своєю формулою — паралельно. Йому бракувало буквально однієї ланки, одного віртуального моменту руху, щоб опанувати кривизною дев’ятого порядку…

Нараз учений замовк, неначе до чогось прислухаючись, постукав себе пальцем по тім’ю — так, як ото дятел дзьобом по дереву, і рот йому округлився. Це вже була певна ознака, що вся розумова потенція сконцентрована виключно на одному об’єкті.

— Тепер ти все знаєш, сину, — підхопила нитку розмови Старша Мати. — Звичайно, моя провина… — Тут вона зітхнула вже не як керівна, а просто як мати. Очі їй зблиснули, але сльоза так і не з’явилась. — Осісти на Землі, хоч вона й прекрасна, унікальна серед планет…

— Завершив! — раптом вигукнув Стерничий.

Старша Мати здивовано видивилась на нього, і під її поглядом обличчя ученого одразу набрало статечного вигляду. Він сказав своїм звичайним стриманим тоном:

— Віднині залишається лише технічне завдання…

— Про що ви? — спитала Старша Мати.

— Я вивів формулу скорочення простору. Не десятки років відділятимуть Філію і Землю, а лише сім годин! Тао може залишатися на цій планеті. З допомогою землян оснастимо свій корабель…

— Сім годин польоту? — підвів голову Тао. — Неймовірно! То це ж Філія стане околицею Землі…

Материне лице відтало, вираз його полагіднішав і подобрішав. Тао перехопив її погляд — теплий, усміхнений, і сам дитинно посміхнувся.

…Єва прикріплювала пузатого дирижабля до крайньої щогли, яка стояла понад потічком. Всі інші карячкуваті опори вже були обвішані такими сизими стручками, ніби гронами дивовижного винограду. Розташовані на різних рівнях, вони скріплювались поміж собою тонкими, натягнутими, як струни, тросами. І зараз дівочі пальці спритно протягували кінець троса в петлі на «спині» дирижаблика. Та раптом на руку впала тінь. Єва озирнулась — біля неї стояв Тао, її Адам!

— Полетіли?

Він кивнув головою.

Єва покинула дирижаблика і з вигуком радості припала до його грудей.

— Я знала: ти прийдеш… любий!

— А це що побудувала? — кивнув на щогли з дирижаблями.

— Це місто майбутнього, архітектурна фантазія. В кожній такій повітряній секції, скажімо, тисяча квартир, на одній щоглі — п’ять чи більше секцій, уявляєш? Всі основні комунікації — в щоглах, на вершинах — вітряні електродвигуни…

Тао роздивлявся навколо, неначе вже бачив це дивовижне місто збудованим.

— Красива твоя Земля, нема слів — красива?

— Наша Земля, — лагідно поправила Єва і, ледь усміхнувшись, додала: — І Філія наша, увесь Всесвіт…

Неприкріплений дирижаблик, підхоплений повітряною течією, поплив понад річкою, поволі набираючи висоту. Сонячні цятки на ньому скидалися на засвічені віконця — ніби там уже хтось жив.

————–

Примітки:

[1] Див. повість автора “Археоскрипт”.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций