Гончар Олесь Терентійович Гоголь і Україна — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 25 сентября 2015



На відміну від перших творів, у «Вії» і в «Страшній помсті» вже вчуваються тривожні ноти, вдирається подих злих сил, тут матеріальне багатство вже здобувається ціною тяжкого злочину,— але все це автор оцінює в дусі народної моралі, за її шкалою вартостей, і сама поетика його творів природно виростає з поетики народних уявлень.

У народності Гоголя, в глибоко творчому проникненні митця в надра народної самосвідомості, в його здатності не копіювати, а індивідуально перетворювати, вияскравлювати помічене в людях, розвивати в напрямі досконалості те, що йому давала художня фольклорна стихія,— можливо, в цьому й слід шукати ключ до розуміння неперехідної життєвості гоголівських витворів. Саме на цьому шляху митець сягав своїх верховин.

Щось подібне відбувалось ще з одним сучасником Гоголя — Тарасом Шевченком (його твори в свій час були видані тут, у Венеції, заходами вірменської колонії). Він, Шевченко, також виріс із фольклору і, спираючись на національний грунт, сягнув вершин світової культури. Тарас Шевченко — найбільший поет України, видатний борець проти царського самодержавства. Виходець із самих глибин народних, турботами передової російської інтелігенції викуплений з рабства (він був власністю поміщика-кріпосника), геніальний юнак Кобзар — саме так його назвав народ — високо цінував Гоголя, присвятив йому вірш, який так і зветься «Гоголю». Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

Вірш цей, написаний 1844 року, на жаль, так і не дійшов до свого адресата, оскільки був опублікований лише 1859 року в Лейпцігу у славнозвісному збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», куди увійшли заборонені царською цензурою твори двох наших найбіль-ших поетів. І хоча за життя Шевченко і Гоголь так і не зустрічались, зустріч їхня все ж відбулася — на інших шляхах, на шляхах вічності.

Гоголь опинився у Римі, Шевченко за бунтівливі свої вірші був ув’язнений у казематі Третього відділення, а потім за особистим розпорядженням царя засланий рядовим солдатом у закаспійську пустелю «с запрещением писать и рисовать». Але й там у хвилини роздуму Шевченко нотує: «О Гоголь, наш бессмертный Гоголь!.» Зіставляючи пісенну чудову поезію Кобзаря і творчість автора «Тараса Бульби» та «Мертвих душ», ми виразно усвідомлюємо їхню глибинну внутрішню спорідненість, адже це голос воїстину народних письменників, могутніх представників нашого класичного реалізму.

«Козацьким Вальтер-Скоттом» називав Гоголя дехто з його сучасників. Але це не зовсім так, скорше навіть зовсім не так. Справді, він не лишився байдужим до пошуків європейського романтизму, зокрема йому був добре знайомий досвід школи німецьких романтиків, і хоча де в чому Гоголь був співзвучний з ними, так само як і з своїм сучасником американцем Едгаром По, проте, в головному він ішов неторованим шляхом, і вирішальним для його формування був духовний досвід народу й багатюща російська літературна традиція.

Давно підраховано кількість українізмів, що їх вжито у «Вечорах на хуторі…» (їх виявилось понад 200 і майже всі вони зареєстровані у словниках української мови), помічено граматичні й стилістичні помилки Гоголя, тобто випадки, коли він не дотримувався тодішніх усталених правил. А нам хотілось би наголосити на інших випадках, на тих, коли якраз Гоголь, всупереч «безпомильним» авторитетам, вносив ясність у справу, давав найбільш влучні оцінки принципово важливих літературних явищ. Хоч як відрізняється стиль його повістей від, скажімо, стилю прози Пушкіна, однак, саме Гоголь звертає увагу на «чистоту и безыскусственность» «Капитанской дочки», на те, з яким мистецтвом відтворене в ній «простое величие простых людей». У 30-х роках, коли від Пушкіна почали відступатись, і пішли розмови про його «вичерпаність», якраз Гоголь відзначає високу зрілість останніх пушкінських творів, де нема «никакого наружного блеска, все просто, все прилично, все исполнено внутреннего блеска, который раскрывается не вдруг; все лаконизм, каким всегда бывает чистая поэзия. Слов немного, но они так точны, что обозначают все».

Ось вам приклад широти поглядів, глибокого проникнення в саму природу мистецтва, а також взірець вірного літературного побратимства.

Гоголь не перший звернувся до скарбів народної міфології, і не був би він великим художником, якби фольклорне багатство придушило в ньому індивідуальність або якби модні романтичні жахи і перебільшені пристрасті притлумили в ньому жагу дослідника душі, цю нервову гарячу енергію гуманіста, для якого людина, її думи, радощі й страждання завжди лишались понад усе. Саме в народі Гоголь знаходив відтворену в його ранніх повістях «нежность чувств», художню обдарованість, з джерела народного черпав він неповторний гумор і глибоко ліричні інтонації.

Завдяки здатності відкривати величезні цінності, за виразом Бєлінського, «не в описі сарафану, а в самому дусі народу», письменник уже в своїй початковій фазі у «Вечорах на хуторі…» й «Миргороді» створив шедеври, чарівність яких захоплює нас і сьогодні. Тут усе переплелося: і гумор, і перший сум, бурхлива лірика і майже інтимне співчуття до ближнього. Почуття співпереживання, властиве великому гуманісту, саме воно дозволило письменникові з такою жагучою силою пройнятися трагедією «маленької людини», створити «Шинель», з якої, за крилатою фразою Достоєвського, вийшла вся наступна російська проза, що набула світового визнання.

Свій реалізм Достоєвський десь назвав «фантастичним реалізмом». Зараз багато пишуть про так званий «магічний реалізм», маючи на увазі найчастіше розквіт «фольклорної прози» країн Латинської Америки, пов’язаної насамперед з іменами Карпентьєра, Астуріаса, Гарсіа Маркеса, хоча пошуки подібного роду відбуваються і в інших літературах.

Спостерігаючи цей процес, чи не слушно буде згадати саме Миколу Гоголя, назвати його предтечею цих плідних пошуків,— назвати, можливо, першим, хто дав нам прозу нової якості, напоєну життєдайними фольклорними джерелами, збагачену ліризмом, прозу вільну, розкуту, істинно поетичну?

Творчість Гоголя, його традиція зробили величезний вплив на розвиток усієї нашої художньої культури. Це джерело вічнодіюче. Без нього не уявити наш театр, у тому числі й український, класичний «театр корифеїв», яким так захоплювався Лев Толстой. Гоголь надихнув класика української музики Миколу Лисенка на створення чудової опери «Тарас Бульба». Животворну традицію Гоголя пізнаємо і в досягненнях нашого поетичного кінематографа, успіхи якого пов’язані передусім з ім’ям О. Довженка, автора широковідомих фільмів-поем. Уроки Гоголя, високий поетизм його прози, його народність дуже актуальні й для розвитку всієї нашої радянської багатонаціональної літератури, яка — при різноманітті стильових напрямів — дорожить якістю народності та своєю гуманістичною спрямованістю, і, зберігаючи вірність класичній традиції, тяжіє до великих художніх узагальнень, шукає новішої, місткішої образності.

Живемо в іншу епоху, твориться нове реалістичне мистецтво, співмірне духові нашого динамічного віку, проте художні шукання і сміливі відкриття Гоголя, незрівнянного майстра типізації, виявляються вражаюче плідними і для розвитку літератури сучасності. Наївно було б копіювати в наші дні прийоми гоголівської поетики, повторювати, скажімо, малюнок його розкішних метафор чи образи давно віджилої демонології. Важливим є інше. Гоголь показав нам, наскільки широкими є можливості художнього реалізму, наскільки багатим може бути спектр його барв, стилістичних засобів, як природно в реалістичному мистецтві, поряд з пильним художнім дослідженням дійсності, можуть звучати і поетичний символ, і гротеск, і художня фантастика, збагачуючи різнобарв’ям поетичних відтінків палітри художника, допомагаючи йому в створенні максимально насичених змістом типів-характерів, здатних найповніше втілити в собі сутність епохи.

Гоголівський реалізм протистоїть натуралістичному побутописанню, фотографізму, убогій ілюстративності — і це теж дуже актуальний урок. Влучно помічено, що Гоголь прагнув проникнути в саму сутність явищ, передати їх у вигляді згущеному, інтегрованому, намагаючись їх ніби «піднести в квадрат». Неймовірне, невірогідне у нього часом виявляється самою субстанцією реального. Чи не тому його поетичні образи інколи здаються нам реальнішими за саму реальність?

Перш ніж стати відомим письменником, Гоголь чимало бідував, був серед тих, хто зазнавав гіркоти принижень, хто змушений був оббивати пороги високих канцелярій, тобто на собі звідав долю маленької людини, І була та доля тим нестерпнішою, що відчував геніальний юнак крила за плечима, призначеність до великих звершень. Передчуття не зрадили його, він — звершив!

Ішлося тут, головним чином, про Гоголя раннього, пори юначої, заспівної,— цей період творчості мені уявляється надзвичайно важливим і сам по собі, і тим, що підготував, виформував Гоголя зрілих літ, художника відточеної майстерності, яким постав він у своїх вершинних виявах — і в «Ревізорі», і в трагічному гуманізмі повитих мороком «Мертвих душ».

Проте і перші його повісті-поеми аніскільки не втратили для нас свого значення; художній блиск їх дивовижний, вони й сьогодні буяють життям.

Своєю творчістю Гоголь звів той золотий міст духовності, який єднає культури двох братніх народів — російського та українського, що усвідомлюють свою спільність з культурою всього людства, і користь від цієї інтернаціональної єдності для нас є очевидною, в чому й переконуємося знову і знову.

Повернемося, однак, до наших полтавських країв. Звичайно, пасічник Рудий Панько навряд чи міг би припустити, що років через півтораста після його неквапливих оповідей людський інтерес до них все ж не зникне, що ось тут, у чудовому місті Венеції, зберуться шановні освічені люди, аби ще раз придивитися, хто ж він такий, цей пасічник, чим він такий живучий та ким був для нього той усміхнений молодий співбесідник, що приїхав чи то з Київської бурси, чи то з Ніжина до батька з ма-тір’ю на вакації?


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций